Пожертвування
ПОЕЗІЯ
ПРОЗА
Несу Тобі, Господи, душу обпечену,
Повісплену кулями, братом скалічену,
Сплюндровану танками, юдами зречену,
Сльозами обмиту, майданами мічену,
Та не приречену.
Дай, Боже, у мріях нам бути високими,
В любові — розсудними, в правді — пророками,
В бою — справедливими, в слові — глибокими,
У гніві — тверезими, в цілях — стокрокими,
Та не жорстокими.
Не дай зачерствіти і стати байдужими,
Бо ми вже прокинулись, ми надолужимо!
І душу, що бродить ярами, калюжами,
І землю, яку cамозречено плужимо,
Засій, Боже, ружами…
«І сказав Авраам: Може хоч десять там знайдеться?
А Господь відказав: Не знищу й ради десятьох!»
(Буття 18:32)
Господи, а може все-таки в цьому зачумленому краї
ще залишилася праведників жменька?
Ми нагрішили.
Ми чубилися, ділились на зграї,
ми самі собі були воріженьки…
Господи! А якщо їх лише з п’ять десятків?
Ти ж не вигубиш їх разом із тими грішними?
Так, ми думали лише за себе, князівства і статки…
Ти ж Содом був готовий простити без згадки…
Чи ж то гірші ми?
Господи, а може, їх стільки й немає?
Може, поснули, змучені боротьбою за правду…
Може, в європах, на заробітках, чужаниця тримає,
На моавітських полях працюють на іншого ґазду?
Почекай, Господи, не карай блудного краю…
Я піду отих праведників пошукаю.
По вкраїнських степах погукаю,
на вулицях розпитаю,
Не карай…
Благаю…
От тільки… Чи упізнаю?
Може їх ще й менше. Ну… скажімо… десять…
Захворіли всі інші на брехню та лукавство,
Себе, своє черево й пристрасті пестять,
І будують своє вавилонське царство…
Не карай, Господи…
Ми торгували Тобою,
Сиротою,
Вдовою…
Журбою…
Собою…
Я візьму ліхтаря в Діогена, пройдуся провулками, площами,
Майданами, сірими зонами, чорнобильськими хащами,
я вдивлятимуся в скам’янілі обличчя перехожих
і шукатиму праведників… Або… хоча б схожих…
Ми так довго були рабами. Ми п’яніємо від свободи.
Не раз продавали свій край, свою честь, свою мову,
ми боролися, перемагали, піднімали святі клейноди,
йшли вперед, й… спотикались об себе знову…
Не карай, Милостивий…
Нагадай нам пасхальну містерію.
Ти ж простив був колись Ніневію…
Ще назва є, а міста вже немає…
Будинки ребрами підперли небеса…
Дими зі згарищ сонце затуляють
і тишу ріже гуркотом яса.
Ще вулиці асфальтами сіріють,
а вже людей на вулицях нема…
Смертельна тінь німої безнадії
змертвіле місто міцно обійма…
В підвалах ще життя тепліє іскра.
Напівлюдей-напівмерців восковий лик…
Руйновища чорніють хижим вістрям
як пошматований напалмами рушник.
Ще назва є — на картах і в новинах,
на перших шпальтах у форматі bold,
а місто помирає в домовині,
пройшовши пекло у мільйони вольт.
Зґвалтоване, розірване на шмаття,
ворожим танком вбите упритул…
Вкраїнське місто корчилось розп’яте,
зловтішно посміхався вельзевул.
І Бог мовчав, і світ німів від жаху.
А вітер попіл гнав десь у яри…
Проказою біліла свіжа плаха
у кожному кварталі і дворі…
Та назва є — а значить є надія.
Живі тримають пам’ять, як мечі.
Воскресле місто знов зазеленіє,
і спатиме спокійно уночі.
Ще довго будуть снитися гармати,
залишиться гіркий, болючий щем…
Та буде син, і буде юна мати,
і буде місто, хрещене вогнем.
О, як вона натхненно танцювала!
Аж цар в долоні щиро заплескав.
Пустила в хід свої жіночі чари —
І час для неї зоряний настав.
А Іроду дівчисько догодило!
Розщедрився, воістину як цар.
«Півцарства дам!» — Не так уже і мало.
«Проси, що хочеш!» — Справді, долі дар.
От тільки — що? Лише б не здешевити.
Від щастя розбігаються думки…
До матері — ця знає, що просити,
Вона відчинить будь-які замки.
Ця добре знає послуги і ціни,
Свого доб’ється, хоч би й Рим згорів.
Вона піде по головах, крізь стіни,
А здобич не упустить з пазурів.
Так що ж просити: золото чи зе̍млі?
