Пожертвування
***
Я дякую Тобі, Господь, за все –
За те, що дав; чого не удостоїв.
За те, що досвід зболений несе
Глибоку мудрість істини простої:
Не варто винуватити життя
За помилки, за втрати, за невдачі.
Картай себе, гризи до забуття –
Але минуле не переіначиш!
Вини й образи довгі остюки
Із серця треба виривати вчасно.
Вже пряним листям замело стежки…
Ти ж не сумуй за втраченим прекрасним.
Твори його сьогодні, в дану мить!
Ще поки Бог дає можливість жити.
Ще поки осінь золота стоїть.
І ти комусь ще можеш послужити.
***
Господи, Ти позапалював зорі в далеких сузір’ях.
Велич Твою випромінюють в космос гарячі квазари.
Небом Чумацького Шляху пливуть Магеланові хмари.
Нам уночі мерехтять голубими вогнями Стожари.
Сонце розписує золотом ранки земні й надвечір’я.
Сила Твоя незмірима! Летять міріади галактик
В просторі зрідка розсипані (Слова Твого лаконічність?).
Ти їм дороги накреслив і швидкість задав і циклічність.
Є їм кінець, а чи якось світи ті вливаються в вічність,
В світло Твоє неприступне? І все це – лиш дійсності клаптик.
Господи, хто може розум Твій, суть Твою вічну збагнути?
Всипане зорями небо в премудрість високу щілинка.
Перед Тобою народи, мов крапля з відра, мов росинка.
З давніх давен натякаєш, що наша Земля – порошинка,
Місце, в яке захотів Ти життя таємницю вдихнути.
Милість Твоя величезна: у вік скептицизму й безвір’я
На небосхилі потрошки знімаєш печатки з творіння…
Кличеш знаннями й зірками із темряви гріхопадіння,
Стежку яскраво освітлюєш срібним нічним мерехтінням –
Людство сердечно запрошуєш до маєстату довір’я.
Та захмелілі від успіхів в вивченні явищ природи,
В звивинах мозку не змігші Предвічного Бога вмістити,
Наполягають на власних теоріях створення світу,
Ловлячи Славу Твою в дзеркала телескопів з орбіти,
Людському розуму гордо і вперто виспівують оди.
Господи, їм би й за себе подяку Творцеві віддати –
Сяйво небес життєдайним струмком потекло б у нейрони.
Серцем почули б підступного часу лихі передзвони
І Вавілонської Башти зухвало не зводили б клони,
Не намагалися б виклик Повіки Живому кидати.
Продане вічному пошуку в рабство земне покоління…
Образ надкушених яблук – це символ прогресу й свободи?!
Бунт проти Бога веде до глобального краху народи!
Згорнеться небо сувоєм, розсіються, висохнуть води.
Раптом закінчиться ера Господнього довготерпіння.
Господи, вченим і неукам, мудрим і людям звичайним
Дай зрозуміти фатальність бунтарства ціни і невір’я.
Бог Вседержитель – не міф, не навіяне страхом повір’я!
Славу й могуття Твоє проповідують вголос сузір’я!
Привідкривають туманності в надрах заховані тайни!
В небо вдивляюсь захоплено. Солодко серцю і щемно…
Держить Мала Ведмедиця в руці ясну Зірку Полярну,
Сяє Венера яскраво над обрієм в нічку безхмарну.
Господи, тільки краса ця була б для нас свідком не марним!
Нам би життям не пробігти безбожно, суєтно, даремно…
***
Надкушений місяць над хатою,
Знекровлений, байдуже сяє.
Попробуй, знайди винуватого!
Чого нам ще не вистачає?
Чого нам ще треба щоб зорями
В очах наших радість світилась?
На доленьку ремствуєм з горя ми?
Чи ж небо від нас зачинилось?
Звикаєм миттєво до зручного.
Не вдячність росте, а вимоги.
Довколо нас більшає штучного
І меншає в душах святого.
Ми ситі, та незадоволені.
Ми вільні, а розум бунтує.
Дрібницями нерви оголені –
Ми час витрачаємо всує.
Міщанство втекло майже з лексики,
Знайшовши притулок у генах,
І плодить на світ анорексиків
Душевних, з бурчанням у венах.
У темряву зорі закутались,
Сховались від світла міського.
Ми в приорітетах заплутались
У пошуках щастя земного.
Росте наше щастя із вдячності
Та здатності до здивування.
Ох, як би нам по-необачності
Не вбити його наріканням.
