Пожертвування
Україно — зболена мати,
Довелося тобі страждати!
Ти багато зазнала зла,
Але мститися не могла.
Помсти, рідна, ти не хотіла,
Бо завжди й ворогів любила.
Ти не здатна на люте зло,
Хочеш ти, щоб добро цвіло.
Ти ніколи не проклинаєш,
Тільки просиш, тільки благаєш.
Діти любі, рідні діти,
Як я можу та й не сивіти,
Коли ходить зрада між вами,
Зло веде моїми містами.
Діти любі, рідні діти,
Вас благаю колін не хилити
Перед ницістю, перед людьми,
Що слугують гріху і пітьмі.
Діти любі, за вас вболіваю
І на правду благословляю.
Йдіть до єдності, дочко і сину, —
Втіште неньку свою — Україну.
На твою материнську долю
Випадало багато болю.
Зневажали тебе власні діти,
Та встаєш ти, щоб далі жити.
Не боїшся ні праці, ні мук
Від чужих і від рідних рук.
Україно, як справжня мати,
Йдеш до Бога правди шукати
І ніколи не проклинаєш,
Тільки просиш, тільки благаєш.
Ти вмовляєш покинути зраду,
Вибирати не лжу, а Правду,
Ти благаєш лишити зневіру
І прийти до братнього миру.
Україно, твої старання —
Щоби діти прийшли до єднання.
Бо народ і щасливий, і сильний,
Як іде по життю нероздільний.
Ти ніколи не проклинаєш,
Тільки просиш, тільки благаєш.
Мій любий краю, чом твоя земля
Із вірністю вирощувала зраду,
І ворог кожен, що ішов здаля,
Втішався нею на твою загладу?
І хто тобі приніс насіння те,
Що, в ґрунт упавши, пишно забуяло?..
І осквернилось ним усе святе,
І воля заросла — її не стало.
Воно вросло в серця, воно вросло в уми,
Все шириться та глибше уростає.
Чи любий ти між власними людьми?
Самі слова, любові діл немає.
Ось прислужився Ніс — Батурин у крові.
Жах відчаю досяг тебе зненацька.
А Галаган відзначився собі —
І запалала вольниця козацька.
І що не діло — зрада. Що не крок —
То хтось положить камінь на дорогу…
Мій любий краю, ти затих, замовк,
Повідав небу лиш свою тривогу.
Не можуть помиритися сини.
І де їх двоє — шабля там і підступ.
Чужинцю в ноги хиляться вони —
І знов запроданство, і знову відступ.
Ярмо і плач, і роздуми журні
Гнітили плоть твою, гнучку та дужу.
І лиш твої не сковані пісні
Всім свідчили про вільнолюбну душу.
Любові хочеш ти, мій краю дорогий,
Любові щирої, щоб всі жили із нею.
Та кожен любить на землі твоїй
То зиск, то славу, то якусь ідею.
Ти нині вільний милістю небес.
Тебе, мій рідний, вже далеко знають.
І світ байдужо дивиться увесь,
Як нівечать тебе і обкрадають.
Хто сито їсть з твоїх багатих піль,
Хто клявсь тобі у вірності й любові —
Доклав тепер небачених зусиль,
Щоб з жил твоїх напитись більше крові.
Буяє зрада. Лист її пружний.
Проникла мало не на кожен клаптик…
Хто краде у безкарності своїй,
Того назвеш, мій любий краю, — зрадник.
Мій любий краю, хочу бачить день,
Коли зів’яне зрада на роздоллі,
Коли почую радісних пісень
Твоїх дітей на українськім полі.
Мій краю, о, дай бачить не вві сні
Того, Хто нищить бур’яни зрадливі,
Хто сіє приязнь зерням навесні,
Дає врожай твоїй великій ниві,
Хто вірність зрощує в серцях людських,
Любов’ю повнить до стежок дитячих,
Хто приголубить радий геть усіх
І прояснити всіх глухих-незрячих.
О, тільки з Ним, мій краю, із Христом
Собі повернеш і синів, і дочок.
О, як ти збагатієш всім добром!
О, як цвістиме кожен твій куточок!
І зради зерна вже не проростуть,
Хоч буде розсівати їх лукавий.
