Ми зустрінемось в райських садах. Усміхнеться нам небо блакитне І душа барвінково розквітне, Якщо йшли по Господніх слідах. Ми зустрінемось в райських садах.
Ми обнімемось всі, як брати. Там ніколи не стрінемо ночі. Будуть сяяти радісно очі, Що усі ми дійшли до мети. Ми обнімемось всі, як брати.
І почує Усесвіт псалом. Заспівають Господнії діти. Будуть ангели з нами радіти, Вічність ніжно обійме крилом. І почує Усесвіт псалом.
Ми зустрінемось. В небі наш дім. І не буде ніколи розлуки. Всі спасенні візьмуться за руки В білих шатах, усі молоді. Ми зустрінемось. В небі наш дім.
Березень, 2022 р.
Повертався самотній. З поразкою, Важко міряв дорогу між трав. Все недавно здавалося казкою… Він до батька ішов. Він програв.
А на другому березі зболенім, Де надії вросли якорі, Ув отцівському серці знедоленім Пломінь віри й любові горів.
Ще раз погляд у далеч засмучену… Хтось іде із юдейських низин. Плаче смуток у постаті змученій, Ніжна хвиля в душі: певно — син!
Заскрипіли ворота стривожено. В батька бігти ще вистачить сил… Весь обідраний, босий, знеможений, Але — син! О, нарешті, мій син!
Прихилились коліна з молитвою. Ледь почулося: «Отче, згрішив…» «Я приймаю, мій сину, печаль твою. Чуєш пісню моєї душі?»
І на плечі синівські, похилені Руки батька… — всепрощення мить. Дві душі обнялися, окрилені, Щастя-доля над ними тремтить
До села докотились тумани, По полях, по ярах розляглись. Чую тихі слова, шепіт мами Мама молиться — все, як колись.
Склались човником жилаві руки. Мить прекрасна. Лиш мама і Бог. У молитві — симфонія звуків, І звучить вона тільки для двох.
Плаче скрипкою біль незгасимий, Про загублені долі квилить. За дочку і онуків, і сина Мама молиться. Мамі болить.
Оксамитовим флейти звучанням Тихий голос летить догори. Мама молиться, може, востаннє… Небо чує тебе, говори.
Б’ють литаври у небо тривогу. Серце матері чує біду. І тоді в молитвах до знемоги У проломі стає за нужду.
Тут подяки акорди мажорні І мінорне звучання журби, Тут потоки течуть животворні До журливого віття верби.
Молитви не бояться цензури, Бо з сердець, не з амвонів звучать. Знає Бог молитов партитуру І Свою прикладає печать.
Молитовна симфонія мами… Нам ніколи її не збагнуть. Ми щасливі, як поруч із нами Молитовниці-мами живуть.
Іще не виросли сини, А вже недовго до смеркання. І неспокійні сняться сни, І кожна ніч, немов остання.
Іще не виросли сини, А світ — суцільне бездоріжжя. Яку стезю знайдуть вони, Коли душа і чиста, й ніжна?
Іще не виросли сини, Я ще формую їхні крони. Сини, як відгомін весни, А я зимові чую дзвони.
Іще не виросли сини. Ой не спішіть рости, орлята. Хай прошумлять вам ясени Про те, щоб крила пильнувати.
Моєї старості сини, Ростіть, підносьтеся угору. Я ту благословляю пору, Коли й вам буде «восени».
Спалахнув світанок вмитою зорею. На палітрі творчій — свіжості краса. Відкриває Майстер диво-галерею: На його полотнах ще тремтить роса.
Копії бліденькі складені в підвали. Стереже їх ревно сивий Ермітаж. А для нас щоденно всі оригінали Пропонує славний Божий вернісаж.
Боже, Ти Художник і Творець шедеврів! Їх не перевершить наш земний талант. Бо Твої оздоби — із прекрасних перлів, І Твої прикраси — чистий діамант.
Пречудова гама величі природи, Неземних пейзажів дивний колорит Гарний і прекрасний, мов дівоча врода, І лугів квітучих ніжний оксамит.
Виставка Господня, персональна, власна, Що постійно діє вже багато літ. Нам завжди доступна, урочисто-ясна Буде надихати, поки буде світ.
Якщо нас так ваблять всі земні красоти, Росяні поранки в голубій імлі, Що ж тоді чекає у святих висотах, На новому небі та новій землі?!
О земле з переораним чолом… Василь Симоненко
Наче душу замурзав у сажі. Біль у серце — по рукоять, Як уздрів марсіанські пейзажі I дикунську безжалісну рать.
Йде печерна жорстока навала. За сосною кожною — тать. Після себе лишає зухвало Із дерев замордованих гать.
Як сумлінню дивитись у вічі? Бо ж за пригоршню бурштину У сучаснім середньовіччі Заганяємо душу в труну.