***
Хтось над прірвами зводить мости –
Я ж про себе благаю “прости,”
Не наважусь прокласти місток
Над струмком у маленький стрибок.
Розумію, давно вже пора –
Зачекалась мене дітвора.
Встигла вирости і розійтись.
Я ж роками збиралась: Колись
Запалю от свічки і камін,
Поряд донечка сяде і син.
Поговорим відкрито про все:
Що життя нас, як повінь несе.
Що бува озирнуся назад:
Стільки промахів бачу і втрат!
Поверховості і мілини
В шумовинні гіркої вини.
Не зуміла чи просто боюсь,
Що у сповідях ваших втоплюсь,
Що не зможу своє донести.
Порохніють стовби під мости…
Знову осінь за душу бере.
По асфальті сухому дере
Вітер скрученим листям сухим.
А на іншому березі – дим.
Там де досі радіють мені,
Догоряє вже хмиз у вогні.
Боже, дай туди якось дійти,
Не палити зі страху мости.
***
З-під тесла розліталася стружка,
Свіже дерево пахло смолою.
У спіральку закручена смужка
Колихалася в такт з бородою.
В теслів вії всі в тирсі. Прилипли
Сорочки полотняні до спини,
Та, вказівки кидаючи хрипло,
Вперто вчив батько . . . Божого Сина.
-Тут тримай. Тут стругни. Там – не треба!
Полуденна жара. Піт на носі…
Тайна приходу Господа з неба
Не розгадана людством ще й досі.
Від пелюшки вологої в яслах
До полотнищ в холодній гробниці –
Сина Людського доля нам ясна,
Сина Божого шлях – таємниця.
Хто ти, Господи? Боже, Який Ти?
І малює уява портрети.
Але що у земних може вийти?
Часто – тільки людські́ силуети.
Бо ж малюємо тим, що ми маєм.
В нас рельєфи, молекули, грами.
Пеленою від нас закриває
Гріх прадавній небес панорами!
Від сувоїв пергаметних в глеках
До недавно від преса видання
На полицях у бібліотеках –
Свідки тяги до Богопізнання.
Рвуться душі, мов птахи у небо.
Вічність смертних пронизливо кличе.
Нас небачене манить до себе.
Нам невидиме дивиться в вічі.
Огортає у віри проміння,
Пише в зоряну ніч криптограми –
Про Творця сповіщає творіння!
Світ наповнений вщерть чудесами.
А коли промине все дочасне,
І Господь нас введе в досконале.
Ми побачим, здивовані, ясно,
Як туманно ми все уявляли.
В небесах відболить ностальгія,
В вічний дім приведе нас дорога.
В небесах наша збудеться мрія:
Ми в обличчя побачимо Бога.
***
Пил зірвавсь за ногами Христа і… осів –
Oх, ця сила тяжіння до центру Землі!
Учні вклякли від дива. Забракло їм слів.
Постать вчителя танула в сонячній млі…
Вище й вище Ісус… Світ пустів на очах.
Гостра біль від розлуки, самотності щем,
Велич миті священної, трепетний страх
В ноги учнів вливались гарячим свинцем.
Ось і все. Наче сон. Все дійшло до кінця.
Ген, он хмари назустріч Ісусу пливуть…
Пригадались слова: Я піду до Отця.
Тільки зараз відкрилась їх істинна суть.
Навіть ангели, в білій одежі, як сніг,
Небагато добавили до сум’яття…
На Оливній горі – перехрестя доріг.
Йшли апостоли вниз… в самостійне життя…
Став цей день переломним для всіх християн:
Він земного тяжіння закон скасував.
Ті ж орбіта, місця де родились, Йордан…
Та, заобрійний край нам Вітчизною став.
Отче Наш! – по-домашньому світить ефір.
Попри тут побудовані нами міста,
В небо тягне нас, світові наперекір,
Гравітація крові Ісуса Христа…
***
Я не можу вже вас захистити
Від жорстокості й зла коловерті.
Ви – дорослі уже, трошки вперті.
Ви по-своєму хочете жити.
Вам здається: задачник з удачі
Кожну формулу має в додатку,
Все розміщене там по порядку
У чіткій, бездоганній подачі.
Що вам досвід батьків?! Вам охота
З’ясувати і суть і причину.
Певно, так виростає в мужчину
Ще недавно маленька істота.
Я не можу вже вас захистити.
Все що можу – просити у Бога,
Щоб судьба, доброзичливо-строга,
Вас старалась по-батьківськи вчити.