Ах, скільки в голові казкових мрій!
…Прищурились зловтішно очі темні:
«Проси Івана голову мерщій!»
Замовкнув цар, почувши дивну мову.
Здивовано вельможі загули.
Але він вірний царственому слову —
І голову відтяту принесли…
Яку ж бо лють в душі потрібно мати
І розпалити так гріховну хіть,
Щоби, забувши золото й палаци,
Пророчу голову
в півцарства оцінить!
Воно й не дивно бачити подібне:
Пророк в народі — так, як на війні.
В усі часи, в динаріях чи в гривнях,
Пророчі голови завжди були в ціні.
***
Жити завжди було важко.
Ти мов джин в закоркованій пляшці.
А та пляшка в безмежному морі проблем…
І для долі не стати тобі ковалем…
Важко жити бездарному,
Важко жити лінивому.
Не позаздриш незугарному,
І нелегко, бува, примхливому.
Важко живеться у рабстві,
Та не з медом і при свободі.
Важкувато в монархіях-графствах,
В диктатурі — й казати годі.
Тяжко жити жонатому,
Холостому — удвічі важче.
Не позаздриш, бува, багатому
Ну, а бідний — той завше плаче…
Та в усі покоління й епохи,
І царям, і рабам, й скоморохам,
Тим, кому всі дороги розтрощені,
І кому вони золотом мощені,
Чи багнюка, чи трави шовковисті,
Найважче
завжди
було жити
по совісті.
Під порепаним від спраги небом
повисло мовчання Бога,
мов у драглистому тумані
застиглі журавлинні крики.
Син волав до Батька
голосом покинутої дитини,
відкинутий землею
і не прийнятий небом,
він загубився серед мовчання.
Мовчало небо,
мовчала Голгота,
мовчали друзі,
мовчали святі та грішні…
Мовчала могила
біля підніжжя ганебної гори…
Але потім проговорив ранок воскресіння.
Гучно.
Владно.
Переможно.
…На Голготі мойого серця,
на Голготі мойого народу,
на цвинтарі наших надій
застигло мовчання Бога.
Молитви, як дим у негоду,
стеляться долі,
і благання матерів
губляться в тумані песимізму.
«Боже, наш Боже, нащо Ти нас покинув?»
Небо мовчить,
правда мовчить,
справедливість мовчить…
Але я знаю одне:
після мовчання Бога
завжди
настає
ранок Воскресіння.
Нелегка доля випала Вкраїні:
Монголи, іґо, визвольні бої,
Князі-чужинці, зрадники свої,
І чорні хмари орють небо синє.
Тужливо плаче пісня журавлина:
В своїй землі немає талану.
Вкраїнці їдуть в сіру далину,
В дорогу взявши спогадів жарини.
Підкинула, як та зозуля сиза
В чужинські гнізда вигнанців-дітей.
Пішли шукати щастя у людей,
Бо не зігріє мати доньку й сина.
Чужі краї збагачують собою,
Нерідну землю зрошують поти.
А виростають схилені хрести,
Покроплені вкраїнською сльозою.
У ґрунт чужий вгризається коріння.
Вже юна зелень ранок зустріча.
Вона вже скине болі із плеча,
Й новим життям зросте старе насіння.
Чи добре тут? Чи легко? Чи не гірко?
Та чи звикати зболеній душі?
Хоча і топчем рідні спориші,
Ми емігранти скрізь, ми гості тільки.
Скрізь помремо. Ніде не буде пухом
Сира земля. Вона для нас чужа.
Вона для тіла грішного межа,
Після якої нам піднятись треба духом.
Ми емігранти. Доля розкидає
По цілім світі вигнанців землі.
Працюєм важко з потом на чолі
І погляд в небо, в вічність піднімаєм.
Ми громадяни вічної країни,
Яка зорею світить нам здаля.
Ми емігранти. Тут — чужа земля.
А там — чекає Батько нас…
Як доньку й сина…
***
Сиджу на згарищі надій і сподівань,
Згрібаю попіл в спечені долоні.
Душа горить від болю та зітхань
І втрата б’є приречено у скроні.
Як власну долю, пил переберу —
Згоріло все: майбутнє і минуле.
Я висох весь, став схожий на мару,
А почуття безпомічно заснули.
Тече крізь пальці попіл, як вода,
Пересіваю спогади-жарини.
Лише сльоза, мов бідна сирота,
Упала в землю з щирістю дитини.
І згарище змочила, і на нім
Зламала ґрунт безсилля та розпуки.
І диво сталось — з пилу безнадій
Пробився пагін. Листя, наче руки,
Долонями торкнулося лиця.
І попелище втішилось весною.