З Ісусом, краю мій, твоя щаслива путь,
Твій шлях багатий, світлий і яскравий.
Мій любий краю, у тобі печаль
Років зневаги, відчаю і болю.
Стискає серце невимовний жаль,
Що маєш гірко-полинову долю,
Що у тобі завжди дзвеніла сталь
Й червоно умивались близь і даль.
Ти марив бути мирним, ти хотів
Гостей приймати щедро й проводжати,
А мусив зустрічати ворогів,
Коритися і під ярмом стогнати.
Але ти завжди про свободу снив
То квітом крові, то колоссям нив.
І ось ти вільний, та господар твій
Забув свій рід мамоні на догоду.
Із тебе вийшов, та тобі чужий,
Відрікся і Розп’ятого, і плоду…
А плід Його чудовий, золотий —
У нім любов, повага й супокій.
Мій краю, чуєш: виє хижий вовк…
І хмарами клубочиться тривога.
Вбиває в землю московин кілок
Із обрисами кровожерця-бога.
Хай буде знищений диявольський божок,
Бо уведе у морок і пісок.
Поклич Христа, нехай Його сліди
Скрізь відіб’ються на твоїх просторах.
Хай Він торкнеться і землі, й води,
Зайде у ліс, у степ, гостює в горах.
Бо тільки з Господом, мій краю, лиш тоді
Не знатимеш ні горя, ні біди.
1. Двадцятий, прощавай!
Двадцятий, прощавай! Ти був жорстокий.
Ти шматував тіла і душі, наче звір,
Ненависть ніс в долини і до гір —
І скрізь, де був, усі втрачали спокій.
Двадцятий, прощавай! Ти був лукавий.
Пишався, що великий гуманіст,
Але вчинив з усіх найбільше вбивств
І мучив таборами люд безправний.
Двадцятий, прощавай! Ти був кривавий.
Багряний колір надто полюбив —
І все палало від червоних злив
В ім’я твоєї слави.
Пів світу прапором багряним оповив,
Всіх неугодних укидав у рів,
Закопував живими й утішався,
Що ради людства дуже постарався.
Ти бунтував. Вогні революційні
Палили душі винні й безневинні.
Ти долі руйнував, мов карткові будинки,
Ти відбирав в дітей хлібні шкуринки —
Ти мучив голодом, бо втратив жаль і страх.
Видовища твої — паради плах.
Безправ’я сіяв ти в ім’я ідей великих,
Плодив людей жорстоких і безликих —
Усяку підлу і лукаву гадь,
Що вміє вбити, вкрасти та збрехать.
Гнав Бога з краю, з душ людських болючих.
О, як ти вірних Господові мучив:
Їх в тюрми слав, сніги та болота
Лише за те, що визнали Христа.
На їхні сльози не зважав пекучі.
О, як ти війнами всіх мучив!
А то був тільки бунт, а то була лиш заздрість,
А то була проста людська ненависть,
Що зодягнула демонське вбрання, —
І плакала у відчаї земля.
Та зупинив Господь твій дикий бунт
Й тобі на шию начепив хомут.
І відійшли царі атеїстичні…
Хотілося б, аби навіки-вічні.
Двадцятий, прощавай! Ти був стражденний.
Поміж твоїх жахних поневірянь
Мільйони відбулося покаянь
На мир блаженний.
Бо кожен, змучений в душі своїх і тілі,
Не покладавсь на власні сили,
До Бога кликав з вірою що змоги,
Чекаючи від Нього допомоги,
І пізнавав, що тільки у Ісусі
Відновиться на силі та на дусі,
Що тільки у Спасителі, у Нім
Віднайде рідний дім, —
І більше не лякала нагла смерть,
І серце наповнялось вщерть
Любов’ю і спокоєм неземними —
І славословив Бога щохвилини.
Двадцятий, прощавай! Засвідчив ти свободу
Моєму змученому рідному народу.
Він волю вистраждав, та зовсім нещасливий,
Бо майже кожен син його зрадливий,
Бо злодії домашні й нечестивці
Не напились ще батькової крівці.
Та, Господи, Твоя любов і милість
Віллють йому у серце честь і гідність —
І кожен син його в святім пориві
Творитиме діла благочестиві.