Щоб ваш дух не зламали поразки,
Щоб від успіхів вам не сп’яніти.
Дай вам, діти, достойно прожити
Під покровом Господньої ласки.
***
Подаруй мені, Господи, тишу.
Нехай вечір спокійно колише
Довгі віти високих берез;
На цимбалах трави полонез
Вітерець в ля-мінорі заграє,
Ледь торкаючись ніжних стеблин.
Ясний місяць в промінні купає
Срібно-сизий звичайний полин.
Знаю, Господи: тиша з Тобою
Не буває гнітуче-німою.
Усі плани й тривогу залишу,
Буду слухати й слухати тишу…
***
Спи, коханий, засни. Темна нічка
Вже розсипала роси по травах,
Наче дзеркальця в срібних оправах.
Мерехтять у них зіроньки-сві́чки.
Повний місяць зійде за годинку
Роззіллє своє сяйво врочисто
Над вогнями притихлого міста.
Заблищать перламутом будинки…
Спи, мій рідний, засни! Хай насниться
Перекошена хата старенька,
Біля неї, співаючи, ненька
Жне кропиву довкола криниці.
У затінку чекає розсада:
Нагідки, чорнобривці, майори.
Батько поле за хатою оре.
-Тпрууу!!! А піт із чола ллється градом.
П а х не со́ лодко скиба волога,
Гонить шпак горобців від шпаківні,
На обід кукурікають півні…
І, здається, так близько до Бога!
Спи… тихенька моя колискова
Буде сон твій міцний вартувати,
Бо давно уже батько і мати
Оди в небі співають Христові.
На обійсті – чужа кам’яниця.
Залишилася тільки криниця,
Та чужі горобці прилетіли
Із старого корита напиться.
Спи, мій любий, засни… пізня нічка
Незабаром погасить всі сві́чки…
Сивочолим так солодко спиться
В ніч, коли їм дитинство присниться.
***
Збилися хмари над нашою хатою,
Стали берізки на вітрі кошлатими,
Блискавка синя по небі метається,
Але дитина моя не лякається:
Ангел-Хранитель на варті стоїть,
Ні на хвилиночку нас не лишає.
Дім наш з любов’ю він оберігає.
Дощ за вікном лопотить, шелестить.
Дощ колискову дитині співає.
Спи, моя крихітко. Ой, засинай!
Люлечки, люлі, ой баюнькі, бай.
Дощиком чистеньким вулиця вмиєтья,
І до світанку всі хмари розвіються.
Будуть в калюжах купатися зайчики,
Сонячні зайчики, жваві стрибайчики.
Спи, моя крихітко, швидше засни.
Люлечки, люлі, ой баєньки, баю!
З дощиком я колискову співаю.
Хай же не мокнуть під хатою сни.
Блискавки й громи тебе не злякають.
Ангел на варті стоїть, пам’ятай,
Спи, моя крихітко, спи засинай.
***
Всі війни починаються в душі
Всі війни починаються в душі
З ненависті, яку не вбили вчасно.
Маленька, ніби й коштує гроші,
А за велику — платиться прекрасним.
Замовники маскують справжню ціль,
Кують важкі медалі «За Сміливість!»
Не їм повзе з чола на губи сіль
Там, де жорстокість нищить справедливість.
Все так не просто! Як знайти межу,
Де подвиг, де обов’язок, де злочин,
Де жертва та, що «душу положу»,
А де в ідеях маса червоточин?
Закінчуються війни всі колись.
Ой, люди-браття! Вік живи і вчися,
Ви ж на чужу ненависть повелись.
Пора спинитись — горем обпилися!
Прийди до мене – ніч така осіння!
Наснилося рубцям про давні рани,
А за вікном химерами тумани
Розмалювали мокре картоплиння.
Скрутився вітер мовчки у клубочок
І влігсь на жмут покинутого сіна —
То зрідка схлипне, мов крізь сон дитина,
То перегорне пам’яті листочок.
Кружляє листя… О, земне тяжіння!
Та хто вгада перетин траєкторій?
Моєї долі не розкажуть зорі,
Ні на долонях ліній павутиння.
Хоча основу заплело коріння Родів, родів…
Їх праведність і злами
У гени аж до мого покоління
Вплелися цеповидними хрестами.
Все ж вибір мій: зібрати мокре листя
В букет терпкий чи кинути під ноги,
На перехресті вибрати дорогу
Чи ж дати в серці милосердю місце.
