Пожертвування
Дорога — скільки витягнула жил!
Не так тілесно — в спеці і негоді —
Як ті думки… Їх вгамувати годі!
Думки — неначе жала сотень бджіл…
Думки — текли, як каламутний Ніл…
О, скільки їх змінилося відтоді…
…Хоч добрі люди стали у пригоді —
Дали нічліг для їхніх стерплих тіл.
Він витирав із ніг дорожній пил…
Вона робила постіль із соломи…
Осел вже спав, звалився від утоми…
Туман котився впадинами піль…
…Аж раптом крик розрізав ніч навпіл!
Крик муки, породільної судоми!
І крик життя — невинний, несвідомий.
І спалах, що осяяв небосхил!
Холодний блиск віддалених світил
Не міг здолати темряви нічної…
Та був вертеп, а у вертепі — двоє,
Яким лишитись разом стало сил.
Над мирним сном юдейських міст і сіл
Зійшла зоря, що стала провідною, —
Над тим вертепом, де сховались двоє,
Де третім став для них Еммануїл.
А то ж було, що вже й не стало крил,
Що він її вже думав відпустити:
Хіба отак народжуються діти?
Він знав, що ні, хоча й не старожил…
Жував солому золотавий віл,
Аж вбігли пастухи… О, Божий світе!
Від їхніх слів хотілося радіти
І йти вперед крізь полум’я горнил!
Він згадував свій сумнів, мов кукіль,
І ангела вві сні чудні глаголи…
Вона — страхи, що шпильками кололи,
І ті слова, що мовив Гавриїл…
О, материнських сліз блаженна сіль,
Як ти лікуєш всі жалі і болі!
Дитя — у яслах, наче на престолі,
Що значить: з нами Бог, Еммануїл.
Обіймаю дерево і траву.
Обіймаю землю — м’яку й живу.
Обіймаю глину — крихку й руду.
Обіймаю срібну гірську руду.
Обіймаю камені і піски.
Обіймаю гальку на дні ріки.
Обіймаю русла сухий хребет.
Обійняти не можу лише Тебе!
Захололи на тверді Твої сліди.
Я в пустелі загублений без води…
Обіймаю озеро і струмок.
Обіймаю холод гірських річок.
Обіймаю повінь, як райський сад.
Обіймаю сяючий водоспад.
Обіймаю свіжість буремних злив.
Обіймаю дужий морський приплив.
Обіймаю плесо ставка рябе.
Обійняти не можу лише Тебе!
Після кроків Твоїх розійшлись круги.
Бовваніють покинуті береги…
Обіймаю вітер, туман і дим.
Обіймаю хмари уздовж гряди.
Обіймаю світла ранковий блиск.
Обіймаю тіні шовковий лиск.
Обіймаю зайчики на росі.
Обіймаю райдугу по грозі.
Обіймаю марево голубе.
Обійняти не можу лише Тебе!
Тільки запах чи спалах, тремка яса.
Тільки тиша над Всесвітом нависа…
Обіймаю старця і сироту.
Обіймаю тугу вдови святу.
Обіймаю рук материнських щем.
Обіймаю батька міцне плече.
Обіймаю друга русявий чуб.
Обіймаю спрагу дівочих губ.
Обіймаю в люлі дитя слабе.
Відчуваю у кожному з них Тебе!
Ти — у кожному ритмі серцебиття.
Обіймаю Тебе в дивині життя!
Моя Вечеря — хліб у бомбосховищі,
Ковток води, поділений усім.
Стирається межа — сусіди, родичі…
Є тільки люди, це передусім.
Моя душа — у Бучі-Гефсиманії,
Де волю роздягнули догола.
Ридаю у досвітньому тумані я,
А під ногами — кості та зола.
Був вибір у дворі первосвященика:
«Із ким ти був?» — звучало, як рефрен.
І я злякався… Боляче до щему, та
Співали півні голосом сирен.
Моя Голгофа — вибухи і постріли.
В розбитих вікнах зяє чорний страх.
Блукають розпорошені апостоли
Примарами по спалених містах.
Мій Еммаус — солона доля біженця,
Кінець надій, дорога без мети.
