Невже вiйна?
Бiженцi
I знову – дiти вiйни
Хрещення
“Хто нас розлучить від любови Христової?”
Повiтрянi кульки “совєцкiх” парадiв
Відспівали перші, другі півні – мені все ще не спалося. Нарешті виключив комп’ютер. Помолившись, лiг спати. Проте проспівали й треті півні, та сну все не було. Я підвівся. Закип’ятив молоко. Вкрившись ковдрою, як у дитинстві, пив маленькими ковточками. Знову спробував заснути. Проте й далі не спалося. Колись у таких випадках рахував до ста, я ж – бухгалтер. Тепер промовляю «Отче наш». До речі, так робив у дитинстві, так мене навчила мати. Незчувся, як заснув. Прокинувся, як тільки почало світати. Здивувала тиша за вікном (зазвичай, раніше з вулиці долітав звук автомобілів, адже поруч об’їзна дорога). Ще заспаний визирнув у вікно. З восьмого поверху, там, внизу, побачив запруджену двома рядами автомобілів полосу, у бік Львова. Вона не рухалася. Зате у протилежному напрямку, жодного авто. «Мабуть, корка спричинила автотроща (за п’ятнадцять прожитих років, тут це звична справа). Однак, всі вони траплялися у протилежному напрямку. Та зараз він вільний, жодного авто, – розмірковував я. – Дивно…» Глянув на годинник – ще досить рано. «Мушу трохи подрімати, бо цілий день буду ніякий», – подумалось. Тож я знову приліг й одразу ж заснув. Прокинувся від настирного телефонного дзвінка. Спросоння глянув: «Кому це не спиться?». Товариш. «Пізніше передзвоню, – вирішив. – Він рано лягає спати і вдосвіта встає. Після другого інсульту – йому нічого робити». Дзвінок довго не замовкав, однак нарешті заспокоївся. Я вже засинав, як у мене промайнула інша думка: «Може, з товаришем щось трапилося? Може, йому потрібна моя допомога?» Взяв телефон. Набрав номер. – Алло! Що трапилося? – буркнув сонним голосом. – Ти що, спиш!? – почувся крик із трубки. – Сплю. А що? – Війна! – Не зрозумів? – Путін напав на Україну! – Знову жартуєш? – Яке жартуєш?! Вже ракетами обстріляв всю Україну, навіть Західну. Я заціпенів… Сон як рукою зняло… Вже довший час ми всі чули, що Росія концентрує війська вздовж наших кордонів. Нас запевняли – назріває війна. Лякали то тією, то іншою датою. Та прогнози не справджувалися і ми перестали їх сприймати всерйоз. Як у тій казці про вовка. Та вовк таки напав… Я теж не вірив, що буде війна, хоч вона вже давно стукала в наші двері – це просто не вкладалося у голові. Та нині війна – незвана гостя – переступила наш поріг… Молюся… «Боже бережи Україну!..» На церковному Вайберi читаю повiдомлення пастора: «Брати та сестри – в Україні війна! Прохання посилити молитву. Не панікувати. Бог – наша охорона!» Не знаю, як так вийшло, але нині мав читати Книгу Плач Єремії. Телефоную дочкам. Здається, не панікують. Старша живе у столиці, кілька днів тому повернулася до Києва, якраз перед війною. Моїй внучці немає й півтора року. Перед тим два місяці дочка гостювала у мене, на заході України. Пастори наших Церков об’єдналися у спільній вранішній молитві на захист нашого міста та України. Слухаю новини й дізнаюся, що близько п’ятої ранку Росія напала на свого сусіда, на нас, Україну. Як символічно – тільки сліпий не бачить – все, з 2014 року, почалося за гітлерівським сценарієм, а ще за сталінським, як у випадку з Фінляндією, а ще – афганським… Росіяни майже одночасно вдарили зі всіх напрямків по всій довжині спільного кордону від Луганська до Чернігова, а також з анексованого Криму. Частина їх вторглася з території Білорусії з благословенням бацьки. Проте, гадаю, що білоруський народ не вважає нас ворогом, але це поки що. Побачимо, як буде далі. Удари пройшлися більше, ніж по сорока об’єктах військової інфраструктури майже у всіх регіонах країни. Після чого розпочався рух танкових колон та живої сили противника. Збройні Сили України тримають удар. Кажуть, була тривога. Не чув – я живу на окраїні мiста. Мимоволі визріла паралель – москалі досі вважають, що всі ми теж їхня окраїна. Тож лізуть до нас, в Україну, з літаками, танками, гарматами – несуть нам свій “мир”, ще й дивуються, що ми такого “миру” не хочемо. Тож “прінуждают” вже кілька віків. Тепер ось знову. Проте ми вільні люди і знаємо, що мир може дати лише Господь. Отож, будемо боротися, хто як може, та однозначно – будемо. Телефоную дочці до Києва. Вона повідомляє, що всією сім’єю біжать у метро. Молюся за своїх дітей, внучку, за ЗСУ, за всю Україну. Вимикаю