І теплий погляд доброго Отця
Зорів, як небо чисте наді мною.
Навкруг життя буяло і цвіло
Над тим, що хвилю ще було золою.
І попелище буйно проросло
Насінням віри, мужності й спокою.
В огні булат гартують для звитяг,
Дуби у бурях зміцнюють коріння.
Моя ж душа мужніє на вітрах,
Й весна зростає в протягах осінніх.
А небо втрати рясно поверне
Зростанням віри, мудрості і сили.
Нехай згорить все грішне і земне,
Нехай вітри наповнюють вітрила.
Розвію попіл розпачу й жалю —
Нехай він стане добривом для віри.
А сльози втрат у вдячність переллю,
Яку Господь дарує нам без міри.
«Попіл Клааса стукає в моє серце» (Шарль де Костер)
«Ми пам’ятаємо!»
«Я пам’ятаю!»
Напружений ритм білих строф…
Холодною ковдрою сніг огортає
Поля українських голгоф…
«Я пам’ятаю…»
Пробач, Україно,
Не можу сказати тих слів…
Бо ж пам’ятаю поля білопінні
І ситу турботу батьків.
Я пам’ятаю шкварчання яєчні,
Жбан молока, пироги.
Як в апельсинову ніч новорічну
Зиркали в шибку сніги.
Я ж із родиною в хаті багатій
Вечір багатий чекав
І подарунки від мами і тата…
Я пам’ятаю…
Завжди пам’ятав…
Тільки от попелом б’ється об груди:
«Мамо, дай хліба…» — «Нема…»
Вперлася в небо крива амплітуди
Болю людського…
Зима…
«Ми пам’ятаємо!»
«Я пам’ятаю!»
Свічки́…
І — буденність розмов…
Пробач, мій народе,
Пробач, рідний краю,
Що легковажно сьогодні ступаю
На попіл вкраїнських голгоф.
“Щоб жити, потрібні сонце, свобода і квіти” (Ганс Крістіан Андерсен)
Тут — барикади. Шини та бруківка.
Мішки з піском, залізно-ржавий ліс.
Немов стара воєнна кіноплівка
Історію покликала на біс.
Отут у полум’ї народжена свобода
Учора гордо йшла на повен зріст.
Тут вільне плем’я, юно-безбороде,
В огні кувало у майбутнє міст.
А нині тут весна. І — барикади.
І натовпи людей — ожилих і живих.
Музей свободи, мужності і — зради…
І спогади про «наших» і про «тих»…
Стоїть будинок чорно-омертвілий,
В порожніх вікнах — обгорілий крик…
Вчорашнє пекло — нині зеленіло
І червоніло в полум’ї гвоздик.
Немов на прощу: бідні та багаті
Ішли з Донецька, Києва, Карпат…
Квітчастий килим на бруднім асфальті
За перського дорожчий устократ.
Вже не було куди лягати квітам.
А люди їх несли, несли, несли…
Майдан, що мав приречено згоріти,
Повстав, як фенікс, квітами з імли.
Мільйони квітів. Мов снопи. В коліно.
Сердечне «дякую» і болісне «простіть».
В них сльози матерів і посмішка дитини,
І вдячність поруйнованих століть.
Майдан зацвів. У квітах барикади.
Лампадки тихо скапують слізьми…
Якщо змогли в цім пеклі дати ради,
То й після пекла лишимось людьми.
От тільки б не забути, не втоптати
Це море квітів в попіл барикад.
Спитаються — і нам відповідати
І за хрущі, і за вишневий сад,
За рідний край, за батька і за сина,
Що оросили кров’ю мирний лан,
За квіти, що поклала Україна
На той пропахлий волею Майдан.
Що тобі сниться вночі, солдате,
На стоклятій отій війні,
Коли завтра тобі йти вмирати,
Де «Гради» ревуть навісні?
В ревище пекла прийде матуся
І накриє ковдрою снів…
У землянці на мокрому бруссі
Чути гомін мирних лісів.
Сниться донька — золочені коси.
Перші кроки ступає син…
І грушки, що висять до морозів,
Теплий затишок рідних стін.
Мирне небо, батьківська криниця,
І кохана крізь трави біжить…
Тут — війна, тут бої, а як спиться!
І година мине, як мить.
Та як вдасться вернутися з пекла,
Щоб спочити у мирних снах,
Все будитиме спогадом згіркло
Ця вчорашня твоя війна.
Чиста ковдра пропахне димами,
І щоночі ітимеш у бій…
А над ранок ятритимуть шрами
Збудить думка: «Чи я ще живий?»
Збудять «Гради» воланнями гостро.