Усі, що не загинули — розбіглися.
І, врешті-решт, зруйновані мости…
Моє життя — єрусалимська горниця:
Сховай дітей хоча б за дві стіни!
Чиєсь чоло до рук твоїх пригорнеться,
А ти до нього серце простягни.
Що буде далі за всіма законами?
Три дні? Три роки? Правда наша де?
Великдень настає над териконами!
Великий день над вільними гряде!
Поетів просять не згадувати про війну,
Принаймні, не говорити про вбитих солдат,
Принаймні, не називати їхніх імен…
Коли війна стає однією з щоденних справ,
Про неї починають говорити мовою цифр:
Три тисячі вбитих і дев’ять тисяч напівживих…
Коли війна може вбити у будь-яку мить,
Для неї вигадують щораз новий евфемізм:
Двохсотий вантаж, лінія розмежування, зона АТО…
Для того солдати придумують собі позивні —
Щоб смерть не дізналася їхніх справжніх імен
І пропустила їх у своєму блокноті страт.
Тому мирні жителі бояться говорити про смерть,
Щоб вона не почула і не прийшла у їхні доми,
Щоб вона не прийшла і не забрала їхніх дітей.
І телеведучі продовжують усміхатись до глядачів,
Вітати їх зі святами і говорити про кумедних панд,
Говорити про що завгодно, тільки не про війну…
Поступово приходить втома від злих вістей,
Клац — і спрацьовує запобіжник у голові.
Той, що захищає мозок від перегрівань.
Суспільство звикає до горя і до війни
Отак, як нога звикає до нового взуття,
Хоча спочатку воно натирає до мозолів.
Спочатку тебе взувають батьки, готуючи до шляхів.
Потім взувають політики, обіцяючи нове життя.
Останньою взуває смерть в невагомі картонні сабо.
Ті, хто торгує зі смертю, рідко бувають на передовій,
Вони розуміють, що війна — ненадійний бізнес-партнер,
Тому шлють кур’єрів, що мають найзашкарубліші мозолі…
То хмари над головою, то знову прогляне синь:
Гостомель, Макарів, Ворзель, Охтирка, Ізюм, Ірпінь…
Молитва крізь звук сирени, крізь вибухи угорі:
Олешки, Чугуїв, Малин, Шевченкове, Бровари…
В підвалах, метро, квартирах — прискорений пульс сердець:
Бахмач, Волноваха, Харків, Варварівка, Кролевець…
Чоло заливає потом, обличчя проймає жар:
Генічеськ, Нова Каховка, Чаплинка, Енергодар…
Де діти кричать від жаху, де кров’ю спливає час:
Скадовськ, Маріуполь, Щастя, Михайлівка, Лисичанськ…
Розстріляні мирні люди — неначе жахливий сон:
Дніпро, Миколаїв, Київ, Житомир, Токмак, Херсон…
Пожежа іде за обрій, до неба — смолистий стовп:
Полтава, Чернігів, Суми, Калинівка, Конотоп…
Вкусивши вуста до крові від рідних до болю слів:
Бердянськ, Мелітополь, Буча, Семенівка, Васильків…
Пильнуй, Боже, кожну душу, надією осіни:
Великий Бурлук, Іванків, Рубіжне, Нові Млини…
Страху немає,
Ми — на своїй землі.
З мертвого краю
Тягнуться кораблі.
Руки вмиває
Миршавий чоловік.
Часу немає —
Зараз або повік!
Танк догорає,
Тліє зчорніла плоть.
Люті немає,
Їхній суддя — Господь.
Хиби немає
В оптиці ЗРК:
Над небокраєм —
Клаптики літака.
Світло згасає,
Спалахи у пітьмі.
Друзів немає —
Тільки вони і ми.
В груди влучає
Виточене жало.
Болю немає,
Тільки м’яке тепло…
Руку стискаю:
— Брате, я весь в крові!
— Смерті немає,
В Бога усі живі!
Я ніяк не бажаю спинитись напівшляху,
Передчасно зробившись ображеним і старим,
Перецвівши у самовпевненість і пиху,
І забувши, як відчувати себе живим!
Проза буднів одна — педантичний порядок букв.