телевізор. Виходжу на вулицю. Автомобільні колони – до заправок. Людські черги – до аптек та магазинів. Тупо йду вулицею, ні про медикаменти, ні про харчі не думаю. Я живу сам. Те, що маю, для мене достатньо. Але ні. Забув. Не сам – зі мною Нана, моя кицька. Треба їй купити їсти. Що таке війна і хто такий путін, вона не знає, не в курсі. Намагався їй пояснити – не розуміє. Російський керманич, мабуть, і сам не знає і не розуміє, хто він, і те, що ось уже вісім років через страждання, біль, руїни та смерть, які приніс на мою землю, об’єднує Україну на всіх рівнях. А ще не розуміє, що тим самим розвалює Росію. А ще те, що іде дорогою Каїна. …Зайшов у магазин для тварин, купив їжу для Нани. У церковному вайбері пастор поміщає адреси укриттів у містi. У нашому районі поблизу їх щось не чувати. Молодша дочка скидає геолокацію найближчих. Виявляється, таки є. Я якось тим не переймаюся, але обіцяю їй, що у випадку тривоги залишатиму «свою» багатоповерхівку. Телефоную до Києва. Тепер старша дочка днює в метро. Внучка сидить на рюкзаку. Плаче. У неї продовжують лізти зуби – їй болить. Терпи дитино – на Україну продовжують лізти «брати», мені болить за тебе і за всіх наших дітей – чужих дітей не буває. Ми вистоїмо. Ми молимось. Нас захищають наші ЗСУ. Та найперше, вірю – нас захищає Господь. Слава Богу! Україна – Божа земля! Дочка повідомляє, що буде ночувати в офісі, він на першому поверсі, їх же помешкання на вісімнадцятому. Тож у випадку тривоги збігати вниз з такої висоти з малим дитям непросто. А ще потрібно подолати відстань від дому до метро. На все це необхiднi і сили, і час… Говорю з молодшою. Вона тут, як і я, і нікуди не виїжджає. Повернувся додому. Ввімкнув телевізор. Новини невтішні – на нас знову суне орда, як колись вісім століть тому, і ціль її та ж сама – Київ – столиця міст руських (не російських). ЗСУ й далі тримає удар. Молю Господа про захист древньої столиці і всього українського народу… Потрібно щось перекусити. Дякую Господу за те, що маю. Увесь вечір та ніч то молитва, то новини. Вся надія на Бога. Вірю, що все в Його руках! Над ранок все-таки засинаю… «Боже, бережи Україну!..»
…Наша церква готується до прийому біженців. Вже призначений начальник відділу зовнішніх зв’язків і відповідальний за прийом біженців у приміщенні. Звісно, у такий важкий час людям, які втікають від жахіть війни, потрібнi не лише нічліг та їжа, а й духовна підтримка, що і робить наш старший пресвітер Iгор Бiлорус – він тепер капелан. Призначені відповідальні особи iз забезпечення продуктами, засобами гігієни. Члени церкви зносять, хто що може: їжу і посуд, газові плитки i кошти, запасаються матрацами, постільною білизною… Сестри зголошуються готувати їжу. Встановлюють денні та нічні чергування. Потрібен холодильник. Я на іншому кiнцi міста. Намагаюся чимось долучитися, та поки що всього достатньо. У якійсь мірі відчуваю себе не дуже потрібним. Та справа не в церкві, а в мені, тому що за останні роки відучився працювати у колективі. Потік біженців зростає з кожною годиною. Вайбер. Пастор. Відеозвернення: «Доброго ранку, дорога церкво! Слава Господу нашому Ісусу Христу! Ми прославляли Бога тоді, коли нам було добре. І тепер, у час війни, теж славимо Його. Дорогі братики і сестрички! Думаю, що ми вже оговталися від шоку. Сталося те, що сталося. А тепер я пропоную послужити нашому Господу. Знаєте, Ісус Христос навчав так: «Бо Я голодував був і не нагодували Мене, прагнув і ви не напоїли Мене, мандрівником Я був і не прийняли ви Мене, був нагий і не зодягли ви Мене, слабий і в в’язниці і Мене не відвідали ви» (Матвiя 25:42-43). Пам’ятаєте? У час мирного існування це все було таким далеким: не було голодних, не було холодних, не було подорожніх. Сьогодні, дорога церкво, приїжджає багато біженців. Ви знаєте, є кілька людей, які долучилися і важко працюють вже дві доби, приймаючи біженців у себе. У нас є потреба в ковдрах, матрацах, каріматах для того, щоб прийняти якомога більше людей. Нам потрібні водії, ті, хто буде готувати їсти, а також чергові в приміщеннi. Нам треба… Ви розумієте – ми воїни Ісуса Христа і повинні це робити. Вставай, дорога церкво! Хай Бог благословить!» В обід привозять холодильник. Закупляють продукти. Готують їжу. Облаштовують місця для нічлігу біженців. Здається, про тіло подбали. Не забуваймо i про душу – завтра виступатиме група