А кохана не спить, сумна…
І ночами вестиме на розстріл
Та стоклята чужа війна…
“Споконвіку було Слово… усе через Нього повстало…”
(Євангеліє від Івана 1:3)
В основу Всесвіту поклав був Слово Бог.
В колисці Слова зорі виростали.
З уламків хаосу в тумані праепох
Складалися гармонії фрактали.
І прокидалася матерія від сну,
Галактики за рангом шикувались.
Комети у сузір’ях першу борозну
По цілині космічній прокладали.
І Слово Бог сказав — і зацвіла земля,
Від Слова небеса заголубіли.
І перший вітерець, прилинувши здаля,
Орлам перевіряв на міцність крила.
Людина з пороху від Слова ожила
І Божий Дух в земні вселився груди.
І потекла ріка з живого джерела —
Ріка життя і втіленого чуда.
І день позолотив Адамів світлий лик,
І перше Слово під склепінням раю
Почув від Батька перший чоловік:
«Благословляю!»
Хилився хлів убого. Старі рипіли двері.
Далекий гомін міста лякливо повз у кут.
Свята сім’я над сином молилась по вечері.
Осли ліворуч ясел всі збилися у гурт.
І пахло сіно полем. В кошарі спали вівці.
А в яслах — новий житель дивився перші сни.
Він був такий маленький. По глиняній долівці
Його маленькі ніжки ще й кроку не пройшли.
Спросоння посміхався, здригались злегка очі,
Як в сонного ягняти, що спало край ясел.
Вони з’явились разом, в одну годину ночі
Якраз у тій кошарі, де спав старий осел.
Мале ягня дрімало, невинне і покірне,
Не знало, що чекає його у майбутті.
Не знало, як то доля його жорстоко кине,
Які то перевали високі та круті.
Радіти буде сонцю, травинці між камінням,
Стрибатиме щасливо по березі життя…
Та раптом все це зникне, і вечором осіннім,
Як чорний коршун з неба, так люди налетять.
Його, невинне, чисте, пов’яжуть та без жалю
За гріх чужий як жертву у храмі принесуть…
Та ще було далеко до того зблиску сталі,
Ще поки мирно спали ягнятко та Ісус.
Не знали мати й батько, яка в них спільна доля,
Що жертвою за когось обом їм треба стать…
Вони щасливо спали. І сіно пахло полем,
І тесля ще не скоро почне хреста тесать.
Ще десь зірки в пустелі стежини прокладали
Для тих, кому відкрилось народження Царя.
Про мир небесний людям ще ангели співали
І тільки-но вставала від Якова Зоря.
Ще довгий шлях чекає на Того, Хто любов’ю
Освітить з неба людство, гріховне та німе.
…А я хреста вже бачу: на нім стікає кров’ю
Той Агнець, що на Себе гріхи мої візьме…
“Всі потоки до моря пливуть…”
(Екклезіяст 1:7)
Всі ріки течуть до моря,
Всі квіти ростуть до сонця.
І місяць пливе між зорі,
Промінчик — в моє віконце.
Спішать до гнізда лелеки —
З чужої землі — до себе.
У гавань — моряк здалека…
Душа ж моя прагне —
неба!
Душа — до Творця в обійми,
З далеких доріг — додому.
Її, мандрівницю, прийме
Той край, де немає втоми.
Всі діти біжать до мами,
Дощі всі ідуть на квіти…
А серцю в життєвій драмі
Намарно не дай згоріти.
Бо ріки несуть вологу,
І щастя — лелечі крила.
Людина ж живе — для Бога,
Без неба вона безсила.
Без неба вона — без мрії,
Мов човен пливе без весел.
Як сонце в мороз — не гріє,
Як вічні сніги без весен.
Всі ріки течуть до моря,
Всі мрії, Господь, — до Тебе.
В дорозі тривог і горя
Душі так потрібне небо.
***
Дрімає річка.
Всюди тиша.
Туман над травами лежить.
Травнева нічка.
Хто опише
Її захоплюючу мить?
Хто може словом передати,
Красу казкову оспівати,
І таїну її відкрить?
І я стою, мов онімілий,
Травневу тишу з ночі п’ю…
Мабуть, цей край, святий і милий,
Лиш оспівати солов’ю…
Дивлюсь угору.
Небо й тиша.
Я в Отчий дім думки несу…
Небесна земле,
Хто опише
Твою омріяну красу?
Хто оцінити сповна зможе
Твій вічний ранок,
Чисту й гожу
Любові Божої росу?
Мовчу.
Замовкла пісня квола.
Едемську велич з неба п’ю.
Мовчу.
Бо небо
оспівать ніколи
Не вдасться навіть солов’ю.
