Пожертвування
Сміється небо,
Буяє віття
Бурхливо;
Танцює юний,
Зелений вітер
Грайливо.
Проснулось серце,
Затріпотіло…
І з нетрів —
У самий вихор…
І захмеліло
Від щастя.
А сонцеструння
Дзвенить невпинно
Щоденно;
В гарячім серці
Палахкотіння
Шалене.
Спиніть! Не треба!..
Вповийте тінню,
Благаю!..
В солодкій втомі,
В палкім промінні
Палаю…
Коли навала смутку й самоти
На душу налягає в пізню пору,
Я знаю, що й тоді зі мною Ти,
Я відчуваю, Ти зі мною поруч.
Коли навколо віхоли метуть,
Змітаючи, мов сніг, щасливі роки,
Я серцем відчуваю, що Ти тут,
Я навіть чую тихі Твої кроки.
Коли я безпорадний, як маля,
В душі — мов після вигнання з Едему,
Я раптом чую, як моє ім’я
Лунає ніжно в голосі Твоєму.
Коли радію сонцю й солов’ю,
І почуття хвилює незбагненне,
Відверту бачу посмішку Твою,
Що Ти радієш щиро так за мене.
З Тобою я не знаю самоти,
З Тобою мені затишно й красиво.
Лише тоді, коли зі мною Ти,
Я, мов дитя, по-справжньому щасливий!
Коли себе ти хочеш розпізнати
Й проникнути у сутності ядро,
Не варто скрупульозно розкладати
На атоми дрібні своє нутро.
Постав перед собою доньку, сина,
Не упередженим суддею будь.
У віддзеркаленні яскравім, нефальшивім
Впізнаєш ти свою правдиву суть.
Кругом яблуні завірюха
З кожним подихом вітерця.
Ну навіщо спішиш щодуху
Вроду змести з її лиця?
Схаменися, грайливий вітре,
Припини цей жорстокий глум…
Все ж кружля білосніжне квіття,
Ніби тихий врочистий сум.
Та душа не болить у яблунь,
Не розщеплює крик грудей,
Бо намистом з рум’яних яблук
Милуватимуть зір людей.
І життя вітровій невтомний
Обмітає мій ніжний цвіт,
Щоб на гілці душі, на кожній,
Визрівав золотистий плід.
Боже, сили додай в негоду,
Щоб не змів мене буревій.
Бо мій плід — Твоя нагорода,
Він — для Тебе, Господь, він — Твій.
Любов і сльози, радість і страждання,
Тріумф і плач, визнання і ганьба
Ідуть пліч-о-пліч у чуднім єднанні,
Мов давні друзі-нерозлийвода.
Вже зранку думка: «Швидше б уже вечір…»,
А ввечері: «Що ж ранок не спішить?..»
Крізь час летіти мріється малечі,
А з віком серцю мила кожна мить…
Так споконвіку, з самого початку,
Коли в блаженстві цвів Едем… однак,
Дивись, Адаме, ось твої нащадки
За вибір твій розплачуються як!..
Що не людина — грандіозна драма,
Здається, скрізь безвихідь, кут глухий…
І чую голос нового Адама:
«Що ж, вихід є… сьогодні вибір твій…»
Майнули в небуття день перший і день другий…
Був ранок і був вечір… І пройшов…
Де ж ділись кольори? Лиш невиразні смуги…
І важко щось сказати про любов.
А десь за обрієм барвисте розмаїття,
Дзвіночки сміху простір веселять,
І так палають всюди зорі-квіти,
Що небом зоряним стає земля.
Надіятись на час — не завжди вдячна справа.
У русі обрій не наблизиться й на крок.
І знов надійні лише спогади й уява,
А інше все, звичайно, як дасть Бог.
Ці натруджені руки, чи знають вони відпочинок?
Ці натруджені руки, що пахнуть і м’ятою, і чебрецем?..
В’ється тихо по них синювато-зелений барвінок
І вкриває собою напружене їхнє лице.
На полях і на луках засмаглені сонячним вітром,
А долоні пошерхлі — зрідні посірілій осінній землі.
Та крізь сіру імлу променіють вони дивним світлом
Золотистого сонця в прозорій світанковій млі.
Ці натруджені руки, які ж вони милі та ніжні,
Тут початок бере невимовного щастя, любові ріка…
Я до них пригортаюсь, цілую натхненно і слізно,
І співаю їм славу — святим материнським рукам.
Якщо в напруженім мовчанні
Його шукаєш десь під небом,
То виникає запитання:
А чи було воно у тебе?
Якби було — його почули б,
Воно ж бо має своє ймення.