прославлення та проповідники. Знову повiдомлення пастора: «Сьогодні приймаємо біженців, майже сiмдесят, у приміщенні церкви та в домiвках. Дякуємо кожному, хто молиться за нас, хто допомагає, хто служить. Потребуємо далі молитви та фінансової підтримки, є багато потреб. Якщо хто хоче допомогти, дзвоніть до мене…» Діло йде до півночі. Вже закінчую молитись, як раптом – сирена. «Увага! Звернення обласної адміністрації: «Громадяни! Повітряна тривога! Повітряна тривога!» Промовляю останні слова молитви. «Вимкнiть світло, газ, воду, погасіть вогонь у печах. Візьміть засоби індивідуального захисту, документи, запас харчів та води – і вийдіть на вулицю!.. Попередьте сусідів». Сусіди вже збігають сходами вниз. «Допоможіть людям похилого віку та хворим». Мій хворий товариш відмовляється, аби я його виводив на вулицю. «Якнайшвидше дістаньтеся захисної споруди. Дотримуйтеся порядку. Зберігайте спокій. За будь-яких обставин не піддавайтесь паніці. Будьте уважні до наступних повідомлень обласної адміністрації та органів місцевої влади». Не панікую, але спокій важко зберегти – на Україну летять ракети. «Господи, захисти і збережи наш край, нашу Батьківщину!» На вулиці, під будинком зiбралися сусіди, хтось і в підвалі. Правда, зі свого під’їзду щось нікого не бачу. Йду до першого. Люди різного віку, з рюкзаками. Один з чоловіків з рушницею. Дітей мало, видно більшість вже відправлені по селах. Стиха точаться розмови, навіть жарти. Проте у людському гомоні відчувається тривога. Наші підвали не облаштовані для укриття – у них один вихід. Вікна заґратовані. За час головування сам це й зробив – після того, як хтось вночі пообрізав електрокабелі до ліфтів. Отож підвали звичайні. Кімнат з лавочками теж нема. Про вентиляцію вже мовчу. Надзвонює знайома з колишньої роботи. Вона сама з двома малими дітьми. Запитує, чи я не знаю, де найближче від неї бомбосховище. Скидаю їй адреси. Віддзвонює, що близько бiля неї має. Висилаю їй геолокацію. Знайома повідомляє, що йде до церкви, туди начеб-то, сходиться народ… Нарештi повiдомляють про відбій. Слава Тобі, Господи! Повертаюся у квартиру. П’ю чай. Дивлюся новини. І знову: – Увага! Повiтряна тривога! «Видно по всьому – москалі не дадуть сьогодні спати нікому», – думаю під звуки сирени. Чекаю, може, вона скоро закінчиться, проте, ні… Я слухаю, слухаю, слухаю… … засинаю…
…Донька із сім’єю вже другий день у селі. Після Києва відходять від стресу. Отримую вiд них відповідь по Вайберу: «У нас все добре. Спали всю ніч нормально. Правда, і танки, і вибухи мені снилися…» Прошу дочку вислати фото внучки. Висилає ще й відео. Із світлин та відео бачу, що внучка швидко пристосувалася до сільського життя. Думаю, що навіть коли вона виросте, не пам’ятатиме того, як вони цілими днями сиділи у метро і чомусь нікуди не їхали, як ночами не спала у себе вдома, а у тата на роботі, в офісі. Може, я собі навигадував, проте мені здається за тих три дні вона подорослішала. Правду кажуть: «У війни не дитяче обличчя!» Чомусь згадалася її прабабуся 1942-го року народження, яка мала статус «дитина війни». Рівно через вісімдесят років ця доля спіткала і мою внучку. «Боже, бережи дітей України!» На одній із світлин – підсніжники – білі весняні квіти, як нагадування про те, що зима небезкінечна. Якось за тими всіма бідами забулося, що весна не за горами. Тож надіюся, що й над Україною засяє Сонце Правди, що через ті важкі випробування, які прийшли на нашу землю, скресне крига з людських сердець і вони пізнають Бога Всевишнього, і впадуть перед Ним на коліна, і схилять голови перед Його лицем. Я вірю, що після того на їхньому життєвому обрії більше не буде хмар і на українську землю зійде мир. А поки-що від весни нас відділяє лише один день. Та в умовах війни кожен прожитий день, кожна година перетворюються у вічність… «Мир на Україну!»
…Оскiльки я нині не на зміні, а просто ночую в приміщенні Церкви, то ліг спати раніше. Вранці, десь близько половини шостої, почався рух – люди помалу готувалися до від’їзду. Проте діти, які кілька годин тому не могли заснути, тепер поводилися тихо. Наші біженці п’ють чай із сирниками, стиха гомонять.
05:32. Повітряна тривога. Однак, тут на неї ніхто не зважає – ми у підвалі. Тим не менше, о шостій ніхто не спішить виходити на вулицю – тривога триває. Потроху встають ті біженці, які сьогодні не від’їжджають.