Добираю до кожного слова по кілька рим —
Обираю найкращу, її досконалий звук
Дозволяє мені відчувати себе живим.
А для чого ще дихати, пити оскому днів,
І купатися в травах, захоплено, як дитя?
Щоб якоїсь хвилини мурахами в сивині
Пригадати, впізнати, спіймати в собі життя!
Проти течії — хвилі, судоми і хижаки,
Бо гартунок людини ніколи й не був простим.
Та усі мої рани, усі мої синяки
Помагають мені відчувати себе живим.
І людина біжить понад прірвою у житах,
І не знає, чи вдасться зробити наступний крок.
Та оця небезпека, напевно, і є — життя,
І немає славнішого фінішу, ніж стрибок.
А тоді, як затрусить і кине у чорний вир,
Розтечеться свідомістю опіум забуття,
Дай Господь, не забути в тумані земних зневір,
Що не смерть є кінцем, а безцільне нудне життя.
Дай Господь, всім незламним — високий веселий дух,
А свободолюбивим — дай обрії верховин!
І усім — зрозуміти: життя — безперервний рух,
Тільки в русі можливо відчути себе живим.
Я ніяк не бажаю спинитись напівсльозі,
Хоч на лінії опору буде і крим і рим…
У салюті веселки, в глибоких басах грози —
Я читаю Господнє послання усім живим.
І вчергове упавши, тамуючи гострий біль,
Пропустивши крізь вуха насмішку чи співчуття,
Засміюся, втамую тремтіння гарячих жил —
І на цьому контрасті осмислю в собі життя!
“Ісус же мовчав” (Мт.26:63)
«Хто вдарив Тебе, Ісусе?
Коли ти пророк, скажи!»
Лукаві слова-спокуси
Звивалися, як вужі.
«Ану, покажи нам чудо!»
«Ну, де твоя сила, де?»
Пекучий цілунок Юди…
Петро, що з подвір’я йде…
Ворота скриплять зрадливо,
Служниця мете сміття…
От-от заспіває півень,
Про спізнене каяття.
«Хто вдарив тебе?» — крізь грати
Лунав безсоромний сміх.
Він мусив тепер мовчати,
Хоч знав імена усіх.
Такий вже закон пророчий —
Незмінний для всіх епох —
Говориш не те, що хочеш,
А те, що говорить Бог.
І страшно, коли в аннали
Чужих беззаконних справ
Історики записали,
Мов вирок: «Господь мовчав!»
Не спиться жоні Пилата…
Не стримує сліз Петро…
У Юди душа — кудлата,
І срібло пече нутро…
Гуляв по подвір’ю вітер,
Від ватри рідів димок…
Зневажений і побитий,
Могутньо мовчав Пророк!
Вчися любити холод — вічнопрозору тишу,
Там, де колюча крига сковує сині плеса,
Там, де в руїнах храму, чуєш, в забутих нішах —
Сам преподобний вітер править холодну месу.
Може, це панахида? Може, вона про тебе?
Може уже снігами смерть застеляє постіль?
Ляжеш посеред степу, ген, під відкритим небом,
Білою пеленою вітер покриє кості…
Хто ти — купець чи злодій, лицар, лихвар, приблуда?
Холод усіх рівняє — гроші, мечі, клейноди…
В цій крижаній пустелі — всі ми звичайні люди.
Тільки одне важливо — в кого яка порода!
Перші — які здаються, завтра — вони вже трупи,
Другі — які звіріють, робляться хижаками,
Треті — згубивши гідність, ладні за миску супу
Хоч би й самому чорту креслити пентаграми…
Є ще одна порода, рідкісна, чистокровна —
Ті, що своєю кров’ю платять за перемогу.
Їхня відвага — щира, молодість — невгамовна.
Їхні шляхи відомі тільки Самому Богу…
Холод — жорстокий вчитель. Виживуть — досконалі!
Спинишся — захолонеш, кров скам’яніє в жилах…
Воля і небезпека — дві сторони медалі,
Відданість і ненависть — дві нездоланні сили.
Вчися любити холод, жити вогнем утроби.