Яскраве, доблесне минуле
Крокує завжди з сьогоденням.
Якось на запрошення друга,
Знайшовши дозвілля годинку,
Пішов я до нього послухать
Цікаву музичну новинку.
Захоплено, з гордим азартом
Товариш вмикає машину,
І гуркотом сповнилась хата,
На щастя, без чорного диму.
Хриплять, тріскотять дифузори,
Аж стіни дрижать від натуги,
Ніяк не збагну: чи горе,
Чи радість в цій пісні, чи туга?
То щось завиває лячно,
То лупить, неначе в ступi,
Товариш всміхається значно
І в такт промовляє: «Супер!»
Вікно відчиняю, та де там,
Мені не втекти від пастки,
І тут грозові децибели
Повітря шматують на частки.
Та раптом співучим птахом
Крізь зоряну срібну зливу
Аж в сяйво Чумацького Шляху
Злетіла душа щаслива.
І серце, забувши втому,
Летіло на крилах мрії,
А з вікон сусіднього дому
Струмилася «Аве Марія».
Настійливо виважую слова
І кожне вивіряю чи не всоте.
Яка ж це каторжно важка робота,
Чоло аж сьомим потом залива.
Долоні, мов стара, пошерхла жерсть.
Та не бере мене від цього сором.
Вже не пером орудую, а ломом,
Вгризаючись у віковічну твердь.
Сорочку сіру вже плямує сіль,
Дзвенить об камінь лом, немов на сполох…
Не зупинюсь, бо чую владний голос
У звуках тих настійливих зусиль.
О ти, свята благословенна мить! —
Знайти наріжний камінь для будови,
Оте одвічне життєдайне Слово,
Що не вмира, а все животворить!
Осінь спонукає до зізнання,
Налаштовує на новий лад.
Я люблю симфонію мовчання
Під врочистий пишний листопад.
Крізь м’яку, принадну гаму кави
Ваблять до знемоги почуттів
А осінні у садах заграви
В буйному шаленствi кольорів.
Всупереч вагомим аргументам
Під журні мелодії дощів
Осінь тихо так, інтелігентно
Проникає у глибінь душі.
В кронах, що горять, немов пожежі,
В сяйві золотих розкішних риз,
В тихих ритмах дощових поезій —
Торжество життя віщає скрізь.
Осінь незбагненна в своїй владі…
Я в полоні звабних твоїх днів…
I у мелодiйних серенадах
Чую серця ніжний переспів.
Тремтять хвилясті дивовижні кола
і сплески розтинають ніч довкола.
Видовжуй плоть, натягуй, мов струну,
Пірнаючи у серця глибину.
Зумій знайти затоплені скарбниці
Й не захлинутись у липкій водиці,
Сягнути віддзеркалену блакить,
Не обірвавши життєдайну нить.
Від вітру почуттів, народжених із плакань,
Розгойдується лиш, та не щезає мряка.
Чия б то не була, ніде й ніколи тінь
У таємничу не пірне глибінь.
Перев’язавшись променем вогненним,
Повітрям лісовим наповнивши легені
Й розсотуючи сонячний клубок,
Шукай на дні чудесний скарбничок.
В нім таємниця всесвіту і руху,
Могутність схована людського духу.
Скоріш у глиб, без страху і вагань,
Ув епіцентр сердечних коливань!
Плаче небо знов то снігом, то дощем…
Та душа моя ні в розпачі, ні в тузі,
Коли знаєш: не забули тебе ще,
Коли в пам’яті вкарбований у друзів.
У житті немало лине мимо нас.
Є закони, що не знають жодних строків.
Але пам’ять владно зупиняє час,
Хоч на тиждень, хоч на місяць, хоч на роки…
Ой, які ж то таємничі ці чуда-дива!
Подивам моїм нема ні меж, ні ліку…
Це одна із сутностей Господнього єства,
Бо хіба ж не Він сказав такі слова:
«Повсякчас Я з вами аж до кінця віку».
Хай сльозиться небо снігом та дощем,
І ляга на землю сіра тінь хмарини,
Не стискає грізно серце моє щем, —
Світла пам’ять пише сонячні картини.
Сягаючи думкою неба,
Долаю тяжіння земне.
Для щастя багато не треба,
Потрібно лише основне.
Зливаюся з піснею літа,
Коли все буяє довкіл.
Так хочеться щиро радіти,
Забувши про втому і біль.
Одного ж бажання замало,
Щоб линути в світлу блакить.
Важливо, щоб серце співало,
Коли все навколо мовчить.
Хоч тиша над світом зловісна,
Та це не бентежить мене.
Господь — моя сила і пісня,
Для щастя оце основне.