7:30. Знову звучить сирена. Тепер на відбій. «Нарешті!» – радіють ті з наших гостей, котрі вже спакували валізи. Прощаються. Дякують. Iдуть до авто. «З Богом! Хай Господь береже вас у дорозі!»
Що ж, тепер можна поснідати й черговим. Близько десятої почали сходитися наші. Маємо їхати на хрещення в одне із ближніх сіл. Здається всі, хто мав бути, є. Перед тим як їхати, пастор Ігор проповідує: «Мир вам!» – так ми вітаємося завжди. «Шалом» – «Мир». Але сьогодні, коли говоримо «Мир вам», це має дуже велике значення. Ми, українці на Заході, відчули в співпереживаннях те, що говорилося про ті місця, де були обстріли. Хочу звернутися до всіх, хто нині заключає завіт з Богом: повірте, це дуже важливий день. Коли людина приходить у цей світ або одружується – це великi свята. Але хрещення перевищує і перше, і друге»… Молиться: «Благословен Ти, Господь – Великий Єдиний Бог. Слава Тобі від нас, людей, через Ісуса Христа! Алілуя! Ми благословляємо Тебе, Господь, сьогодні! Ісус Христос – Ти Князь миру. У цій молитві ми просимо у Тебе миру для нашої країни. Дякуємо, що сьогодні можемо розширити Твоє Царство, за ті душі, які хочуть заключити завіт з Тобою. Я дякую тобі за братів і сестер поіменно. Благослови їх. Перебувай з нами і благослови кожного. Нехай небо нині радіє в ім’я Ісуса. I серед цього смутку і горя з’явиться краплина радості. Амінь!» Співаємо псалом «Наш Бог Всемогутній, править Він на землі i на небі у славі, мудрий, сильний, люблячий. Бог – чудовий Бог…» Сьогодні на небі жодної хмаринки. Здається, воно аж бринить синявою. Ми стоїмо довкола басейну. Пастор Ігор звертається до дев’ятьох, які будуть приймати хрещення: «Те, що ви зараз будете робити, є воля Божа. Перед Своїм вознесінням на небо Ісус Христос сказав: «Хто повірить і охреститься, буде спасенний…» (Марка 16:16). Спасенний – означає, що твоя душа буде з Богом вічно в раю. Були люди, які чули те, що від них хоче Бог, але вони, наприклад, фарисеї і законники, відкинули волю Божу щодо себе і не хрестилися від Нього…» Апостол Петро каже: «Покайтеся, і нехай же охриститься кожен із вас у Ім’я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, і дара Духа Святого ви приймете! (Дiї 2:38.) Тобто перше, що вони зробили – покаялися. У мене до вас запитання: – Ви покаялися? – Покаялися! – звучить відповідь… Пастор перепитує, чи вони вірять у те, що вони вже очищенні від гріхів, спасенні, і отримує ствердну відповідь. Тож приводить їх до висновку, що нічого не стоїть на заваді, щоби хрестити їх. І ось уже кандидати до хрещення вишикувалися у ланцюжок. Першими надають таку честь жінкам. Те ж саме дійство потiм відбувається і з братами… Друга частина служіння – Причастя. Для тих, хто охрестився – вперше. Звучать молитви подяки… Світлий день добігає кінця. Далі вечір, нас чекає темрява і тривоги. Проте світле свято хрещення нагадує: Господь з нами, наші оселі не тут, тож не слід жити в страху – на землі ми лише подорожні…
…Цієї ночі з 2:30 до 3:00 моя молитва. Взагалі я весь час у нічній сторожі. Кажуть, сон наймиліший, та найперше для молоді, а ще – для солдата. Я під ті категорії не підходжу. Тож беру будь-яку годину – ту, на яку ніхто не взяв. Для пенсіонера це не проблема – при бажанні недоспаний час можна надолужити будь-коли. Правда, я ще веду бухгалтерію. Та це теж така робота, яку можна робити і вдень, і вночі. Лише б терміни звітності і платежів не порушувати. Зараз ситуація в Україні не з кращих – багато горя, сліз та крові, багато викликів. Тож молитва церкви не лише підкріпляє нас особисто, вона закриває небо від ворожих обстрілів. Господь може створити захисний купол – для цього потрібна спільна молитва всього українського народу. Отож молюся: «Господи, я приходжу до Тебе в цей час з проханням: закрий небо над Україною! Закрий його від ворожих обстрілів: ракет, снарядів, бомб, мін, куль. На відміну від тих урядів та людей, яких ми просимо – Ти можеш це зробити… Боже, заступи, спаси і помилуй…» Після молитви незчувся, як заснув. Підвівся близько дев’ятої. Читав Писання. Мені треба було поїхати до міста – з-за кордону прийшов переказ. Mаю отримати і роздати перераховані кошти адресатам. Лунає сирена.
13:01. Повітряна тривога.