Прийди до мене — Ти моє спасіння.
Незатишно і холодно у хаті.
Густі тумани геть не винуваті,
Що довга ніч болючого прозріння.
То — просто осінь. То — пора настала
Зібрати все, що сіялось роками….
Прошелестіла за вікном і впала
Самотня сливка, зсушена вітрами.
***
Прости нас, Боже
Одна за одною — тривожніші вістки.
Чорнішає днів акварель.
Пророками смерті військові повістки
Вже стукались в двері осель.
Від запаху крові дурманились очі,
У натовпу хижів оскал.
Під сни кольорові, у зоряні ночі
Хтось клав непомітно запал.
Вже день, розпанаханий злими вогнями,
Десь цілився з ляку в малят.
З обжитого місця втікав у безтямі
Вчорашній сусіда і брат.
Прошарком історії попіл Фергани
Зсідається в долях людей.
Вбивають, вмирають, страждають земляни
Горить естафета смертей.
Одягнуті в людські надії і строфи,
Регочуть статуї Свобод.
…Розбіглися кола криваві з Голгофи.
Прости нас, осліплий народ!
Падає час у вічність — ніч за днем,
i застигає звично янтарем.
В гранях, що звуть «минулим» — біль,
жива радість людська, самотність, і слова.
В сферах століть іскриться мить добра.
Інколи людству сниться крові гра.
Падають на терези вчинки й схлип.
Йдемо життям, мов лезом. Ой, не схиб!
Господи, множ мої сили
в важкі та непевні часи.
В ті, коли горе довколо
і людям вже не до краси.
Розуму не відбери Ти
в підступні моменти спокус.
Не залишай наодинці
з журброю надовго, Ісус.
Не допусти, щоб характер
мій став, наче ріжуча сталь.
Не перейде хай в жорстокість,
в байдужість до ближніх печаль.
Жалість до рідної себе
нехай не отруїть життя,
Вчасно зализує Мудрість
хай зранені в кров почуття.
Втомлена. Йду як всі люди:
деруся то вгору, то вниз.
Спрагнена: жадно черпаю
з колодязя лікарських сліз.
Спокій огорне і в ньому
розчиниться повністю страх.
Сяє надія з молитви,
як з неба Чумацький Шлях.
Під жовтим листям спить трухлявий пень.
Влігсь на осонні і дрімає вітер…
Осінній день! Який осінній день!
Усім життям краси не охопити.
Шумить поблизу золота вода
І тінь моста скрипучого гойдає.
Трава, темно-зелена молода,
Під щемний шурхіт листя проростає.
Верхів’я сосен і струнких ялин
Полощуть хвою у бездонній сині.
В чагарнику з посохлих бадилин –
Немов в колисці – жолудь в павутині.
А дикі гуси галасом згори
Довершують ідилію осінню…
О Господи, продовжуй! Говори
Зі мною звуками і барвами, і тінню.
***
Зранена, закривавлена,
Пухне земля могилами.
Ворони крячуть здавлено
Над мовчазними брилами.
Стали невинні жертвами.
Хтось за ту кров поплатиться?
Плачуть дощі над мертвими,
Чорна лютує П’ятниця.
Є у війни тенденція:
Все переможцям спишеться.
Класика інтервенції
Штампами грубо пишеться.
Там і не треба іншого –
Людство не вчить історію.
Йдуть на Землі, здебільшого,
Війни за територію.
Час, як струна надтріснута:
Смикнеш, змією кинеться.
Страхом і злом притиснутий,
Світ на обличчі мі́ниться.
Боже, над Україною
Щит Свій постав під молотом.
Зглянься над сиротиною.
Холодом віє, холодом…
***
Сьогодні їх вночі бомбили знову…
Ракети пролітали над хатами.
Хтось мовчки закривався подушками,
А хтось на захист кликав кров Христову.
Дрижали вікна, деренчала склянка,
І штукатурка сипалась із стелі.
Їх жах штовхав у льодяні купелі.
Трясла до ранку дрібна лихоманка.
І тільки ранок їм вділив потрохи
Відносного затишшя й передишки.
Повз свіжі вирви пробирались пішки
Герої волонтерської епохи.
Вони несли засмученим надію,
Не голослівну, вивірену страхом.
Бо ж і над ними смерті чорним птахом
Летіла уночі “любов Росії”.
Ти знаєш, Боже, всіх їх поіменно.
Ти бачиш небезпеку, труд і втому.
