“Вздовж усієї лінії розмежування сторін на Донбасі проходить, так звана «сіра» зона — смуга нічийної нейтральної території”.
«Українські новини», 2015 р.
Вицвілі очі, вицвілі мрії Не відбивають неба блакиті. Їм би лиш хліба, їм би прожити… Чужими ідеями їх не зігрієш. Ну а свої? Але де ж їм узятись — Мозок відштовхує думку резонну. Хочеться тиші — а тут автомати. Сіра зона…
Постріли вкриють сірістю скроні, Як в душу прицільно загляне вічність. Непросто, відкинувши ідентичність, Жити в нейтрально-нічийному схроні. Бути нелегко між білим і чорним У просторі втрачених орієнтирів. Як очі задимлені — мрії огорне Тільки сірість.
Небо крізь дим синьооко вдивляється В сіро-буденний знекровлений вакуум. Небу болить, бо Йому не однаково, Як нам живеться і як нам страждається. …Знати замало, що таке Істина, — Треба, щоб Істина стала тобою. Сірість, нічийністю в душу прикликана, Біле знамено без сумніву викине Перед Любов’ю.
Під «Плине кача» колихаю сина. Сльоза солонить біль щемкої втрати. «Живуть герої! — Вороги загинуть»… Я ж на війну дивилася як мати.
Душею руку вбитого «живого» Стискала під «Герої не вмирають!» Як за свого, вбивалась за чужого — Для серця матері чужих дітей немає.
Стікала тихо по сльозі сльозина На пелюшки мого тремкого щастя. Чи вдасться вберегти тебе, мій сину, Від грізних лап війни, а чи не вдасться?
Я плакала за мертвого «живого» І за живих, приречених вмирати… І не ділила на свого й чужого, Бо на війну дивилася як мати.
Понівечені мрії у молитву Складала за героя й супостата. Бо хто ще може цю війну спинити, Як не вона — зчорніла з горя мати?!
Повечеряй зі мною, Боже, Поруч сядь, посміхнись, як тато. Ще салату докласти, може? Чи чайку заварити з м’яти?
Кажуть, м’ята допомагає, Вгамувати зболілі нерви. Чи у Тебе так не буває? В Тебе, мабуть, міцні резерви.
Ой, пробач, я Тебе не тримаю… Ти ж, напевно, спішиш до інших. Десь хлопчина тебе благає, Щоб нарешті настала тиша.
Горне матір своє дитятко, Просить тільки про хліб і сонце. Чуєш Ти і мольбу солдата — І для нього стаєш Оборонцем.
В мене ж сонце. І хліб, і тиша. В Тебе — болю людського безмір… Я не смію просити більше: Залишайся, люби, не щезни!
Я тону у людському горі… Простягни мені руку, Тату. Повечеряй зі мною поряд — Я чайку заварю із м’яти.
Бог заглядає у вічі допитливим поглядом сина, Пам’ятними світлинами зі старого альбому, Небом, відбитим в калюжах, як вгору дивитись несила, Cвітлом із вікон, що вабить до отчого дому.
Бог пригортає душу обіймами ластівки-доньки, Крилами вітру, що будить напровесні квіти, Теплим запахом хліба, щойно вийнятого з духовки, Задушевною піснею, щирим єднанням зігрітою.
Бог усміхається в серці беззубим ротиком немовляти, Променем сонця, що вранці цілує в щоки, Смайликом в Вайбері з дружнім: «Привіт! Ну як ти?», Прозорістю тиші, що душу пронизує спокоєм.
Дай же нам, Боже, в буденність дивитись очима дитячими, Щоб дива Твоїх усмішок, доторків, поглядів бачити…
***
Народилось життя. Заясніли рожеві світанки Ніжних весен земного людського буття. Народилось життя. І шукає надійних пристанків В тихім спалаху днів, що у вічність летять.
І життєвий мотив зазвучав, всім до болю знайомий — Перший крик немовляти спинив суєту. Посміхнулася мати й свою непомірну утому Перелляла у вдячність Ісусу Христу.