***
Палало небо, перша мить світання,
Сріблились роси іскрами в житах.
І у гаю під куполом багряним
Посвистував спросоння ранній птах.
Ліниво верби коси заплітали,
Дрімав ще явір, мліючи вві сні.
І так широко маки позіхали…
Втікала ніч на чорному коні.
Стою в мовчанні — боязко й дихнути,
Дивлюсь, як день з колиски вироста.
П’янить земля пахучим зіллям рути.
А срібло ранку падає в жита…
Отак, напевне, в перші дні творіння
Стояв Господь, і сяяло лице:
«Чудово все!» — Й тоді в благоговінні
Схилилось низько все перед Творцем.
«Чудово все! — повторюю з натхненням. —
Великий Ти у мудрості Своїй!»
О Господи! Пануй в душі смиренній
І день новий створи на втіху в ній.
Чудово все Ти твориш в цьому світі.
Чудовий Всесвіт бачу навкруги.
Як промінь сонця літнього в зеніті
Твій дотик ніжний, теплий та легкий.
…Іскриться ранок, сипле в серце роси
Співають струни неба і душі,
І котить сни туман простоволосий…
А я біжу крізь мокрі спориші,
Спішу до Тебе, добрий, вічний Боже,
Подякувать за рідний милий край,
За те, що небо маю чисте й гоже,
Що душу тішить весен дивограй.
Спливає ранок, день новий рождає,
Ще день один у нашому житті.
Я дякую, що він мене єднає
З Тобою, Боже, тут і в майбутті.
Величний, святий, неосяжний,
надзоряних сфер Володар,
в могутнiй субстанцiї Слова
всього свiту Творець i основа
прийшов до овечих кошар.
Далекий i близький,
слабкий та могутнiй,
на сiнi Син Божий лежить.
щоб там, на Голгофi,
для мене, для тебе
в блакитнеє небо
дорогу спасiння вiдкрить.
Ласкавий i добрий,
для хворих утiха,
по грiшнiй землi Вiн пройде,
і злодiя-митника,
грiшницю жiнку,
для вiчних осель вiднайде.
Пастух i мудрець,
і багатий, i бiдний
до свiтла живого iдуть.
бо лиш з Вiфлеєма,
з нового Едему
для спрагнених рiки течуть.
Оповідання
“Отож, як твій ворог голодний, нагодуй його; як він прагне, напій його, бо, роблячи це, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову” (Послання до Римлян 12:20)
Це оповідання написане на основі реального факту, який стався в часи Другої світової війни в одному із сіл Волині. Прізвище пані Лядуховської реальне.
Старий Максим помирав.
Власне, хвороба була неважкою, але змусила його лягти у ліжко, чого раніше ніколи з ним не було. Можна було б надміру не перейматися цим — за кілька днів лікування все минулося б, але зараз це не той випадок. Максим був матеріалістом. Матеріалістом у тому розумінні, що сприймав дійсність такою, якою вона є, не задумуючись i не аналізуючи. Тому всі балачки щодо якоїсь душі вважав порожніми i не вартими уваги. Навіть саму смерть бачив як логічний i закономірний фінал («зариють, як собаку»), а отже, й не боявся її.
Але тепер з ним коїлося щось не те. Він з подивом i страхом відчував у собі щось (якщо взагалі там оте «щось» було) незрозуміле, чого не міг ні пояснити, ні вгамувати. Бувало, в деяких життєвих обставинах йому мимоволі доводилося мати справу з незрозумілою силою, яку величають совістю, i яка деколи підсовувала йому свиню, ставлячи перед самим собою у незручне становище. Та виховання, навколишнє життя, суспільний стан навчили досить швидко справлятися з нею, тому вона особливо не турбувала старого колгоспного активіста. Але тут було щось жахніше від совісті. Він відчував смерть. Цю саму смерть, про яку не думав, якої не боявся i яку в іншій ситуації сприйняв би як належне, як списання старого колгоспного iнвентаря, що не раз доводилося робити. Та вона виявилася зовсім не такою. Не як проста констатація закінчення життя-буття, а як щось реальне, що може спричинити страх, біль, розгубленість, а то й розпач.
Він ніколи раніше не аналізував своїх вчинків, свого минулого, тому докори сумління не дуже дошкуляли йому. А тут раптом чітко почали виростати образи минулого, того, що давно забулося i поросло травою. I, що найбільш нестерпно, ці згадки котилися навалою i поставали перед ним з позиції добра-зла. Максимові стало моторошно. Ніколи в житті з ним не траплялося нічого подібного, він навіть розгубився. Звідки ці спогади? Що було, те було. Та настирливі полотнища прожитого насували на нього, як несподівана гроза літнього дня. I чомусь все чіткіше в цьому примарному сплетенні подій, образів, людських постатей вимальовувалося обличчя вродливої панi Лядуховської…
* * *
…Iшов осiннiй сльотливий дощ. Важкі бруднi хмари, здавалося, тиснули на землю своїм мокрим тягарем, від чого залишки блідої рослинності, немов притоптані, щільно слалися долі. День не обіцяв нічого приємного, окрім тонкого дрібного павутиння дощу i такого ж паскудно-сіруватого настрою.