Може й тобі заграють «Пісню вогню і льоду»…
Знай, що тебе зустрінуть траури і жалоби,
Тільки на тепле місце не проміняй свободу!
Далеко летіла слава,
Мовляв, з Валаамом — Бог.
Прийшли посланці Моава
Заводити діалог.
Виходив пророк з намету,
Потягувавсь на ходу…
Давно зрозумів прикмету:
Верблюди привозять мзду!
«Яка термінова справа,
Звела вас так рано в путь?»
«Вітання тобі з Моава,
Пророче, здоровий будь!»
Світанок промінням крапав,
Робив золотим пісок.
Слуга-бедуїн неквапом
З верблюда знімав мішок…
Що думав ти, Валааме,
Коли підійшли вони,
І раптом, за балачками
Промовили: «Прокляни!»
Чи мав ти моральний кодекс,
Чи відав Господній страх,
Чи тільки винагорода
Блищала в твоїх очах?
Невже ти всерйоз, за плату,
В сумління узявши в борг,
Наважився обіцяти:
«Спитаю, що скаже Бог»?
Чи душу пекла тривога,
Чи гризла нутро, коли
Ти йшов на прийом до Бога
За дозволом для хули?!
Пророк, а не знав простого:
Господь — зупиняє зло!
Ти, бач, перевів, небого,
Служіння у ремесло…
Вернулись ні з чим вельможі…
З безсилля мовчав Балак:
«В очах віщуна, я, схоже,
Не цар, а якийсь простак!»
Збирають пророку скоро
Новий золотий «корван».
І тягнеться до Петору
Нав’ючений караван.
«Оракуле, Валааме,
Вітає тебе Балак!
Шанує тебе дарами,
І просить сказати так:
«Я дам тобі все — якої б
Не вигадав ти ціни.
Погодься ж піти зі мною!
Одне тільки: «Прокляни!»
Пророк подивився скоса
На милий душі хабар:
«Якби ж все було так просто,
Як каже моавський цар…
Та навіть якби він злотом
Засипав ущерть мій дім —
Без дозволу Саваота
Не зможу піти за ним!»
А Бог же не деспот, годі!
Він право дає завжди
Чинити в своїй свободі:
«Ну, хочеш іти, то йди!»
Як серце пророка — криця,
А вухо — глуха стіна,
Бог легше навчить ослицю,
Аби прорекла вона!
Іди, користуйся з шани,
Виходь на Бемот-Баал,
Та знай: меркантильні плани
Приносять сумний фінал!
То — Божий народ! Даремно
Біснуються вороги!
Проклясти благословенних —
Нікому не до снаги…
Виходь не виходь на гори,
Принось не принось бички —
Прокляття застрягне в горлі,
Все станеться навпаки!
І притчею во язицех
Майбутнім усім родам —
Лишилась стара ослиця
Й корисливий Валаам.
Тому то відомий досі
Й підступний Ціппорів син,
Що думав, неначе гроші
Впливають на Божий чин.
У світі — ніщо не нове.
Сьогодні також бува,
Коли додає до Слова
Людина свої слова.
Пророкові час мовчати,
Та шана земних владик,
Дарунки, чини, зарплата —
Розв’яжуть йому язик!
Отут вже усі пророки
Показують справжній лик —
Хто муж із відкритим оком,
Хто відьма, хто чарівник.
Сьогодні земля затремтіла від жаху.
І люди промовили:
Я — Волноваха!
Донбас червонів, як скривавлена плаха.
Європа сказала:
Je suis Volnovakha!
Розбилось життя, як поранена птаха,
Упавши на трасу
Донецьк — Волноваха.
Тут грають людьми у диявольські шахи,
Уся Україна —
Одна Волноваха…
І поки земля ще холоне від страху —
Ніхто не в безпеці:
Ми всі — Волноваха!
І, може, єдине, що спинить грозу —
Як наше Je suis
Стане тихим Jésus!
Боже, як же втомили ці кляпи, кліше і клони!
І кожен тебе втискає у нішу, неначе пазл.
І тулить тебе до власних випещених шаблонів,
Старається тобі дати визначення і назву.
А в будь-якій ніші — тісно, на будь-яких рейках — нудно,
Під всякими іменами вузько і суб’єктивно.