Їх всіх колисьТи приведеш додому,
А зараз бережи їх нощно й денно.
***
А неоране поле засипане квітами:
Гублять маки в траву пелюстки самоцвітами,
Розляглися кущами волошки з ромашками.
Поряд з мінами зводяться замки мурашками.
Обливаються трави опівночі росами.
Їх роками ніхто не торкнеться тут косами.
Пирієм з дерезою стежки заростатимуть.
Те, що тут відбувалось, віки пам’ятатимуть.
Довго, довго на сполох дзвонитимуть дзвоники,
Вечорами сюрчатимуть реквієм коники.
Швидко зло й руйнування, як правило, кояться,
Але рани війни поколіннями гояться.
Боже, змилуйся, молимо, над Україною.
Ми проходимо смертної тіні долиною.
Заміноване поле зробилося пасткою.
Стало мирне життя страхітливою казкою.
Хай відкриються очі в сліпого й холодного.
Хай земля затрясеться від гніву народного.
І знамена нехай розцвітуть над країнами:
Світу – мир!
Ні – війні!
Ні – смертям із руїнами!
***
Не спішіть викидати своє.
Не топчіть із відразою власне.
Бо, не все, що чуже, то – прекрасне!
Консерватор не завжди гниє!
Тиха річка не змиє ґрунтів,
Але крутить могутні турбіни.
Бистра повінь приносить руїни,
Вириває бетон із мостів.
Юність часто несе щось нове –
Свіжий струмінь повітря живого…
Зрілість – носа до вітру: від кого
Інженерна ідея пливе?
Поєдинки дітей і батьків!
Ця проблема і вічна, й циклічна.
Сиві гальма скриплять архаїчно
Про пощерблені леза плугів.
Часом те: “Почекай!” “Зупинись!”
І дідівські, віджилі закони –
Для троянських лошиць перепони.
А вони ще не перевелись.
Розумію: не місце й не час…
Та шугають між хмарами дрони.
Двадцять п’яте чуття: В оборону!
Методично оточують нас!
Де не глянеш – лукавих сліди!
Взяти б нам із собою в дорогу
Запал юних, старих осторогу
І молитву: “Господь, проведи…”
***
Хай буде сніг і сонячний ліхтар
У голубих заметах біля хати,
Експромт-дует фантазій для гітар,
І світлі нотки сушеної м’яти.
Калини жар у кетягах тугих,
На галузках ледь-ледь помітний іній.
А за вікном, на брилах крижаних,
Нехай лежать густі, вечірні тіні..
Хай сипле іскри дров вишневих тріск,
Нехай Мадонна між свічками сяє,
І на підсвічник цинамонний віск,
Немов сльоза розчулена, стікає.
Чекаю свят, готується душа.
Їй хочеться прекрасного до щему.
В Твоїх долонях, Боже, я пташа
Із залишками пам’яті Єдему…
Доброго ранку, вам!
Ми з України!
Це – мальовнича і мирна земля.
Небо блакитне і жовті поля.
Роси сріблясті на вітах калини.
Скільки в них ніжності, скільки краси!
Серцем черпай і у люди неси!
Доброго дня, вам!
Ми всі з України!
На чужині пів життя прожили.
Де б не осіли і де б не були,
Не відпускають дитинства стежини.
Ходять у різних морях кораблі.
Гавань душі – в українській землі.
Доброї ночі, нам!
Ми з України.
Бучі болять, обсипається цвіт,
У небезпеці увесь білий світ.
Боже, рятуй: в нас і смерть і руїни!
В небі нічному вогні пурпурові.
Хай не займається ранок на крові!
***
Ти прости, що мовчу, щось не в’яжеться мова…
Відчуваю: із фраз повивітрювавсь зміст.
“Хай вас Бог збереже!” — так звучить оптиміст.
Ми для втечі мости часто зводим із Слова.
Велемовністю нас довгий час лікували
В соцмережах. Розведений его бальзам.
Тут безкрає роздолля емодзі-сльозам,
З ними “руки в молитві” лиш конкурували,
Але впевнено їх витісняють “сердиті.”
Сюрреальність життя, віртуальна любов.
А на вулицях ллється справжнісінька кров,
І щоденно відходять у вічність убиті.
Я боюся, що фальш, чи мій цвях маловір’я
Плоть твоєї надії приб’є до хреста.
Ти прости, що мовчу. Час такий — надвечір’я.
А для вас головне — сильна віра в Христа.