Але Максим не помічав навколишньої сльоти. Він виконував важливе державне завдання — i ніяка негода не могла завадити цьому. За останні місяці в його житті сталися такі величезні зміни, що минуле здавалося давно забутим i нереальним. Він нарешті дiждався радянської влади. Набридливе напівпідпілля закiнчилося, буржуазна Польща вiдiйшла в iсторiю, i тепер хвиля останнiх подiй пiдняла його на самий гребiнь, перевернувши рiвномiрний, на перший погляд, хiд життя звичайного волинського села. Максим не прагнув особливих посад, не рвався до керівництва, був задоволений тим, що може чимось, хоч невеликим, але реальним, послужити новій владi. Тому активно включився в будiвництво такого казкового, такого бажаного i такого близького майбутнього.
Сьогодні вiн устав дуже рано, дарма що напередоднi допiзна затримався у сiльськiй радi. Навiть не снiдаючи, пiшов до заможнiшого односельчанина i вiд iменi нової влади взяв пару коней (своїх не було, бiдняк). Будiвництво комунiзму вимагало усунення усiх перешкод, а найбiльшою перешкодою були, звичайно ж, пани. Як от панi Лядуховська, яка мешкала неподалiк на хуторi.
Саме до неї i потягнув возом Максим ще з кiлькома сiльськими активiстами.
Як представник експлуататорського класу, а тим бiльше як полячка, вона не мала права проживати на територiї не лише майбутнього колгоспу, але i країни. Згiдно вчорашньої ухвали Лядуховська повинна була протягом доби перетнути Буг — невидиму риску, що роз’єднувала два свiти, двi iдеологiї i чиєсь майбутнє.
Розмова була безпристрасна i коротка. Максим з почуттям високого обов’язку, зверхностi та неприхованої злорадностi наказав збиратися в путь-дорогу.
Лядуховську вiн знав добре i, хоча не мiг сказати про неї чогось негативного, завжди ховав неприязнь. Його бiльше дратували її хорошi риси. Вона з повагою i розумiнням ставилася до всiх навколишніх: до людей свого кола, до односельчан i наймитiв. Спокiйна, врiвноважена, панi Лядуховська викликала «класову» ненависть у Максима. Щира католичка, вона не раз виявляла свою вiру не стiльки своїм обов’язковим щонедiльним вiдвiдуванням сусiднього костьолу, скільки самим життям.
I ось тепер Максим сидiв за довгим столом i з iронiчною напiвпосмiшкою спозирав за приготуванням в дорогу. Його трохи спантеличила поведінка панi. Вiн чекав слiз, iстерики, голосiння. Натомiсть господиня блiдими устами тихо зронила: «Дайте менi годинку…» Вона коротко, по-дiловому, давала розпорядження, пакуючи поклажу. Двоє дiтлахів, яких виховувала сама, хлопчик i дівчинка 8-12 років, здивовано i розгублено дивились то на неньку, то на дивного гостя. В дорогу бралося в основному те, що здавалося Максимовi зовсім непотрібним: якісь книги, папери, фотокартки i лише найнеобхiднiшi речi. Наприкiнцi пiдiйшла в куток до Максима i майже наказово попрохала: «Пшепрошу пана». Перехрестилася, стала на лаву, де той сидiв, обережно зняла iкони i сама загорнула кожну окремо в чисте полотно…
До залiзницi їхали всi на однiй пiдводi разом з тим невеликим скарбом, який дозволили взяти. Їхали навмисно повiльно, щоб дощ дужче намочив iдейних ворогiв. У кожному звертаннi, у кожному порусi Максима було пiдкреслено неприховане бажання дошкулити, якомога бiльше завдати болю, принизити та морально образити свою бранку. Лядуховська мовчки, з почуттям власної гiдностi сидiла на кiнцi фiри, обнявши дiтей. Дощ мочив її блiде красиве обличчя, потiчками стiкаючи на одiж, але вона не помiчала цього. I нiяк не зреагувала, коли вже на залiзничнiй станцiї Максим грубо штовхнув її з пiдводи, аж скрикнуло дiвча.