Беру все необхідне і виходжу на вулицю. Йду пішки. Та трохи пройшовши, розумію, що інакше й не вийде – громадський транспорт зупинився до закінчення тривоги. Дорогою зайшов в один із обмінників, який працював. Виявилося, що переказів вони не видають. Порадили звертатися до банків. Однак, вони теж зачинені. Мені знову телефонують з-за кордону, запитують, що сталося. Пояснюю, що у нас тривога, а значить нічого не працює…
15:11. Відміна повітряної тривоги.
Заходжу в банк. Поки народ займає черги, знаходжу вільного консультанта. Дізнаюся, що тепер на валюту готівкою потрібно робити заявку…
15:28. Увага! Повітряна тривога!
Клієнтів банку випроводжають за двері. Заявку доробляю на вулиці. Робити нічого – повертаюся додому. Якраз минаю обмінник. З тих пір, як я сюди заходив, минуло більше півгодини. Тож заходжу ще раз. Однак він досі зачинений. Сьогодні, мабуть, найбiльш тривожний день. Найдовші тривоги. Зазвичай вони були або увечорi одна-дві, може, ще десь опівночі та над ранок. Тепер почалися з першої години і досі не замовкають вже чотири години з невеличкою перервою, і це ще не кінець. Йду додому. Все більше бачу будов, які запрацювали, і які вже не лише кладуть бруківку, а й вставляють вікна ще й дорогі, дзеркальні. Згадую з розповідей переселенців, що найпершими вилітають вікна, навіть, коли снаряд чи бомба не потрапляє у будинок, від вибухової хвилі скло вилітає. Проте у нас склять. Мабуть, вірять, що все скоро закінчиться, або на їхній будинок бомба не впаде, ракета не долетить. Дай, Боже! Наші люди звикли будувати. Через багатостраждальну землю віками переходять війни, залишаючи після себе руїни. Та ми завжди відбудовуємось. Мабуть, через це у нас майже всі бодай трохи будівельники. Зараз ми будуємо по всій Європі і за її межами. Будували колись і російський Петроград кров’ю та потом наших козаків колишніх. А у минулому столітті в’язнi ГУЛАГу, значною частиною яких були українці, будували цілі містечка, які згодом виросли у великi міста. Може, ми й досі розбудовували би матушку расєю, якби жили в мирі. Та, на жаль, зв’язалися не з тими, хто будує, а з тими, хто руйнує, особливо чуже. Вулиці міста заполонили російськомовні. Більшість місцевих або працюють, або виїхали. Хтось сидить у бомбосховищі. Приїжджі більше ходять містом. Можливо, наші тривоги для них – не тривоги: вони побували під реальним бомбардуванням. Наші тривоги – наче нагадування, що війна досі триває, що Україну розстрілюють, розпинають. Ось уже дві години підряд, а після перерви ще раз так. Отже, десь дуже гаряче, десь дуже сутужно, дуже страшно. «Господи, порятуй тих, хто зараз під обстрілами – чи то військові, чи цивільні, захисти ради Христа!» Через півгодини вже бачу свій будинок.
17:51. Відміна повітряної тривоги.
Нарешті я вдома. Приходить банківська есемеска: «Очікуйте на підтвердження за день до дати замовлення». Дивлюся новини.
20:39. Увага! Повітряна тривога!
21:21. Відміна повітряної тривоги. “Можете повертатися до нормального життя. Все буде добре”. Що ж – я тільки за.
23:20. Увага! Повітряна тривога!
На ніч молюся за Україну, за дітей, онуку, за рідню, за церкву.
…З опівночі до самісінького ранку спокійно. Посеред ночі ставав молитися. «Найперше, дякую Тобі, Господи, що не проспав, що можу долучитися до молитов за нашу Україну. Тож дуже прошу Тебе, Боже: спаси, захисти та збережи її! Збережи наших воїнів, діточок і всіх мирних жителів, збережи наші оселі. Захисти наші кордони. Зроби так, аби плани ворожі не здійснилися – поруйнуй їх, Господи. Зроби так, щоб окупанти втекли з нашої землі зі страхом великим і більше ніколи на неї не зазіхали! Дай нашим воїнам міць, додай сили, відваги та вміння, щоби вони могли гнати ворога з нашої землі. Будь попереду них, будь їхнім провідником. Бережи, надихай, підкріпляй і допомагай їм. В ім’я Ісуса Христа прошу Тебе, Господи! Захисти всіх тих, хто, можливо, зараз знаходиться під бомбардуванням. Підкріпи тих, у кого сталися трагедії, загинули їхні рідні та близькі, у кого зруйноване житло. Допоможи їм, Господи, у цих складних ситуаціях, у цих випробуваннях. Допоможи і нам, дітям Твоїм, допомогти таким людям, відгукнутися на їх горе, біду, їхні прохання. Допоможи показати Твою любов та опіку, Твоє співчуття в ім’я Христа. Прошу Тебе про це все. А Ти, Господи, будь благословенний, будь прославлений на віки вічні…» Хотів написати: «Прокидаюся з першими променями сонця”. Натомість сьогодні у нас такий собі сірий ранок, земля ще не висохла від дощу. Та й встав я кілька хвилин по восьмій. Як не дивно, я підвівся з ліжка через те, що раніше мене дратувало – від різких звуків пил, що розрізають дерев’яні бруси (через дорогу, якраз навпроти моїх вікон невеличкий склад пиломатеріалів). Проте, сьогодні я чомусь був радий їх почути – вони нагадали мені той мирний час, який у нас безсовісно вкрала ця ненависна війна. Отак чуєш вищання пилок, бачиш як працюють люди на будові, як дорогою туди-сюди проїжджають автомобілі, кудись поспішають люди – все як завжди. Але повертаєшся до гіркої реальності і згадуєш, що там, на іншому кінці України, йде боротьба життя зі смертю, добра зі злом, світла із темрявою. «Господи, не відмов нам у допомозі перемогти зло, поверни довгоочікуваний мир на нашу багатостраждальну землю! Допоможи нам відродитися з попелу і побудувати нову країну!» Я думаю: «Як нам зараз усім цього хочеться. Ця ситуація нiби промовляє до мене словами Великого Кобзаря:
«І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі».