Народилось життя, щоб любити, терпіти, страждати, Хрест нести, а чи, гордо вдягнувши вінця, Вмити руки й зухвало обтерти в заплямлені шати Кров’ю тих, хто за правду стояв до кінця.
Народилось життя — і схилились в смиренні коліна… І звичайні слова сколихнули світи: — Боже мій, — молить мати, — дітей від гріха та гордині, І від злоби людей збережи, захисти.
Як же страшно частинку себе в руки грізного ката Їй віддати на плаху чи на розп’яття. Та ще гірше в лякливо-зрадливій усмішці Пілата Упізнати життя. Богом дане життя.
***
Від серця людини до Бога пів кроку, Пів помаху крил у польоті високім, Рішучого, сильного, а чи недужого, Та не байдужого.
Від болю людського до неба – пів слова Тремтливого, тихого чи гомінкого, Благального, гнівного, слізного, впертого, Та ж бо відвертого.
Пів слова, пів кроку, але не пів віри, І, хоч спотикаючись, та не впівсили Дорогу пройти в пів сльози довжиною, Щоб прірву здолати між Богом й собою,
Півкроком надії та вірності битвою – Серця молитвою.
***
Я не стримаю сльози, бо стане каменем, А камінням душу не омиєш. Переллються сльози у надію, Як торкнеться Господа рука мене.
Дум гірких не пригорну, бо злобою Обернуться у часи тривожні. А в злоби душа така порожня… Виллю думи ці я щиро Богові.
Іскри гніву не втаю, бо полум’ям Стане враз, щоб серце попелити. Благодатного дощу в молитві Палко попрошу перед престолом я.
Не втаю, не стримаю – а виплачу Слово гнівне чи сльозу відчайну. Чисте серце лиш проникне в тайну Глибини єднання з Богом в вічності.
Давні образи в мами на стіні Поглядом сумним зазирають в душу. Тільки в тих очах не вдалось мені Віднайти того, ради чого мушу Проти хвиль плисти попри біль і страх, Гнів перемогти, ворогам прощати, Ближнього тягар на своїх плечах Наче свій нести і – не нарікати. Я шукала це в погляді сумнім Давніх образів і в убранстві храму, А душа кудись в далі неземні Прагнула злетіть понад куполами. Та як синь небес, чиста, осяйна, Поглядом Христа озорила душу, Враз відчула я, що знайшла вона Істину святу, котру знати мушу: Часто непростим буде каяття Й завжди нелегким – вибір на розпутті… Щоб знайти Христа, дане нам життя, Й дана вічність нам, щоб Його збагнути.
Торкнусь співчуттям до страждання, До кожного серця – любов’ю, До Бога – палким розкаянням, До неба – душі чистотою.
Торкнусь – і лід серця вмить скресне, Сльозами стече через вічі І прийде те Царство Небесне, Де житиму нині та вічно.
Не раз покидатимуть сили, Як хтось з кровотечею в серці, Плекаючи віру, несміло До серця мого доторкнеться.
Та силу черпаю в Ісусі… І в миті щасливі й тривожні Любов’ю до зла доторкнуся Й осяю добром серце кожне.
Крок зробити уперше, а, може, востаннє… Перейти від німої журби до чекання, Від глухого безсилля — до смілої битви, Від безмов’я зневіри — до слова молитви.
Від себе повертаюся до себе. Блукаю від чекання до борні. А десь далеко бовваніє небо, Вдивляючись у вічі не мені.
Не жевріє надією світання, Не вабить зоряниця у політ. Любові крихти, може, вже й останні Стисну, мов грудку рідної землі.
Мені її ще так багато треба, А я тримаю крихти, наче дар… Шукаю неба! Прагну, прагну — неба! Себе в собі приношу на вівтар.
І з попелища воскресаю знову Ясним світанням зоряних надій, Як синь небесна, зіткана з любові, Увись здіймає дух безкрилий мій.
Дзвенять мечі. Душа — неначе камінь. Зіщуливсь дух, мов птах зламанокрилий. А вперте «Я», зміцніле із роками, Воює — наполегливо та сміло.