Через пiвгодини потяг, здавалося, назавжди забрав з життя сiльського активiста образ панi, залишивши лише маленький епiзод перемоги над iдейним ворогом…
* * *
Важкий тупiт кованих чобiт тiнню летiв позаду. Вiн вiдлунював вiд високих цегляних провулкiв, несподiвано бив в обличчя перед тупиками, так що переслiдувачi здавалися вже попереду, i втiкач бiг на них, то на хвилю стихав, коли шлях перерізували вузенькi смужки газонiв. Цей тупiт, здавалося, матерiалiзувався i тепер висiв над ним, як раптова грозова хмара, — попереду ще яскраве сліпуче сяйво ослiплення, а позаду страхiтлива ртутна гора, вiд якої аж нiяк не сховатися. Максим вже зовсiм видихався, а погоня не вiдставала. О Господи, невже пропадати?!
Ще кiлька хвилин тому вiн спокiйно (в усякому разі, зовні) йшов вулицями Варшави i не чекав, що так раптово зруйнуються його плани, хоча якихось чітких планів, власне у нього й не було. Правда, знав, що всюди нишпорять нiмецькi патрулi, i внутрiшньо був готовий до всього. Протягом останньої доби, вiд моменту втечi з залiзничного ешелону для вiйськовополонених, що вiз його кудись на захiд, Максим, як нiколи, був обережний. Вiн, немов спортсмен на стартi, кожну мить чекав стартового пострiлу, щоб зiрватися вперед, але все-таки не встиг зорiєнтуватися, коли цей пострiл пролунав.
Тiльки вiн вийшов з-за рогу одноповерхового будинку на околицi польської столицi, де, здавалося б, особливої небезпеки не повинно бути, як майже впритул зiткнувся з трьома озброєними нiмцями. Їх вiн боявся найбiльше. Тому, коли вони виникли, як примара, прямо перед ним, вiн вiдразу ж остовпiв, забувши все, що планував перед тим для подiбних зустрiчей. Вiн мовчки стояв, дивлячись їм прямо у вiчi, нiби хотiв за щось вибачитись. Вiд несподiванки хотiв крикнути i не мiг. Лише вiдкритий рот, як у рибини, викинутої в прибережну траву, ще бiльше пiдкреслював його страх i безпомiчнiсть перед ворогом. Солдати, переглянувшись, щось коротко кинули один одному по-нiмецьки i потягнулися за автоматами, що висiли в кожного на плечi. Тiєї ж митi, ранiше вiд розуму, спрацював iнстинкт — i Максим, як раптово випрямлена пружина, кинувся назад. Куди? Про це знав лише тваринний жах, що прошив його від маківки до п’ят.
Через кiлька сот метрiв вiн нарештi почав приходити до тями — i тепер його бiг потрохи ставав цiлеспрямованим. Вiн мiг розраховувати лише на одне — що переслiдувачам надоїсть цей марафон, адже фiзичнi сили були далеко не рiвнi — голодний знесилений сержант червоної армiї проти вгодованих нiмецьких вояк; крiм того, на завадi стояло абсолютне незнання мiста. Коли бiг нескiнченним лабiринтом коротких заплутаних вуличок, йому раптом спала думка кинутися в один з будинкiв i попросити допомоги — далi бiгти майже не було сил, а тупiт чобiт по брукiвцi лунав гучнiше нiж копита мiдного вершника. На роздумування пiшла доля секунди — i темний пiд’їзд проковтнув втiкача. Затхле повiтря дихнуло в обличчя, але вже наступної митi Максим мчав сходами поверх за поверхом, зупинився лише на останньому i, як загнаний звiр, загупав у першi лiпшi дверi. Внизу вже стукотiли чоботи. З квартири обережно виглянула жiнка i не встигла опам’ятатися, як Максим рвонув на себе дверi, кинувся в кiмнату i пошепки заволав:
— Заховайте!.. Нiмцi…
Жiнка з несподiванки мовчки дивилася на нього, нiчого не тямлячи. Гуркiт чобiт на сходах вивiв її з оцiпенiння, i вона, підсвідомо догадуючись, затупцювала, не знаючи, що робити; пiдштовхнула його в кiмнату, потiм вернулася до дверей, знову до нього. Але нарештi взяла себе в руки, рiшуче повела втiкача у другу кiмнату, мовчки показала на шпарину мiж дерев’яним ліжком i стіною i коли той миттю впав туди, накинула на нього ковдру.