«Господи, я дякую Тобі за цей ранок! Дякую, що я прокинувся на своєму ліжку, у своїй хаті, у своєму місті, у своїй країні! Дякую, що прокинувся не від сирен, тим паче – не вiд вибухів! Дякую Боже, що я ще можу ходити, бачити, чути! Дякую за їжу, яку Ти даєш! Допоможи ще мені спожити й духовної їжі зі Слова Твого! Пошли, Господи, те, що Ти хочеш мені сказати сьогодні. Направ мої думки на духовне і нехай святиться ім’я Твоє від нині й до віку. Амінь!»
08:24.Телеграм. Звернення мера: «Захисники, дякуємо за ще одну спокійну ніч у нашому місті! Слава Україні!» Читаю й кажу про себе: «Щира подяка, честь і слава нашому Господу, що дає сили духу й уміння нашим воїнам!» Знаєте, що не кажи, але у часи війни Бог у всіх на устах! Я й сам так часто ніколи не молився. Слава Господу нашому Ісусу Христу! У Ньому наша перемога над самим собою, i над ворожими силами темряви також!.. Поки розкладаюся з паперами, вмикаю теленовини: «Доброго ранку – ми з України!» Краєм ока дивлюся на екран – а там… там повним ходом іде посівна. З ведучим телеканалу розмовляє фермер. Я, слухаючи цього чоловіка, подумав що зараз, як ніколи, Господь закликає нас, християн, сіяти Його Слово… 20:26. Церковне повідомлення на Вайбер: «Хто нас розлучить від любови Христової? Чи недоля, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? Як написано: За Тебе нас цілий день умертвляють, нас уважають за овець, приречених на заколення. Але в цьому всьому ми перемагаємо Тим, Хто нас полюбив. Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!» (Римлян 8:35-38). Ісус сьогодні піклується про кожного з нас, бо любить – Слава Йому!»
22:25. Тривога!
23:16. Відміна повітряної тривоги. “Можете займатися своїми справами – все буде добре!” …Сьогоднішня ніч минула без тривоги – слава нашому Господу Богу! 09:12. На Вайберi одна сестра написала повідомлення: «Мир вам! Пересилаю зворушливий допис командира батальйону однокласника моєї доньки, який зараз служить в ЗСУ: «Коли я проходив спустошеними селами, де ті, хто вижив, більше нагадували заплакані тіні, я не відчував особливого розпачу. Десь на другий тиждень війни мозок просто включив захисну реакцію, і я перестав хвилюватися. Але дещо я переосмислив: мир та спокій – це ілюзія та обман, всі ваші плани на мирне життя – це просто марнота. Світ в полоні зла, як і тисячу років тому, і сльози та страждання – це його нормальний стан. Від закатованої Бучі до мільйонів жертв Голодомору – ближче, ніж нам здавалося. Труп на місці, де ще нещодавно рясніли квіти – це не особливий випадок. Квіти і трупи чергуються тут сотні років. Єдине, що може розрубати цей кругообіг – це Бог. Ми ніколи не подолаємо царства диявола, опираючись на менше зло: на мат, неаргументоване насилля, відьомські ритуали і так далі. Жовто-блакитного прапору замало, аби здолати втілене зло. У зла тисячі прапорів. Ми маємо справу не з бурятською ордою. Ми маємо справу з духовною хворобою. Поведінка російської армії – від рядового до головнокомандуючого – поведінка одержимих. Бездушність та безликість їх війська видає духовні вади для хоча б трошки пильного ока віруючої людини. На жаль, ця війна ще не дала поштовху до масового навернення. Наша щоденна літургія на місці дислокації підрозділу майже пуста. Хтось хибно вважає, що наряд важливіший за Причастя. Нас тримає патріотичний запал, але коли ми усвідомимо, що війну потрібно не просто зупинити, а виграти, ми зрозуміємо, що боротьба точитиметься не лише в полях та містах, це війна воїнств небесних та пекельних. Нам мало прапорів, нам потрібен хрест, нам мало полковників та генералів, нам необхідні ангели та архангели. Якщо на нас йдуть люди з рішучістю диявола, то ми можемо протиставити йому лише всемогутність Бога. Бог, а не НАТО, має стати основним союзником України, лише так і тільки так ми маємо шанс. Це страшний та жахаючий вибір, але він єдино правильний». Під повідомленнями, я бачу як багато хто поставив «Амінь!» Погоджуюсь. Хай так і буде! Збираюся до церкви. Дорогою заходжу до сусіда, він просив купити дещо з продуктів. 11:00. Зібрання. Група прославлення нiби в підтвердження вище сказаного у повідомленні, спiває:
«Боже, Україну збережи! Господи, помилуй грішних! Змилуйся над нами і прости, Молимо Тебе, Всевишній! І від ворога нас захисти, Бо без Тебе ми безсилі! Господи, зміни все навкруги, Дай спасіння Україні!»