Марсіанські поліські пейзажі… Очі кратерів — у сльозах. Наші діти онукам розкажуть, Як зникала поліська краса.
На бездумну і варварську жертву Каїн ставить страшну печать. Вже зіниці у кратерів — мертві… Тихо сосни смолою сльозять.
Чи впізнаю тебе, рідний краю, Як прийду із туманів чекань? Бо ж Полісся моє розпинають… Я ще реквієму не співаю, Ще надії не згасла грань.
Мій рідний краю! Земле моя мила! Дитинство, юність, зрілість… суєта. Не ті літа, щоб розправляти крила, Все майже відцвіло. Не ті літа…
Хто знав, що так мене поверне доля, Що буде біль і сум на чужині І щирий поклик батьківського поля, І незрадливі мамині пісні.
Земля батьків, ти завжди — найрідніша, Не раз тобою дихав уві сні. Вітчизни дим тепер мені миліший За той вогонь, який на чужині.
Нехай мій син своєму скаже сину, Що як би не манив широкий світ, Не винесеш ніколи Батьківщини Підошвами затоптаних чобіт.
О краю мій, моя земна юдоле, Печуть мої ще давні мозолі. Не впасти б тільки на чужинське поле, А вмерти — на прабатьківській землі.
Треба бути сліпим, Щоб не бачити спалаху осені І осяяних золотом Віковічних розкішних лісів. Ще природа не спить. Літо бабине мріє у просині І повітря п’янке Переспівує оду росі.
Треба бути глухим, Щоб не вчути плачу журавлиного, Як зітхають дощі, Поливаючи ниву сумну, Як душа промовля Про дочасність життя швидкоплинного І як вітер шумить Про коротку стежину земну.
Треба бути німим, Щоб уста не озвались подякою За осінні дари, Вересневі дозрілі літа… Хай не буде в душі Ані трохи негоди ніякої! Хай джерела дзвенять І земля, мов Едем, розквіта!
Якби молитва мала кольори, Були б ми свідками прекрасного видіння. Як плід, як дар воно глибокого смирення, Що фіміамно лине догори… Якби молитва мала кольори.
Коли б на двір ми вийшли уночі, То нас яса тоді зустріла б світлосяйна, І нам відкрилася б свята молитви тайна, Як ночі день віддасть свої ключі… Коли б на двір ми вийшли уночі.
І день для нас веселкою б світив, Бо із сердець людських, йдучи у день грядущий, Лилися б молитви високі, невмирущі, Життя було б із подостатком див… І день для нас веселкою б світив.
Якби молитва мала кольори Удень, Вночі, Усякої пори.
Моя українська мово, Мученице святая. Твоє вічно звучне слово З наших сердець зростає.
Воно калиново квітне, Виплекане і чисте, Миле й до болю рідне, Мов для душі намисто.
Не раз тебе розпинали Покручі та васали. Знімали з хреста й ховали, Але ти воскресала.
Й жила у серцях пречистих, Скріплена молитвами, І завжди в часах імлистих, Мово, була ти з нами.
Ти — як дарунок від Бога, Ти — як вінець в нагороду. Хресна твоя дорога, Дочко свого народу.
Іди, продирайся крізь терни, Моя українська мово, Вірю, здолає скверну Твоє вічнозвучне слово.
Людям страшно зустрітися з Богом, Та страшніш не зустрітися з Ним. Краще б Він був суддею нам строгим, Ніж далеким назавжди й чужим.
Він — Любов пресвята і всевишня, Він запалює зорі в душі. Чому так у житті нашім вийшло, Що ми йшли на пусті міражі?
Чому серце — утомлений острів — Не противилось хвилям гріха. Бився човен об камені гострі, Не тривожилась совість глуха.
А боліло ж, боліло, боліло, До знемоги боліло й пекло… Так хотілось розправити крила І відчути блаженне тепло.
Та хтось дужий притримував міцно, Не даючи спочинку й на мить, І лежати примушував ницьма, Щоби нам не відкрилась блакить.
Відступися від серця, тривого! День прийдешній хай буде ясним! …Дуже страшно зустрітися з Богом, Ще страшніш — не зустрітися з Ним…
Я був свідком, як на початку шістдесятих років ХХ століття
у м. Володимирці Рівненської області руйнували чудову історичну пам’ятку.
Він стояв приречено похмурий Ув оточенні засмучених дубів, А поодаль люди у зажурі, У котрих ще дух не зачерствів.
Переніс воєнне лихоліття, Витерпів важкий наруги день. А тепер дуби зеленим віттям Хочуть захистити від людей.
Храм сьогодні мають розпинати Привселюдно, як Христа колись. А страшні теперішні пілати Нишком вмили руки, що тряслись.
Раптом — вибух. Задрижали мури, Защеміло серце, біль в очах. І прекрасний твір архітектури Зараз перетвориться на прах.
Зойкнув храм, на мить піднісся вгору, До блакиті, далі від злоби… Та безсило впав. Навколо горе Й купа цегли. Плакали дуби.