Є справжня воля, всяких благ основа —
Христова!
Двадцятий, прощавай! Тебе ті полюбили,
Кому Христос явив Себе у силі.
Вони не бачать чорних лихоліть.
Найкраще ти для них зі всіх століть.
Двадцятий, прощавай!..
2. Вік двадцять перший
Вік двадцять перший — гордий і тривожний.
Вік двадцять перший — впертий і безбожний.
Ввібрав у себе сяйво і сваволю
І океани болю.
Бундючно правду Господа відкинув
І гордовито топчеться по ній.
Злом дихає, мов триголовий змій,
На світ і на людину.
Лютує, наче виринув з безодні,
До слави рветься, до її корон.
І що йому мораль, і що йому закон
Й усі слова Господні.
Він сам собі мораль і бог верховний.
Лиш золота і влади дика хіть
Керує ним, і що вона звелить —
Він безвідмовний.
Вогонь реклам і непокора владі…
Сліпучий штучний блиск приворожив —
І бачить світ у ньому диво з див
Усупереч всій правді.
Та як йому болить!.. О віку двадцять перший,
Бунтуєш проти неба ти не перший.
Господь зупинить твій свавільний бунт
За декілька секунд.
Розкрає блискавка надземні небеса —
Згорить твоя і гордість і краса,
А Він ногою стане переможно,
На все, чим ти гордився так безбожно.
О, як тобі болить, мій віку двадцять перший!
Останнім ти уславився не перший.
В тобі сльоза надій не висихає
На небо мирне, чисте і безкрає,
Вона волає на усі світи:
— Мій Господи, прийди!
1. Девальвація слів
Розмову точить чоловік —
Як вуж, звивається язик.
І п’ють усі кисіль словесний,
Що він політик дуже чесний,
Що добрий він, що Бога ради
Усе віддав би для громади
І що йому бракує слів
Сказать, як правду полюбив;
Що він щодень і щохвилини
Добро приносить для країни.
Лиш ті, хто з’їв із ним пуд солі,
Не хочуть киселю…
— Доволі!
Нам треба чистої води,
А не якоїсь там бурди!
Твою ми знаєм справжню вдачу —
Таку вже добру, мов козлячу.
А чесність в тебе, як нарив
У тих, кого ти обдурив.
А лагідний — немов собака,
Не раз на громадян нагавкав.
А полюбив народ настільки,
Що обібрав би до копійки.
Для тебе ж бо проста людина
Якщо не гвинтик, то скотина…
Про що балакав, правда в тім,
Що найдорожче — власний дім.
Усе, що вдасться увірвати, —
Мерщій привласнити й сховати…
А бачить Істина з Небес
Цю девальвацію словес.
І ті, хто думає, пізнали:
Слова людей девальвували.
Лиш Слово Боже без вини,
Воно не втратило ціни.
І ті, хто має Божий страх,
Ще носять правду у серцях.
2. Девальвація волі
В дорозі він, в роботі чи у ванні —
Проблеми все вирішує глобальні.
Здоров’я зичить всім, земного раю —
Тому дірки озонові латає.
Щоб місця стало вдосталь нашій расі —
Освоює поля на Марсі.
Не хоче людство сварок, прагне згоди —
Примирює племена і народи.
Щодня, немов божок, як суперпрофі,
Попереджає різні катастрофи.
Отак стоїть на світовій сторожі…
Та повно дір у власній огорожі.
І хоч на Марсі «творить» він прекрасне,
Та поле забур’янилося власне.
І хоч думки його про мир постійні —
Не припинив донині хатні війни.
Чужа турбує доля, смерть і кров,
Життя ж своє — безодня катастроф.
Навіщо Всесвіт весь? Навіщо біль і щем?..
Отак втікають від своїх проблем.
Але втекти від себе аж ніяк
Не зможе жоден утікач-мастак.
Людська натура, немічна й гріховна,
Усяких бід й проблем надміру повна.
Її ані змінити, ні звільнити,
Хіба що до хреста прибити.
Бо доки ще вона міцна й жива —
Біди насіє на рясні жнива.
І буде урожай великий жати —
Боліти невимовно і страждати.
Від себе не втечеш на цій планеті,
Якщо не згодишся померти.