Виходить пастор Ігор. Сьогодні маємо двох гостей з Америки: брата Глена і Корі, правда, той живе зараз у Варшаві. До мікрофону виходить Глен. Він із штату Техас. Глену 63 роки. Дві третіх свого життя брат присвятив місіонерству. З 1982 року він проводить місіонерські поїздки на світові чемпіонати по футболу. Якось Глен був на концерті одного відомого співака, коли перед виступом на сцену вийшов пастор Генадій Мохненко з Маріуполя. Він з дружиною усиновив 33 дитини. Генадій говорив про світовий велосипедний тур з акцією «Україна без сиріт». Глена дуже вразила промова пастора. Вони познайомилися, подружилися. Ця зустріч змінила його життя. Через кілька тижнів після неї Глен молився і зрозумів, що Господь не хоче, щоб він їхав на чемпіонат світу в Росію. Згодом, на той час йому було 59 років, він приєднався до велосипедного туру. Тож літом 2018 року вони проїхали на велосипедах через всю Америку – від Тихого до Атлантичного океану. Кожного вечора їхня команда проводила зібрання, доносячи до слухачів, наскільки важливо усиновляти сиріт. – Люди збирають речі, які для них важливi, – сказав Глен. – Ви знаєте, що збирає Творець Всесвiту? Те, що для Нього є дуже цінним – наші сльози, наші страждання… Він плаче і страждає разом iз нами!..
…Якби машина часу повернула мене на сорок два роки, то я прокинувся би у стінах старенького гуртожитку, що на Львівській вулиці, від страшенного грюкоту в двері. – Альо! Пацани! Вставайте! Виходимо на демонстрацію! Це комсорг. Йому треба. Так він відробляє завищені оцінки під час iспитів, та навіть семінарських, ну і ще деякі пільги, як от кімната в гуртожитку, можливість бути першим при розподілі направлень на роботу по закінченні вишу і ще багато чого. Отож, решта сірої студентської маси, серед якої і я, хоч і без особливого завзяття, встаємо з ліжок. Нам теж цього треба – інакше можуть позбавити місця в гуртожитку. А ми ж не всі діти голів колгоспів, директорів заводів та фабрик, завмагів і інших чесних радянських громадян, вже не кажучи, про дітей партійної номенклатури. У декого, як у мене, батьки пенсіонери. У мого батька пенсія була аж 34 карбованці. І це при тому, що він був на фронті. Проте під час бою втратив документи. Тож ніяких пільг, ні пенсії, ні медалей так і не дочекався. Правда, має трудові нагороди. А у матері, яка виховала сім дітей – пенсія аж 20 карбованців. Звісно ж, з такими доходами квартиру не зняти. Тому один вихід – гуртожиток. Не буду кривити душею: через те, що батьки пенсіонери, я його й отримав. Однак, далі це право постійно потрібно було виборювати, бо його можна було втратити за будь-який неправильний крок. Зрештою, повернімося до першотравневих демонстрацій. Ось ми, погрупно, пофакультетно шикуємося в дворі інституту. Нас поголовно перераховують. Роздають транспаранти, кульки і навіть квіти. Вчимося кричати лозунги. Потім вибудовуємося в колону. Виходимо. На наших обличчях «щасливі усмішки», «радість і гордість за нашу вєлікую родіну розпирає груди», – здається, так я би мав описати це «священне» дійство. Однак, ми забиті селюки, малороси, хохли, зрештою, бандерівці і націоналісти всю дорогу думаємо, як би нам пошвидше змитися з цього дутого параду, бо вдома нас чекають батьки – чи то для того, аби картоплю садити, чи ще для якихось важливіших справ. При першій нагоді так і роблю. Дякувати Богу, що дав розуму, аби не нести якогось транспаранту – не було би де його подіти. Правда, можна когось з товаришів попросити, але вони теж готуються дременути. А кульки – це таке: ось вони є, а ось «ба-бах» і їх вже нема. Без них і затесатися можна поміж перехожих, а там – і дорога додому відкрита. Та повернімося до сьогодення: не вірив, що путін замахнеться на всю Україну, думалося, що так було у минулому. Та народ каже: «Горбатого могила виправить». Мабуть, це про них, росіян. Минуле наше завжди говорило, який це брехливий і підлий народ, хоча вони за таких мають нас, але «на злодієві шапка горить». І все ж, не вірилося. За часів моєї молодостi всі мовчали. Можливо, це