Скiльки там пролежав, Максим не знає. Вiн лише чув голоси нiмцiв, гупання чобiт по пiдлозi, яка, риплячи, гойдала ліжко, виправдовування господинi-полячки i частий, гучнiший вiд крокiв переслiдувачiв, стукiт свого серця. Коли гарячковий поверховий обшук стих i найчарiвнiшою мелодiєю прозвучало клацання вхiдного замка, Максим лежав, немов вичавлений лимон — безсилий вiд страху та бiгу, i вiд раптового послаблення внутрiшнього напруження, що досягло свого апогею хвилю тому. Йому навiть важко було скинути з себе ковдру.
Почулися легкi кроки — йшла господиня. Вiн полегшено зiтхнув: небезпека, видно, минула. Кроки зупинились бiля нього, ковдра кудись попливла — i прямо над Максимом нахилилося забуте, але таке знайоме обличчя панi Лядуховської…
* * *
Максим згадував. Надзичайно чiтко в пам’ятi пропливали образи минулого, зворушуючи його скам’янiле колись серце i душу. Знову i знову перед очима виринало обличчя панi Лядуховської i — найболючiше — її очi, її погляд. Вiн тепер обпiкав його пекельним вогнем — i вiд нього неможливо було сховатися. Проклятi очi, проклятий погляд! Максимовi часто, дуже часто доводилося відчувати на собi погляди односельчан — осудливi, злi, холоднi, але вiн до них звик, i його огрубiла натура не переймалася ними. Але тепер iншi очi, голубi, як небесна безодня, дивилися Максимовi прямо в душу i — обпiкали. Вони його обпекли ще тодi, коли вiн, злякано зiщулившись, лежав мiж лiжком i стiною. Тiєї ж хвилi, як їхнi погляди зустрiлись, вiн раптом впiзнав їх, спочатку очi i лише потiм лице. Впiзнав саме тi очi, якi кiлька рокiв тому занепокоєно дивились на нього, коли Максим, пiд’їхавши до оселi Лядуховської, не кваплячись, простував вiд пiдводи до ґанку.
Тепер вони дивились на нього зверху вниз, спокiйнi, теплi, неосудливi. Вона впiзнала його — вiн прочитав це в першому ж поглядi, але жодним словом не обмовився про їхнє знайомство i оту неприємну останню зустріч. Протягом тижня, доки вiн набирався сил, підліковував простудженi легені i чекав моменту непомітно зникнути з мiста, панi була уважна, щиро зацікавлена в безпеці втiкача, але разом з тим повна самоповаги i власної гiдностi.
Дiти, спершу зляканi i розгубленi, теж жодним порухом не виказували нiяких осудливих чи образливих емоцій — напевне, після настанов матері. За ці дні ніхто з них — ні господарі, ні несподіваний гість — навiть натяком не торкнувся минулого, i лише іноді погляд Лядуховської, що на долю секунди затримувався на обличчі Максима, нагадував про нього. Але в ньому він ні разу не помітив навiть іскри чогось негативного, її очi світилися спокоєм, щирістю i увагою, i, можливо, це так здавалося, — якоюсь незбагненною любов’ю. Цей погляд, але з відтінком суму та співчуття, дивився вслід втікачеві, коли той залишав рятівний прихисток. Максим, зміцнілий, переодягнений, з чималим вузликом їжі на дорогу, тодi востаннє обернувся — i несподiвано їхнi погляди зустрілися. Вiн знітився, винувато посміхнувся i вкотре за час короткого прощання видавив: «Дякую Вам… Дякую…»
Усі дні перебування в квартирі Лядуховської Максимовi було не стiльки соромно, скільки ніяково, вiн не знав як поводитися, що казати. Турбота i увага господині його зовсiм збентежили, вiн нiяк не мiг розібратися в джунглях чужої психології та чийогось світогляду.
Про свою варшавську пригоду Максим забув хутко. Перед ним стояло більш важливе завдання — добратися додому. З труднощами, але йому це вдалося. Потiм — партизанщина, знову бої, розвідки. Після війни — відбудова; колгоспні справи стерли з пам’ятi дивну зустріч, здавалося, назавжди…
Але ці очi, цей погляд раптом сплив аж перед смертю. Тепер вiн був іншим. Якщо ранiше погляд пані заспокоював, давав впевненість, вiд нього віяло теплом, то тепер, залишаючись таким же щирим, уважним, спокійним, вiн чомусь засуджував, таврував i пік несамовито диким вогнем. Максим хотiв смерті, але вона не приходила. Над ним все нижче i нижче опускалися голубi очi пані, i вiн дивився на них, як смертник на сокиру ката.
…Максим помер через декілька днів. Вiн довго мучився, щось злякано кричав про якісь очi, вiд чогось затулявся. На всi запитання домашніх мовчав i лише перед самою смертю стомлено, ледь чутно прошепотів: «Краще нехай Бог мене судить, нiж вона… Краще Бог…»
Через хвилю його не стало.
