Благовiщення Дiвi Марiї
Рiздвяна нiч
Народження Ісуса
Навернімось до Господа
Не знаю, чому
Душа
Моє кредо
Зайшов у храм
Піднесись душею
Псалом подяки
Споловіли ниви
Тобi, мiй Спасе
Молюся
Чи є у тебе доброта
Роки
Молитви
Розмова з Богом
Зрадливо-чорна душа
Шукаймо Бога
Пробудімось
Приходьмо у храм
Крізь щоденную бурю
Немало спокус
Псалом 48
Осiннi роздуми
Є край щасливий
Завмирали у небі зорі
Життя одне
Чи хочеш у той край
Ісусові страждання
Віруй
Чи завважуєш
Коли приходить втома
Відкупитель мій живий
Славний Спас наш
Рiздвяна зоря
Хвала Тобі, мій Спасе
Матусю
Молись, Україно!
Ранкове сонячне проміння
Боже лiто
Як передать любов
Зимовий етюд
Золотава осiнь
Не утомлюймось у молитвах
Нiчна iдилiя
Молитва
Підійди смиренно до Христа
Голгофо
Зимовий ескiз
Тихо так довкола і спокійно… Линуть ніжні голоси пташок. Діва у кутку схилилась мрійно… Чути десь дитячий голосок.
На коліна схилена Марія Із Творцем розмову завела. Він – її опора і надія. Лине Богу із душі хвала:
За насущний хліб, за світлі мрії, За життя, яке Творець дає… Радість повнить серденько Марії За служіння Господу своє.
Помолилась Діва, тихо встала, Із одежі витрусила пил… Благодать святая наповняла, Надихала і давала сил…
Раптом ангел Господа з’явився: «Радуйся, Маріє!» – їй прорік, Сяйвом неземним увесь світився: Божа сутність він – не чоловік.
Від цих слів аж знітилась Марія, Трепету душі немає меж. «Незабаром ти народиш Сина, І Його Ісусом ти назвеш». –
«Я ж бо ще не знала чоловіка», – Голос наполохано бринить, Затремтіли в дівчини повіки, Мить – сльоза додолу побіжить. –
«То зійде Господній Дух на тебе, Бо Дитя народиш ти Святе. Говорю від Бога, не від себе, То ж повір, Маріє, ти у це!» –
«Покоритись Богу я повинна, Сказане хай сповниться усе! Бог дарує світу Свого Сина, Від гріхів Він люд увесь спасе».
Ангел відійшов, як і з’явився, В роздумах Марію залишив. Дух Маріїн Господу скорився. Благодаттю Бог її сповив.
Покорилась волі Божій Діва Тихо і покірно, мов дитя, Щоб творив Отець багато дива На землі й давав нове життя.
І раділо серденько Марії: Вибрав Бог одну саме її, Щоб здійснити давні людські мрії Увійти в небеснії краї.
А сьогодні, друже, з плином часу Чи ти не радієш з нею теж? Бо ж вона творила й долю нашу… Знай, що праці тій немає меж.
Світу дарував Отець Месію Через святу Матір у той час… Це величну Бог явив подію, Щоб спасти, мій друже, також нас.
І летіли тихо дні за днями Для Марії в Назареті, там… Сталось за пророчими словами – Бог-Спаситель народився нам!
Крила чорні ніч розпростерла – Темінь вкрила цілісінький світ. Денна праця людей потомила, Відпочити потрібно як слід.
Тихо спати вляглися люди, Бо ж як втома – то сон не здолати. Вогні згасли у вікнах повсюди. У снах будуть світанку чекати…
Пастухи лиш одні не дрімають, В полі пильно овечок вартують, Бо вовки хижі, люті чигають… Як заснуть – то овець не врятують.
Ночі тиша бринить первозданна, Увібрався в зірки небозвід, А у серці тривога незнана: Щось нове йде невпинно в цей світ.
Круг багаття розсілись юрбою, Про щось тихо собі гомонять. Хтось пожуриться болем, бідою, – Та чатують овечок, не сплять.
Ясна зірка нараз спалахнула – Освітився увесь небокрай. Божа милість цей світ огорнула – І на землю наблизився рай.