Плакали і люди. Витирали Рукавом небесну синь з очей. І прокльони слухали вандали: Їм не днів бажали, а ночей.
Ось і все… Гірка й болюча драма… Тільки сизий дим зі свіжих ран… Через кілька літ на місці храму «Возведуть» дешевий ресторан.
Він стоїть, та завжди чимось хворий. Йдуть роки, немає вороття. А дуби простерли віття вгору, І чекає небо каяття.
Бережім свої сердечні храми Від наруги ворога душі. Господи, пребудь довіку з нами. Сохрани від зла, гріха та лжі.
Він — Божий Син. Він небом обцілований. І відчували у синедріоні, Що не вони, а Він, некоронований, Сидить по праву на вселенськім троні.
Він був Дивак. Йому пропонувалися Всі царства світу й слава їхня тлінна. Відрікся. Бо від Нього вимагалося До ніг упасти ворогу уклінно.
Він був Дивак. Усій безправній челяді За друга й побратима був щоденно. Він не боявся з ними повечеряти, Зробивши святом їх життя нужденне.
Він був Любов нічим не заплямована. Її божественну Він ніс усюди. Була любов і зраднику дарована, Коли в смиренні ноги мив Іуді.
Підбитим птахом лиш Йому судилося На хрест здійняти крила розпростерті. Допити чашу, мовити: «Звершилося!» І непідвладним стати навіть смерті.
Ісус воскреслий, гора Оливна, Зібрались учні, довкіл краса. Вже зовсім близько хвилина дивна — Піти у хмарі у небеса.
І він піднявся. Небесні брами Повідчинялись Царю царів, Щоб наші храми, сердечні храми Наповнив подих Його дарів.
Чекають учні, росте напруга… У місті — свято, врочиста мить. Надходить ера Святого Духа, Щоб, запалавши, завжди горіть.
І — шум раптово, мов сильний вітер. В очах надія, в серцях любов. Чекають Духа господні діти. За мить священну — пролита кров.
А далі — сяйво, немов вогненне, Затріпотіло, та не пекло. Народ побачив щось незбагненне, Що справжнім дивом тоді було.
Вогнем любові в сердечнім храмі, Вогнем священним на вівтарі З небес утіха злилась дарами — То обітниця Царя царів.
Небесний Отче, Ти свого Сина Послав на землю — і Він нас спас, А потім Духа Ти дав людині, Щоби сирітство минуло нас.
Щось більше дати — вже неможливо, І ближче стати ніхто б не зміг… Життя з достатком, — таке щасливе! — Тобі, Ісусе, кладу до ніг.
Народ у храмі: лиця, лиця. Багаті, вдови, бідняки… Христос супроти сів скарбниці, В яку вкидали срібняки.
Ідуть мужі… Розкішні шати І благородна сивина — Ознака, що вони багаті. Такі ж і жертвують сповна.
Щедротна жертва від багатих — Не перегин, не дивина. Багатий має звідки взяти, А для скарбниці — зайвина.
Серед шумливого народу, Посеред храмових прикрас Стоїть вдова з простого роду, Що стала прикладом для нас.
Іде несміло до скарбниці. Як щире серце тріпотить! Дві лепти стиснуті в правиці. Благословенна, славна мить!
Ця мить для Господа, Владики… Коли жертовно на вівтар Кладем мізерне, невелике, В Його ж очах — це гідний дар.
Ми несемо любов та вірність І просимо: — Благослови, Щоб наші жертви мали цінність, Як лепти бідної вдови!
Я до Тебе прийду, мій предвічний Равві. Як Марія, до ніг тихо сяду. Ти розкажеш, як роси тремтять на траві, Де для серця шукати розраду.
Ти поясниш мені, чом скотилась сльоза, Чом нести тягарі свої мушу, Чом лелеки весною вертають назад До старої засохлої груші.
Я Тебе розпитаю, від Тебе навчусь, Як Тобі поклонятися щиро. Мій Господь і Спаситель, мій Пастир Ісус, Благодатні слова Твої — миро.
Ти розкриєш секрети Твоїх обітниць І дозволиш ввійти за завісу, Щоб побачив я славу небесних зірниць, Скіпетр Твій і святу Твою ризу.
Розпитаю, як в серце приходить любов, Як мені увійти в поклоніння, І подяку віддати за вічний покров, Що примножує віру в спасіння.
Ти відкриєш мені горизонти нові, Щоб пізнав я святі таємниці. Зачерпну Твого слова, мій добрий Равві, Як черпають води із криниці.a
Глумилися над гідністю Месії Цинічно й страшно. Відвернулась ніч. Земну скорботну ниву вже засіяв. Вона зародить через дим сторіч.
Далеко ще до чорного світання. Доба жахлива і кривавий слід. І свист бича. У відповідь — мовчання І злобні лиця на багрянім тлі.