***
Так швидко не гони! Нам квапитись нікуди.
У засiках життя якась дещиця літ.
Розтягуючи дні, вдихай на повні груди!
Я – баба вже давно. А ти – давно вже дід.
Ми прожили життя. Які були події!
Мінявся на очах у нас реально світ.
Недавно, ніби, був нам краєм світу Київ,
А зараз їдеш ти по Океанській Стріт.
Глянь, за плечима в нас історії три томи:
Радянщини зеніт, імперії розвал,
Короткий волі час… Ось, тільки невідомо,
Що закриває нам найближчий перевал.
Здавалося, життя стає у світі кращим.
В музей пішло перо. Диктую у смартфон.
Прийде до нас війна? – не вірилось нізащо!
Далекими були і Буча, і Херсон …
У школі журавлів ми клеїли з картону.
Садако, ти живи! – благання малюків.
Росли із: “Ні війні!” Печальні передзвони
В травневу ніч пливли в честь смерті земляків.
За казку перед сном: “…Ховалися у льосі.
Гуділи над селом німецькі літаки”.
Та Друга Світова мені ще сниться й досі:
Біжу, біжу, біжу і падаю в грядки.
Мій рідний край в огні. Все поверта на круги…
І знову літаки несуть біди вантаж.
Наш ворог зве себе сусідом, братом, другом,
Та всоте доказав: його любов – міраж..
Благаю, не гони! Нам квапитись нiкуди.
Благословім роки спокійного життя.
Бог відає Один, що скоро з нами буде.
Тривожні на душі якісь передчуття…
Сіпнулась в брові кошлатій пряма волосинка сива;
Біль, зблиснувши у зіницях, сховався за ширмою сліз.
– Дивися… дитино… тут ось… була моя рідна Грива.
Зосталася тільки груша і виріс цей мішаний ліс…
Он, зліва там – місце мокре, а поруч цвіте ліщина!
У нас там була криниця, над нею стояв журавель.
Цей камінь — поріг, напевно… низька в нас була хатина…
Селяни тоді не вміли робити високих стель…
А, знаєш, грушки на груші такі були соковиті!
Її защепив малим я і довго плодів тих чекав!
(Затих на хвилинку батько; згадками очі прикриті…)
– Ех, був би сезон, я з неї дичок хоч би покуштував!
Заскімлила під мізинцем побита кора огрубла.
З хриплинками, тихий голос у батька і зовсім пропав.
Зацепенiвши від жалю, свердлила я поглядом дупла.
Дитиною я не вміла втішати… а батько страждав…
Які перед ним повстали в болючу ту мить картини?
Бульдозери під порогом? Залякані поліщуки,
Що їх, із причуд ідейних, везли кудись на чужини?
По різних куточках світу розвіялися земляки…
Минулося те століття… Засохла давно вже груша.
Розрісся на місці Гриви у чагарниках чистотіл…
А батькові сльози й досі мою обпікають душу.
Ніколи! Не можна, люди, ні доль руйнувати, ні сіл!
(English translation. Not in a poetic form)
A straight gray hair had twitched in his shaggy eyebrow.
Pain had flashed through his pupils and hid behind a screen of tears.
-Look, my child, here used to be my native Griva*.
Only a pear tree stands, and this mixed forest has grown.
There, on the left, there’s a wet spot and a hazel bush blooms.
There used to be a well there; a crane** stood above it.
This stone appears to having been our threshold.
We had a low house. The peasants did not know how to make high ceilings then.
You know, pears on this pear tree were very juicy.
I’ve grafted that tree when I was a small child and long awaited those fruits.
(My father grew silent for a moment; his eyes covered with memories.)
-Eh, would it have been in season, I could have tasted those pears.
The beaten, roughened bark started whimpering under my little finger.
Usually with hoarseness, the dad’s quiet voice had totally disappeared.
Stunned with pity, I was staring at the cracks.
As a child, I did not know how to comfort people … and dad suffered …
What images had appeared in his mind at that painful moment?
Bulldozers at his threshold? Intimidated Polishchuks?***
that were being deported to unfamiliar lands because of someone’s ideological whims.
His people have been dispersed in different parts of the world.
…That century has passed . The pear tree has been dead for a long time.
Bushes of celandine have grown in the place of the Griva.
But my father’s tears are still burning my soul.
Never! You cannot, people, destroy someone’s destiny or villages!
*village name
**a devise to pull out water that looks like a crane
***Nick name of the people living in that area