Хори ангелів линули з раю, Мир з небес несучи пастухам: Сталось чудо в Ізраїльськім краї – Бог явився до них нині Сам.
Люд спасати Месія з’явився, Він приніс благодать всім Отця, Щоби кожен в душі оновився Й щиросердо прославив Творця.
Не в хатині навіть, у вертепі, Де стоїть овечок череда, З Йосипом – із мужем Богом даним – Мати зупинилась молода.
Час прийшов Дитя уже родити, А в заїзді місця не знайшлось, Нічим буде й Немовля сповити, – Так у цьому світі повелось.
Настелив Марії він соломи, Це ж не хата, а старенький хлів. Задрімали тихо від утоми, Бо були в дорозі кілька днів.
Так, у Віфлеєм прийшла Марія – Слово Боже сповнитися має: Щоб збулася віковічна мрія – Бог Предвічний Сина посилає.
Тепер втомливі дуже дороги!.. А спочинок – річки тихий плин… Серед ночі почались пологи – І у Діви народився Син!
Втіха серце наповняє мами, До грудей Синочка пригорта. Радість не озвучити словами, Радість із небес така свята!
Синє небо – наче на морози, Зорі аж сіяли в вишині. У Марії радіснії сльози, А довкола всі чомусь сумні.
Ясна в небі світиться зірниця, Хори линуть ангельські з небес – Ніч оця Самим Творцем святиться, – Сталось, люди, чудо із чудес.
Спас в убогих яслах народився, У людському тілі Бог прийшов, Щоб душею кожен оновився І спасіння в Нім своє знайшов.
Тож чи в серці Спас твоїм родився, Чи там ясла Він собі знайшов? Бог у людськім тілі появився, Ти ж повз Нього байдуже пройшов?
Промине все, мов коротка хвиля, Відлетить усе у небуття, Тіло забере сира могила… Чи подбав про вічне майбуття?
Навернімось до Господа, люди! Хай печалі не крають сердець! Чути крики відчаю повсюди – Буде близько безбожжя кінець.
Перестаньмо чинити гріх, Щоби нам не страждати слізно, Зупинімо бездумний сміх, Зупинімось, допоки не пізно.
Бог чекає від нас покаяння, Щоб коліна схиляли свої. Він зупинить недолю, ридання, Як почує твої молитви.
Зупинися на грішній дорозі, Мій народе, благаю тебе! Годі жити в гріховній тривозі! Пожалій діток, внуків, себе!
Величай тільки Бога живого, Прославляй, душе, Бога-Творця! І молися лише до Святого – Нагорода твоя від Отця.
Не знаю, чому мені Бог Відкрив Своє Слово святе… Мабуть, щоб не знав я тривог І серце було не пусте.
Не знаю, чому мені Цар Дозволив спасіння прийняти… Він вилив на мене Свій дар, Щоб міг я Його прославляти.
Не знаю, чому Святий Дух Мені відкрив ласку Христа… Щоб слово дійшло до вух, Щоб віра зродилась свята!
Не знаю, чому мене Спас Кров’ю обмив із хреста, Чому Він помер за всіх нас… Його у цім воля свята.
Тепер я, Ісусом спасенний, Любов відчуваю святу. Славлю Тебе, Всеблаженний, За радість в Тобі, за мету.
Душа – не просто собі слово, Яке ми звикли вимовляти. Щось незбагненне в ній, глибинне, Що неможливо розгадати.
У цьому слові – сутність Божа, Бо Сам Він душу людям дав, Аби була свята і гожа, – Але Адам все зіпсував.
Душа бо Божа – волелюбна. Творець їй право на це дав, Щоби була і боголюбна, – Та перший гріх все розладнав.
Була душа свята та чиста, Як та водиця в джерелі, Коли Творця рука пречиста Дива творила на землі.
Коли ж кричать: – Душа, душа!.. – Та суті Божої не знають, – Не варте слово те й гроша, – Творця гріхами зневажають.
Не весняні літа мої – По осені іду буденно. В душі затихли солов’ї, Увесь у праці я щоденно.