І не від рук своїх, а так, як всі святі, —
З Ісусом на Голгофському хресті!
Тож слів уже і мрійництва доволі!
Не девальвуй — покинь безсилля волі!
Встаю ще сонний. Йду в першу хату.
Там біля печі трудиться мати.
Вогонь гогоче, тріщать поліна,
У вікнах темно — рання година.
Уже на плиті зашкварчало сало —
І в хаті пахнути смачно стало.
Пудпалки* пахнуть — дріжджове тісто…
Яке ти любе, моє дитинство!
Яке ти миле, яке ти чисте,
Коли сумне, а коли й врочисте.
Мені тебе повік пам’ятати…
В тобі молодіє моя добра мати!
Пудпалки* — (діал.) перепічки
Я іду, я біжу додому,
Бо мені вже сниться ночами…
Поспішаю, забувши втому,
Пригорнутись до рідної мами.
Я дорослий, та, ніби дитина,
Притулюся до неї радо.
Буде поруч уся родина —
Будуть поруч брати і тато.
Благословіть мене, батеньку!
Не згадайте упертого норову.
Благословіть мене, батеньку!
Покладіть мені руку на голову.
Благословіть мене, матінко!
Все недобре давно вами прощено.
Благословіть мене, матінко!
Поцілуйте чоло моє зморщене.
В хаті батьковій вікна сині,
А підлога ясно-червона,
І над вікнами по картині,
Рушником обрамлена кожна.
Фотографії в сизих рамах…
Поглядають усміхнені діти.
Ще серця молоді, не в ранах,
Ще не встигло життя розбити…
Піч селянська. В ній добра мати
Нам борщі готувала і кашу.
Так і хочеться посмакувати
Із дитинства їжу найкращу.
Задзвеніла миска і чашка…
Потісніться, бо місця мало.
Роду нашого з Божої ласки
Із роками багато стало.
Люба матінко, любий батьку,
Ой, нелегко було вам жити!..
Праця, клопоти від світанку,
Щоб здоровими виросли діти.
Ми дорослі — і раді стрічі.
Тільки сльози… Не треба, не можна…
Батьку, мамо, на вашім обличчі
Дорога нам і зморшка кожна.
Теплом війнуло на сумні поля,
Теплом війнуло на сади безлисті —
І ожила задумана земля,
Прийнявши сонячні цілунки променисті.
Дзвенять струмки, радіючи весні.
Травинки перші тягнуться до неба.
І радісно, і весело мені,
Що Ти мене знов оживив для Себе.
Весно мого життя, Ісусе, — Ти,
Ти оживив моє усохле віття,
Аби я зміг для Тебе розцвісти
На нескінченні в вічності століття.
Вже перша пісня тріпотить вгорі.
Розкриті вдячним звукам двері серця.
Все виграє навкруг о цій порі
І кожна брунька радісно сміється.
Розкрили перші квіти пелюстки,
І щирі, й невимовно пречудові,
І розцвіли в моїй душі квітки —
Квітки до Тебе ніжної любові.
А пахощів весни терпка краса
Змагається наввипередки з вітром.
І вже моя наповнена душа
Тобі хвали пахучим ніжним миром.
Ще не було Різдва щасливих днів,
Ще світ був повен відчаю і крові,
Він мав любов, але не знав Любові,
Яка б його спасала від гріхів.
Ще не було Різдва, та світ ним снив,
Вже мить його надходила невпинно…
Воли жували сіно безневинно,
Коли дверима Йосип зарипів.
Ще не було Різдва, та вже в імлі
З’являлись обриси великої події,
Вже у потуги й стогони Марії
Вслухалась кожна мишка у хліві.
І раптом крик! Родилось Немовля,
Як родяться усі на світі діти.
Співати стало небо і радіти,
І радісно всміхнулася земля.
На цілий всесвіт в небі заяснів
Гарячий промінь зірки осяйної,
Щасливої, різдвяної, нової,
Й покликав у дорогу мудреців.
Вже є Різдво! Відвідав землю Він —
Творець життя і втілення любові,
Що світу не жалів життя і крові
Та знаний як Ісус і Божий Син.
Віфлеєм — єврейське Бет-Лехем (Дім хліба).