мені лише здавалося. Я не цікавився політикою, але, служачи у радянському війську, помітив, що найкращими у тодішній армії були таки українці. І як би там росіяни не дерли носа, який українець, повернувшись з армії, не мав тоді бодай дві нашивки молодшого сержанта. Інакше – соромно. А ми ще й народ, який безперервно воює, що зараз і доведено. Однак, тоді ми були на одному боці і у мене були друзі з Москви, Новосибірська, тодішнього Ленінграду та інших міст. Між нами ніби й не було різниці, принаймні, я її не відчував. Проте чомусь найкращими друзями були українці, прибалти і хлопці з азійської частини ересер. Мабуть, це ставалося на якомусь підсвідомому рівні. Я служив за кордоном, в одній із країн Варшавського договору. На той час політологи так нас накручували, що ми ладні були стріляти у будь-кого. Ворогом номер один були країни НАТО і США. Бачу, що з тих пір мало що змінилося. Гадаю, що російські солдати і зараз ладні будь-якої миті по них стріляти. Однією з причин ненависті росiян до українців, яку вони повторюють як мантру, те, що вважають: ми – це якась частина їх, що відбилася від рук, такі собі махновці. А ще зрадники. Взагалі московити люблять перевернути все з ніг на голову, бо ми від їхньої зради потерпаємо віками, як писала Ліна Костенко у своєму «Берестечку»:
«На нас лежить тавро тієї зради, якою нас вже зраджено віки».
Однак, ми вільний народ. Їм цього не зрозуміти. Не зрозуміти, що козацтво – це вільні люди, які за волю, за побратимів готові віддати своє життя, бо козаки не бурлаки – ми самі собі указ. Я не знаю, доки ця війна затягнеться і чи втягнуться у неї всі російські піддані. Якщо так, нам буде дуже важко. Та козаки б’ються до останнього і вмирають за Батьківщину. Вони ніколи не схиляли голови ні перед ким. Тож рашисти мали би знати, якщо підуть далі, то що би з нами не сталося, воно для них відіб’ється великими втратами. Наш народ i військові зараз на підйомі і навряд чи будуть прощати, особливо після Буч, Ірпінів , Бородянок. Дай, Боже, аби ми дожили до того часу, коли почнемо знову прощати. Сподіваємось, що він настане скоріше, ніж ми думаємо, бо ми відхідливі. Нас можна довести до білої гарячки, до кипіння, та ми вистигаємо і гартуємось, тому що нас чекають поля та будови, мирне небо та мирне життя, а коли мир – ми добрі, бо ж: «Коли можливо, якщо це залежить від вас, – живіть у мирі зо всіма людьми!», – писав апостол Павло у Посланнi до Римлян 12:18. Сьогодні у нас Причастя – Спомин смерті Ісуса Христа. «Спасіння, вічне життя ми отримуємо через очищення кров’ю Христа», – на завершення короткої проповіді каже пастор Андрій. Дякуємо Господеві за Його святу кров, пролиту за нас, за Його ламане тіло. «Господи, слава Тобі і хвала! Ми дякуємо за почуте Слово і нагадування про те спасіння, яке в Ісусі Христі. Господи, ще є люди в нашій країні, в нашому місті, які живуть у гріхах. Просимо, щоб якомога більше людей повірило в Тебе, стало на Твiй бiк, щоби служили тобі, щоби Україна сказала: “Слава Богу!” Дякуємо за спасіння і надію, яку Ти дарував в Ісусі Христі! Амінь!» – молиться молодий проповідник Віталій. Богослужіння підходить до завершення. Пастор Ігор звершує заключну молитву. – Сестра Саша хоче покаятися, – мовить до присутніх. Жінка промовляє молитву покаяння. Брат Ігор теж молиться, просить Божого благословення для неї і майбутньої дитини. Слава Господу і подяка за ще одну спасенну душу… Їду додому тролейбусом. Під вечір я вже на чергуванні. Вечеряємо. Розмовляємо. Жінки-переселенки говорять про Харків. «Ну росіяни ж не хочуть війни. Навіть пісня така є «Хотят ли русскіє войни?» – втручається інша. – Рускіє прикидаються, – кажу. – Ніби-то “нє хотят”, але всю історію воюють. Допоки існує расєя, доти будуть і війни. На жаль, не нафта і газ, а війна, загарбання чужих територій – їхній хліб. І ще більший жаль, що вони – наші сусіди… Тут мені пригадалася вранішня пісня перед Богослужінням:
«Боже, Україну збережи! Господи, помилуй грішних. Змилуйся над нами і прости, Молимо Тебе, Всевишній».