За межами розуміння кожне Господнє чудо,
І визначення не має жодна земна людина!
Та як же когось дратує твоя бунтівна крамола,
Свобода безкомпромісно ставити запитання
І вголос казати правду, кого б вона не вколола,
Навіть якщо ця правда — надто нова і рання.
І як же тобі не можуть пробачити противаги,
І кожен тебе береться виховувати і повчати.
Згодом звикаєш менше звертати на те уваги,
Та дійсність болить гостріше за коментарі і чати.
Бо будь-яка уніформа випалює ідентичність,
І будь-яка монотонність гнітить індивідуальність,
Банальність безповоротно знебарвлює особистість.
Безликість із кожним роком в’їдається у ментальність.
Одного прекрасного ранку прокинешся на прилавку,
Де кожного оцінили і виставили на продаж.
Захочеш зірвати бірку — відразу скуштуєш палку,
І станеш в потрібну позу, нап’явши потрібну одіж.
То як воно — жити в світі, де люди, як манекени?
На глянцевому обличчі — ні болю, ні ейфорії.
В картонні кімнати барбі приходять гламурні кени,
Усмішки — рожево-штучні, очі — перегорілі.
І просто стоять в вітринах, причесані, непорушні,
Повторюють за вождями високі духовні гасла.
Заклякли в скляних зіницях пластмасовокрилі душі,
Засохла живиця глузду, лампада ідеї згасла…
Ти ходиш між ними, будиш, махаєш перед обличчям,
Вдивляєшся в їхні очі, спрямовані десь крізь тебе,
І думаєш: як ці люди збираються жити вічно,
Коли над собою навіть не здатні узріти неба?
Пильнуй, не втрачай уваги, молитва — твій хліб щоденний.
Дотримуй розумну відстань між власним єством і ними.
Просто ти ще не знаєш, як люблять ці манекени
Розтерзувати сміливців, що сміють бути живими…
Панове, не розмінюйтесь на кількість,
На дріб’язок, на мегатиражі.
Шедеври можуть легко загубитись
У купі мішури і муляжів.
Шедеври — вельми дичина обачна:
Вистежується тижнями, бува.
Даремно ждете в засідці удачі —
Лінивих не відвідують Слова.
Ви ж сидите, бо бережете нерви,
Полюєте щурів і ховрахів…
У хащах думки водяться шедеври —
Хто б їх догнав і хто б їх полонив?
Красуються на стінах штучні шкури —
Дешевий, непривабливий трофей.
Ви полювали в лісі кон’юктури?
Там вартісних не водиться ідей.
О, скільки ж вас, бувалі і зелені,
По засідках дрімає і тепер?
Шукає в хащах одинокий геній
Свій неопублікований шедевр!
Цю розкіш — не йти проти совісті,
Дозволяють собі одиниці.
Найчастіше герої повісті —
Плебеї, а не патриції.
Хто зрікся гріха і підступу —
З душею своєю ввічливий.
Триматися власних принципів
Не всякому стане відчаю.
В рядах безіменної більшості
Простіше схилити голову.
Не так — на дуелі з підлістю,
Під градом свинцю та олова.
Писали нам суд на заздрощах
І спалювали на вогнищі.
Поставити можна і правді шах,
Та вона не буває в програші.
Змінились часи та звичаї,
Кати поставали «чемними».
На площах уже не знищують,
Чаклують серцями темними.
Мечами, хрестами, палями
Кропили сувій історії…
Сьогодні ж «невірних» спалюють
Пекельних сердець крематорії.
Мені оце наснилася війна…
Немов мене поранили в бою.
І ось, я закривавлений стою,
А навкруги – заквітчана весна.
А навкруги буяючі сади –
В зеленім морі білі кораблі.
А я припав до чорної землі,
Мов спраглий до холодної води.
Немов до материнської руки…
Немов мої надії ще живі…
І пальцями зеленої трави
Торкнулося дитинство до щоки.
Не знаючи ні ночі, ні зими,
Качається дитинство по росі.
А я лише вдихаю голоси
Своїми пересохлими грудьми.