Ісус Христос: «Я — хліб життя».
Голодний невимовно світ.
Він хліба життєдайного шукає.
Хоч плоть, здається, зовсім не болить,
Але душа і мліє, і ридає.
Волає мозок: «Де пожива, де,
Яка дасть пружності не тільки крові,
Яка і дух з безсилля підведе?
Де хліб смачний, поживний хліб любові?
Юдея ним багата? Може, Рим?
Краї далекі чи місця таємні?
Коли насичусь хлібом пресмачним?..»
І хліб життя з’явивсь у Віфлеємі.
У Домі Хліба народився Хліб!
Хліб милості, надії й оправдання,
Який з любов’ю заглядає вглиб
Сердець й дає Себе на споживання!
У Домі Хліба народився Хліб!
І відчаю розсипалася глиба.
І світ, який від голоду осліп,
Прозрів, коли того наївся Хліба.
Ісусе мій, Ти — Хліб! Твоє Різдво
Величне радістю й метою благородне.
Тебе скуштує зболене єство —
Й повік-віків не буде вже голодним!
Він народився зовсім не по-царськи,
В хліві убогім на постелі з сіна…
Марія ніжно сповивалала Сина
У переповненні жертовності та ласки.
І очі сліз її щасливих повні,
Хоч болю стільки — аж лилося з чаші…
І усміхнулася собі, згадавши,
Як Він штовхався у святому лоні.
І як Іван відчув Його присутність,
Хоч їх обох ще не було на світі,
І як Єлизавета у привіті
Їй провіщала осяйну майбутність.
А нині очі Мами бачать диво —
Дитятко Боже і свою кровинку.
— Який Ти любий, найдорожчий Синку,
І як я хочу, щоб Ти жив щасливо!
В промінні осяйному явлень віщих
Була готова Сину все віддати.
Та не могла збагнути ніжна Мати,
Що народився Він для щастя інших.
Його в палатах царських не вітали —
В хліві убогім на постелі з сіна…
Але у небі зазвучала пісня,
Якої жодному цареві не співали.
Благоволив Ти учнів привести
На гір одну з найвищих в Галілеї —
І раптом засіяв, як сонце, Ти,
Всіх причастивши величі Своєї.
У сяєво ввійшли Ілля й Мойсей
Й вели розмову про накази Неба.
І троє пар наляканих очей
Дивилися здивовано на Тебе.
Вражаюче видіння неземне!
Вогнем прозріння впала ця подія,
Бо зрозуміли учні основне:
Що Ти — Господь, Син Божий, Ти — Месія.
Ведуть Ісуса до Пілата.
А в небі вже зоря досвітня.
Народ в очікуванні свята,
А на Христі — печаль всесвітня.
Пілат зустрів юрбу крикливу.
— Яка провина цього Мужа?
Лила неправду на людину
Юрба, до істини байдужа.
— Ти чуєш скарги ці на Тебе.
Ти цар? Чого мовчиш, питаю?
А Він дивився тихо в небо:
Він Цар, та неземного краю.
— Що означає це мовчання?
Я владу маю покарати.
А Він приймав усі страждання —
Й спасіння бачив білі шати.
— Вини у Ньому не знаходжу,
Я відпущу Його вам, люди.
Народ відкинув милість Божу,
Народ волає: — Розіпнути!
Варавву відпусти, Варавву!
Цю кров нестимуть наші діти!
Обрала заздрість путь криваву,
Щоб вічно плакати й боліти.
Прийняв Ісус голгофські муки,
Зодяг вінок терновий болю.
Помер. Воскрес! І Божі руки
Тобі дарують славну долю!
Великодню, о, справді, ти — великий.
Ти найвеличніший з усіх на світі днів.
Ти свідок одного з найбільших див,
Яким спаслися змучені навіки.
Розплющив очі ти й побачив — чи ж можливо?! —
Як Чоловік, зборовши смертний сон,
Покинув гробу кам’яний полон —
І об’явився Всесвіту сміливо.
З відрадою зітхнуло все творіння
І чиста радість полилась з небес:
Ісус, що вмер, тепер навік воскрес —
І дав надію всім на воскресіння!