Йому не бракне тактики та хисту. Ще не в таких боях перемагали! Зусиллям волі осоружне вістря Не раз дістати із душі вдавалось.
Й даремно, що від ран тверділо серце, Вкриваючись безслізності рубцями, І дух вмирав, поранений у герці З бажаннями, що бродять манівцями.
Іду на бій. У грудях гине вічність. Єство ж кричить: «Я вистою! Я зможу!» Вдивляюсь супротивнику у вічі — Невже це Ти? Невже це Ти, мій Боже?!
Дзвенять мечі. А на душі вогненно. Руйнуються твердині непорушні. Бог проти мене бореться за мене, Своїм мечем мою лікує душу.
Своїм вогнем зціляє давні шрами, Вливає в дух мій — Миро найдорожче. І душу, що викульгує з безтями Вітає славно, наче переможця.
Як багато у храмі хламу — Й те важливе, і те ще цінне. Та за звичкою десь при брамі Уклякну на одне коліно.
Все зроблю так, як завжди, лише Це не збавить ярма печалі, Бо у відповідь — знову тиша. Небо ридма рида в мовчанні.
Біля брами Богові тісно, Він навколішки там не стане, Де між мотлохом гордо виснуть Звичні образи «нехуштанів».
І тому його сліз не бачу… Чую тільки мовчання грізне. Я ридаю… І небо плаче. Але мабуть-таки про різне.
Красиве серце — завжди молоде. Душа красива — завжди невмируща. І хоч назустріч дневі плине день, Відважно посміхайтесь у грядуще.
Радійте днині, що несе печаль, Всміхайтесь миті, що добром засяє… Нехай любові Божої свіча Ніколи у душі не загасає.
І ту любов, що Бог у вас вселив, Даруйте людям, в безлюбов’ї кволим. Дарма, що хтось колись не зрозумів, Любіть людей — зігрійте їхні долі.
А те, що роки плинуть — не біда. В них глибша мудрість й сила віри дужча. Душа ж красива — завжди молода. В дух у Бозі — завжди невмирущий.
***
Буря за вікном, а в серці тиша — Ледве віє ніжний, свіжий вітер. Божий Дух, що з серця сльози витер, У душі теплом надії дише…
Буря за вікном. Колись у бурях Я шукала повноту життя: Щоби стрімко — аж до забуття, Щоб у жилах холодком війнуло.
Потім духом зламаним я Бога В бурі сподівалась віднайти, В пристрастях земної марноти — Грізного, могутнього, святого.
Не знайшла. І в душу увірвався Відчаю нестримний буревій. Раптом: Вщухни! — голос неземний В серці спокоєм святим озвався.
Бог знайшов мене, й ледь чутним кроком В душу тишею Він увійшов… В Нім надія, віра і любов… Буря за вікном — а в серці спокій.
Увага, акція! Клади в пакунок Оцей товар, бо вигідна ціна. І ще один предмет у подарунок Одержиш зразу — виграєш сповна.
Пожартував один дивак моторний, Збагнувши цей тонкий рекламний хід: «Мені віддайте те, що безкоштовне, А те, що платне, в себе залишіть».
І зрештою ні з чим пішов додому, Міркуючи: то пан, а чи пропав — Чи б тішився дарункові отому, Якби товар за «кровні» він придбав?
Та схожі заклики до нас щоденно Із уст Господніх пристрасно звучать: «Увага! Як набудете смирення — У подарунок буде благодать!»
І хоч дарунок вабить, та умови Заводять часто нас у кут глухий. Тут не за «кровні» вже, тут аж до крові Із власним «Я» вступаєш у двобій.
Тому й лишаємося диваками, Які чекають дару із небес, Та з дня у день продовжують роками Плекати пильно у собі себе.
Але у мить виснажливо-буремну, Коли кладеш на огняний вівтар Принишкле «я» — безсиле і смиренне, — Приймаєш благодать Господню в дар.