Те, що нам не під силу
пізнати всю мудрість Господню
Й не проникнути в творчу
Його глибину-таїну,
Не послужить підґрунтям
для виправдань, нині так модних,
Про свою бездіяльність,
зі злом припинивши війну.
Є багато речей,
на які ми спроможні впливати,
Тож з завзяттям палким
Скористаймося правом своїм.
Але там, де в борні
Зазнаємо в бездумності втрати,
Перемогу віддаймо
У руки Господні святі.
Не чекає Творець,
що зуміємо всі Його дії
Осягти за десятки
прожитих якихось там літ.
Він чекає співпраці
і спільної взаємодії,
Щоб від рабства гріха
рятувати знедолений світ.
У смутний час тривожний
Розчарувань і втрат,
Дай розпізнати, Боже,
Де ворог, а де брат.
У мовнім розмаїтті,
Де в слові – фарс і фарш,
Дай, Боже, зрозуміти,
Де правда, а де фальш.
Не буду мрій плекати,
Щоб стати мудрецем,
Я просто хочу знати,
Де маска, де лице.
Коли туманно й темно,
Вдивившись в антураж,
Дай, Боже, бути певним,
Де суть, а де міраж.
Щоб мріяти й літати
Душею знов і знов,
Дай серцем відчувати,
Де гра, а де ЛЮБОВ.
Уникаю я слова «вік».
(Та хіба ж немає причини?),
Коли важчають крила повік
І мішки під очима.
Що з того, що час-буревій
Пройшовсь по мені, що й не зчувся,
Мою молодiсть стер той вiк,
Хоч душі не торкнувся!?
І чому ж незрячі такі усі,
І чому всі в одному так схожі, —
Що не бачать часто душі,
А от лізти у неї можуть?!
Доле наша, важка чи смішна, —
Цінний скарб у простій оболонці!..
Чи ж завжди цукерка смачна
У красивій обгортці?
Чи ж існує розумний баланс?
Де ж то ставиться крапка остання?
Що ж усе таки люблять у нас? —
Запитання…
Я Господу несу свої печалі,
І Він приймає їх із співчуттям,
Дає розраду і провадить далі
Побожною дорогою життя.
Коли ж я опиняюся в облозі,
І серцю важче й важче з кожним днем,
Він ніжно витирає мої сльози,
З любов’ю утішаючи мене:
«Я знаю, шлях страждань — це шлях до Неба,
Його для тебе Я проторував.
Я смуток твій і біль твій взяв на Себе,
Коли у муках хресних помирав».
І знову зір спрямовую на Нього.
Не залишаюсь з горем сам-на-сам.
І серце знову славить вдячно Бога,
І пісня щастя лине в небеса.
Я Господу несу мої печалі,
І радість, і журбу, і каяття.
Я з Ним пройду крізь бурі та завали,
Бо Він — Дорога, Правда і Життя.
Я сьогодні йду до храму рано-вранці, на світанку,
Як Марія Магдалина чи Петро та Іоанн.
Де розтане непомітно у ліловому серпанку
Розтривоженої ночі граціозно-сонний стан.
Я побачу дивне дійство на прозорому узвишші,
Як малиново-рожевий приміряє небо плащ,
І почую, як привітно в урочисто-мирній тиші,
Пролунає моє ім’я й заспокійливе: «Не плач».
Я побачу і почую, як захоплено й щасливо
Ріки плещуть у долоні і весняний спів дерев,
І душа моя бентежна теж долучиться до співу,
Бо це гімн Життю й Любові, що ніколи помре.
У досвітнім спогляданні крізь дрімотливість байдужу
Я, розчулений, відчую вітру тихий шелест крил,
І тріумф благоговійний переповнить мою душу,
І вона заллється світлом, мов ранковий небосхил.
Пломеніє юний обрій в золотистих перевеслах,
Зодягнувшись в білі шати, моє серце сяє теж.
Я сьогодні йду до храму, щоб зустрітися з Воскреслим,
Бо Його немає в гробі. Він воістину воскрес!
Я часто сам себе не впізнаю,
Настільки у мені душа двоїста:
Сьогодні я блаженствую в раю,
А завтра не знаходжу собі місця.
Чому моїх тремких сердечних струн
Торкаються так часто різні руки?
Як розпізнати цю життєву гру:
Де істинні, а де фальшиві звуки?
Вдивляюся у знаки неземні,
Вслухаюся в мелодію розмаю,
І блискавками думи бунтівні
Єство навпіл жорстоко розтинають.
То на душі, немовби восени,
То знов буяють солов’їні весни…
Коли б то швидше мій Адам земний
Адамом був поборений Небесним!