Світ демонів захвилювавсь тривожно,
Тремтіла смерть: позбулася жала,
Яким у пеклі душі берегла, —
Його Воскреслий вирвав переможно.
Великодню, о, справді, ти — великий,
Ти найвеличніший з усіх на світі днів.
Бо у тобі мій відчай спопелів,
Мій гріх згорів, мій страх згорів навіки.
День п’ятдесятий, як воскрес Господь…
Всі учні ув очікуванні дива.
Молитва їхня, щира і горлива,
Як фіміам, струмує до висот.
Він говорив… Так-так, Він говорив:
«Не йдіть з Єрусалима, любі діти,
Бо скоро Духом буду вас хрестити
І приготую до великих жнив».
Так-так, казав Він: силою одягне
І свідками пошле по всій землі
Робити чуда, утішать жалі
І напоїти всіх, хто неба прагне.
І раптом шум. Здивовані зіниці.
Знялася буря? Вітер? Ніби, ні…
З’явились язики, як огняні,
Й на голови осіли поодинці.
О, що це? Радість. Як її втаю?
Слова із вуст. Я вперше їх промовив…
Це Дух Святий, це Дух тебе наповнив, —
Бог виконав обітницю Свою.
О Дух Святий, палай в душі незгасно,
Аби життя не стліло в чорний дим,
Щоб іскри із вогню Твойого вчасно
Упали в душі рідним і чужим.
О Дух Святий, вогню гарячий втіхи,
Лиш в полум’ї Твоїм усього суть.
Впади ж на ті солом’янії стріхи,
Де страх, гординя й сумніви живуть.
Впади, спали усе, що непотрібне.
Впади, зігрій, що інеєм взялось,
Щоб, як Христос у день останній йтиме,
Жаліти й плакати не довелось.
О Дух Святий, палай в душі бурхливо,
Щоб підступу не мало жодне зло,
Щоб кожне слово полум’ям пашіло,
Щоб кожне діло жертвою було.
Аби на цім шляху життя земного
Ні хвилі надаремно не згубить.
Дай у любові полум’я Твойого,
Немов офіра Господу, згоріть.
У осені завжди шукаєм плоду —
І тішимось, бо в неї він є зроду.
Бо завше осені прекрасний дивний сад
Багатий і на груші, й виноград,
На сливи і на яблука багатий, —
Вона ж бо любить людям догоджати.
Як догоджають нам — таки приємно.
Але чи любимо годить взаємно?
Бо ж наш людський свавільний, впертий рід
Так рідко у собі плекає плід,
До того ж, задоволений та ситий,
Не поспішає Богу догодити.
Бог осінню запобігає лиху,
Плоди приносить — й має з того втіху.
Та Він надіється знайти у нас плоди
І зазирає в душі нам завжди,
Чи не побачить раптом в ній любові
Або терпіння в ділі та у слові.
Отож, під старість, у осінню пору
Частіше думаю про милість та покору.
Хоч жив пристойно, міру мав і смак,
Та де плоди? Без милості ніяк
В блаженний вічний край не доберуся,
Що приготований стражданнями Ісуса.
Будь милосердний, Отче, Христа ради,
Здичавілі не зрубуй виногради!
Ще буде плід на їхньому гіллі,
Аби Тобі покласти на столі —
Плоди солодкі, благодаті повні,
Плоди життя, плоди сердець духовні!
Убійники, грабіжники й обманці
Розбагатіли — і живуть як в казці.
До послуг їм за помахом руки,
Мов падишахам, — яхти й літаки.
В палацах — і Ван Гог, й китайські вази,
І золоті, пробачте, унітази.
Що хочеться — о будь-якій порі
Отримують собі багатирі.
Але не все вдається їм зробити:
За золото здоров’я не купити.
І мільярдер, як найбідніший гой,
На грип хворіє і на геморой.
І мільярдер старіє і сивіє,
Смерть і на нього холодом повіє.
Усі скарби, усі на білім світі
Її візит не зможуть відмінити.
За гроші можна в спеку та завію
Гайнути у Європу чи Росію
Й туди втекти, коли обдертий люд
Збунтується од відчаю отут.
Та, втікши від розлюченого люду,
Втекти не можна від Страшного суду.
Злочинників усесвіту уже
На правий суд Всевишній береже.