Але ж вітри, на те вони й вітри…
Я думав цвіт, а то були сніги…
Мою весну пожали вороги…
Мою журбу приспали явори…
Мені оце наснилося… А втім,
Я досі не прокинувся, мабуть.
Моїх думок солдати все ідуть,
Хай не забракне відданості їм!
Кружляє вітер мертве листя
В тумані вицвілого дня.
Пусте занедбане обійстя
Нудьгу від себе відганя…
А дні переплелись з ночами,
І розрізнити вже — дарма,
Де сон, де правда. Осінь з нами,
А завтра — завтра вже зима.
І тільки небо неминуще…
Пущу у вись коріння дум.
Мене землею не розплющить,
І не задушить серце сум.
Коли згорить в червоній ватрі
Тривога вітряного сну,
Збагну, що осінь — просто настрій.
А небо — штора у весну.
Я розмочу засохлі очі,
Торкнуся пензлем полотна.
Правдива в світі тільки Творчість,
Бо дух освячує вона.
І поки ще не згасла свічка,
Надіє, нас не залиши!
Я знаю, осінь — просто звичка,
А небо — вічний стан душі.
Пишу Твоє ім’я з великої,
Чоло схиляю за компанію…
Та чи підтримав би молитвою
Твої боріння в Гефсиманії?
І чи почув би за Кедроном я
Тривожним голосом озвучене
В числі найближчих і своє ім’я ―
У трійці з обраними учнями?
Чи спав би в темряві навколишній,
В той час, як каменем докинути ―
До того місця, де навколішки
Стояв за мене до загину Ти?
Не буду бідкатися пафосно,
Звучи себе вінцем нікчемності.
Бо чи такий вже я беззахисний,
Аби в молитві біль людей нести?
Схилю коліна біля каменя,
Якого піт кривавий вищербив.
Якби я знав ― Хто дав життя мені,
То досягав в молитві вище би!
Якби не вкрила серце грубістю
Буття марнотного окалина,
Чи залишив колись гору би ту,
Де перемог усіх підвалина?
Якщо гріхи вітрами півночі
Сердешну душу замели твою,
То перейди Кедрон опівночі
І розтопи сніги молитвою!
Ти знаєш, як беруться рубежі —
Ціною крові, чи ціною страти?
Коли збагнеш, що значить «помирати»,
Про страх і відчай більше не кажи!
Ти знаєш, як гартуються мечі?
Вогонь і жар дарує їм потугу!
Згадай про це, коли правиця друга
Спочити ляже в тебе на плечі.
Пізнавши дотик зранених долонь,
Що прийняли твою біду на себе,
Ти не забудь подякувати небу
За тих, що пробивались крізь вогонь.
Не зупинись тоді, коли один…
Коли дається злет надривом болю!
Тобі за нагороду буде — воля,
А воля варта шрамів і сивин!
Тебе покличуть нові рубежі…
На попелищах зламаних кордонів
Ти закарбуй на зранених долонях
Ціну любові, жертви і сльози.
Дивлюся ув очі весняні,
На кіс сивину мармурову.
Ти шепотом вуст на світанні
Небо схиляєш додолу.
Шукаю в туманах дитинства
Твій образ так юно щасливий.
І першу сльозу материнства,
Що впала на тіло дитини.
Біжу за далеким відлунням
Твого ще безжурного сміху.
Не можу догнати… Юність
Стала туманом тихо…
А там — за рікою часу —
На яблуні цвіт ще досі,
Що, впавши на долю нашу,
Став снігом в твоїм волоссі.
Там небо таке мрійливе
І серце таке гаряче!
Там ще нещастя зливи,
Не впали на наше щастя.
Ще Скульптора-Часу руки
Твого не торкнулись обличчя.
Ще майстер різцями муки
Не вирізьбив болю в усмішці..
Боже, чи я живу ще?
Чи, може, давно вже зник?
Стіни все вужчі й вужчі —
Тупик.
Справа і зліва тісно,
Ззаду чигає страх.
Отже, тепер це дійсно —
Крах.
Пошук в горизонталі
Виходу не приніс.
Все, що тепер зосталось –
Вись.
В день, коли всі можливі
Двері скує замок,
Вгору зроби сміливо
Крок.