— Для чого марно тратити слова, Як можна все сказати зовсім просто? Така заява — справа не нова, Так говорив колись уже апостол, Чекаючи підтримки у Христа: «Пролити цінне миро — марнотратство!» На захист вбогих і нужденних став, Чужим розпоряджаючись багатством. «Вона зробила добре. На віки Запам’ятають вчинок цей і жінку…» Тому рішучим помахом руки Красивих слів нанизую перлинки. Щоб їх Христу покласти коло ніг, Як дар за те, що душу повнить словом. І в мить, коли земний закінчу біг, Почути: «Добре це!» — із уст Христових.
Всміхнутись, доторкнутись, обімліти, Сяйнути, пригорнутись, заясніти, Черпати пригорщами Божу благодать І в п’ятдесят отак, як в двадцять п’ять.
Грайливо підморгнути, все простити, Палати, гріти, але не згоріти… Чи ж не чудово, як серця горять У сімдесят отак, як в двадцять п’ять.
Обняти ніжно, серцем прихилитись, Втішатись, мріяти, цвісти, радіти… Дарма, що дні до вирію летять… І в дев’яносто так, як в двадцять п’ять.
Та біль чужий нести, немов свій власний Й задля любові — гордість розіп`ясти У світі, де громи злоби гримлять, Навчитись треба в юних двадцять п’ять.
Крізь втому буднів просіває день Нові чуття, нові думки і мрії, Й акорди недоспіваних пісень, Які душа у глибині леліє.
То повниться надією печаль, То осипається тугою щастя… Й карбується невидима скрижаль Невпинно швидкоплинним ліком часу.
І кануть в тишу сказані слова, Хоча, здається, й голосно кричали, І губиться мелодія жива В полоні невимовної печалі.
І тільки віри іскорка ясна Бентежить серце осяйним чеканням, Для мрії — крила, музику пісням Дає, а слово воскреша з мовчання.
Її не згасить ні років політ, Ні холод каменю, ані гріха прокляття, Крізь втому буднів шлях наш озорить Любові Божої ясним багаттям.
Думки, як птахи, з-під руки втікають, Піймати хочу — метушусь безсило: Пишу, читаю, думаю, черкаю… Та лиш в Тобі, Господь, натхнення крила.
І пишеться тоді, коли Ти мовиш, Хоча й нечутно для людського слуху, Своє живе вогненно-чисте слово, Що проникає у глибини духу.
Думки, мов птахи, їх не наздогнати, Щасливі, трепетні, гіркі, тривожні… Тож говори — я буду дослухатись, Ти — джерело мого натхнення, Боже.
1. Згоріти
Горить свіча, свіча життя людського То мерехтить, а то палає ясно… Стікаючи слізьми під воску стогін, Стліває ґніт нам вділеного часу.
Горить душа… То вічності сіяння Пронизує її слізьми спокути… І воскрешає давні поривання Мелодія тремтливо-незабутня —
Тривожно-світла дума часоплину На тлі страшних реалій злого світу… Горить душа — хто вгасить те горіння? Не так свіча — їй суджено згоріти…
2. Відболіти
Знов день обперся на плече смеркання, Зібгавши сяйво в місячну дугу, І проридав, для когось вже востаннє, Свою безмірно болісну тугу.
І заглядає дню новому в вічі Лукавства підлий кругловидий сміх, І знову душі стомлені калічить Смертельним жалом невсипущий гріх.
Знов серця біль переросте у відчай, В образу — слово, сказане «не так». Знов хтось бездумно кине «правду в вічі» Чи поцілунком дасть зрадливий знак.
І знов тепер, як сотні років тому, Душа за раєм втраченим щемить І, щоб навік вернутися додому, Весь біль людський покірно відболить.
3. Пробудитись
О благодатний час — спасіння мить! Чуттів отих з душі ніщо не може стерти, Коли уперше осяйна блакить Зігріла серце поглядом безсмертя.
Як чистоти небесної печать Душі торкнулась благодаттю Духа, Коли уста від трепету мовчать, А серце пильно Божу велич слуха.
Коли завмер невпинний часоплин, І пісня вічності полинула над світом, Щоб дух, піднявшись із гріха глибин, Міг для життя нового пробудитись.
4. Досягти