Хай багачі, грабіжники й обманці
Жирують і живуть немов у казці.
Як не покаються, то, на свою біду,
Замешкають в палючому аду,
Бо ж підкупити справедливість Божу
Коштовності ніякі не поможуть.
Скрізь темрява — ні зірки, ні свічі.
Та ні, промінчик промайнув неначе.
Є світло, є! Душа аж плаче…
— Тобі привиділось, мовчи!
Грабують он, убивства і плачі.
Злочинці йдуть на крадіж сміло.
— Яке тобі до цього діло,
Іди куди ішов — й мовчи.
Он той пече з неправди калачі
І золоті всім обіцяє гори.
— Здалось тобі чужеє горе!
Нічого ти не чув, мовчи.
Поплескує лукавий по плечі,
Довірив поговір твоєму вуху.
Перечити йому бракує духу.
— Ще стане ворогом, мовчи.
Отак обмовники, убивці та рвачі
Безжально топчуться по совісті й закону.
За істину не станеш в оборону,
Бо страх нашіптує: — Мовчи.
— І ти мовчатимеш?
Мовчатимеш до скону?
Опам’ятайся, не мовчи!
Є в Неба слова гострії мечі.
Візьми — і йди за істину до бою.
У цій борні Сам Бог з тобою,
Змагайся — і ніколи не мовчи.
А ще молитви золоті ключі
Відкриють сили й мужності дорогу,
І прийдуть ангели на допомогу,
Лиш вірний будь — і тільки не мовчи.
Багато люду у полоні
Й не тямлять власної біди,
Обмануті та забобонні,
Ще й інших кличуть: — Йдіть сюди!
До істини їх не веди,
Щасливі у своїй омані.
Їм чагарі — немов сади,
Неправда їм — смачніш від манни.
У злі своїм вони старанні.
Блуд і перелюб у ціні,
Тому невірні у коханні,
Та вірні в пиві й у вині.
Життя пливе, мов у кіні,
Калейдоскопом сварок, п’янок…
То повні сміху, то сумні,
І день — як ніч, як вечір — ранок.
Хоч на душі вже безліч ранок.
Вона немов німа й глуха.
О, скільки мучиться душ-бранок
В полоні пристраснім гріха.
Хай біль душевний не стиха
Щодень від рання і до рання.
З полону звільнює жага —
Жага спасіння й покаяння.
Сини приїхали. Приїхали до мами.
Щаслива зустріч, радісна, жадана!
Хоч мати тішиться дорослими синами,
Та на душі її ятриться рана.
— Яка ще рана? У якому горі
Її зазнала лагідна матуся?
Сини ж у неї милосердні й добрі…
— Та йти не поспішають до Ісуса.
— Вони ж у неї ще не зовсім сиві,
Міцні, здорові, жити їм і жити,
Поглянути: і сильні, і красиві…
— Але, на жаль, минають дім молитви.
— Краси і доброти у них немало,
У них повага, здібності та вміння…
— Та ліпше б і чогось не вистачало,
Аби не бракувало їм спасіння.
Щоб їх у Книгу Неба записали,
Щоби душа наповнилася Слова…
Бо ліпше б, хай вони чогось не мали,
Аби була в серцях любов Христова.
Сини до мами сповнені любові,
Її життя для них багато значить…
Та лячно їй: не вклоняться Христові —
У вічності ніколи не побачить.
Надії серце материнське гріють
(Воно не може бути безстороннім):
— Ось цього разу, як сини приїдуть —
Покаються у домі молитовнім.
«У чому каятись? Пограбували, вбили?
То ж ні, не грішники, хоча й не бездоганні…»
— Якби ж вони коліна прихилили,
Перед Христом, як справжні християни.
«Та ж ми у неї не найгірші діти,
Ніколи й не образили неначе…»
Сини ніяк не можуть зрозуміти,
Чого радіє їхня мати й плаче.
Чого в очах ховається тривога?..
Можливо, за минулу всю недолю?..
Байдужістю до Спаса-Христа-Бога
Їй, найдорожчій, завдавали болю.
І прийде час, коли сини зійдуться,
Згадають батька, матінку згадають —
І зрозуміють: плакала матуся
За їхніх душ спасіння — й заридають…
В Ісусі буде солодко ридати,
І будуть сльози чисті, ніби перли,
Бо хоч померла християнка-мати,
Та молитви матусі не померли.
Колись дідусь любив церковні служби,
Свічки, хрести, ікони православні.
Вони, здавалося, такі святі та славні,
Що в церкві тій ночами й днями був би.
Він радо прислуговував попові
І заповзявся Біблію читати,
Бо більше прагнула душа пізнати.
А де знання, якщо не в Божім Слові?!
Немов до джерела, припав до нього.
Пив спрагло, жадібно — не зупинити.
І став отак помалу розуміти,
Що в святощах його нема святого.
У день борні душевної важкої
Фальшиво загули церковні дзвони…
Покинув дід всілякі забобони
Заради Євангелії святої.
Із Біблії Сам Бог йому озвався:
«Поглянь, навкруг язичництво панує.
Свічки, ікони, ризи — все це всує,
Якщо зі Мною не спізнався.
Даремні до усіх святих моління
І цілувати хрест тобі негоже, —
Твоїй душі ніщо не допоможе,
Бо Я вмирав за тебе, Я — спасіння.
Покайся у гріхах переді Мною,
Вдягнися у Мої вісонні шати,
Бо можу в чистім серці пробувати,
Наповненому вірою й любов’ю».
Я дякую тобі, дідусю мій Терешку,
Що ти прийняв євангельське насіння,
Що ради Господа терпів гоніння
І спрямував наш рід на Божу стежку.
Вона вузька, на ній багато терня,
Але і квітів запашних не менше.
Бо дихати стає і жити легше,
Як в Боже увійти благословення.
Я дякую, дідусю, зі сльозами
За всі твої печалі та страждання,
За муки всі твої — бо покаяння
Й мені даровано твоїми молитвами.
Надіюся, що ми з тобою схожі,
Бо нас єднає кров твоя й Христова,
Єднає благодать Святого Слова,
Ще більш з’єднає зустріч в Царстві Божім!
Турботи ждуть. Жде ненаситна плаха.
І жде свободи голос безпорадний…
З’являється літак — й немов осліпла птаха —
Вдаряється в колóс дохмарний.
І шугонув вогонь, відчувши повну волю,
І реву, й тріску більше не спинити.
Було не чути тільки крику болю
І чути не було благальної молитви.
На милі чорно від пилюки й диму.
Сховалися в пітьму ранкові барви.
Хтось обриває ниточку незриму
Життів людських з жорстокістю Варавви.
Він — одержимий помстою, скажений.
Він любить смерть, у нім нема людського…
Ось знов літак — сліпий і навіжений —
Смертельно клюнув велета стрімкого.
І знов огонь рвонувсь у вись завзято.
Усоте збільшилися крик і безнадія.
А помста оглядає дике свято
Жахними вбивчими очима Вія.
Усе — кінець! Це супровід в могилу!
А може, ще прибуде допомога?
І та душа, що догоджала тілу,
Згадала трепетно, що їй потрібно Бога.
Зрадливий херувим на серце шле печалі,
Навіює безвихідь почуттям,
Щоб думав я, що небеса зі сталі,
І став печаллю сам.
Я не піддамся смутку і журбі.
А ти своє лиши собі.
Він каже: «Ти слабкий, в тобі немає сили,
Тобі не досягти Господніх нагород».
Він хоче, щоби плив я до могили
За хвилями життєвих вод.
Та я змагатимусь, не здамся в боротьбі.
А ти своє лиши собі.
Або нашіптує: «Ти зовсім безталанний.
Даремно воду в ступі не товчи.
Він прийме спів мистецький, бездоганний,
Тож ліпше помовчи».
Звеличу Господа на бубні й на трубі.
А ти своє лиши собі.
«Ти, — каже, — так нагадуєш невдаху.
А прийдеш ще до гіршого кінця».
Мене зловити хоче в лапи страху,
Мов кицька горобця.
Носи свій страх на власному горбі —
Своє таки лиши собі.
Він кривиться: «Ти розігнавсь до раю,
Тому і не сподобався мені.
Для тебе я тепліше місце маю —
У пеклі, у незгасному вогні».
Господній я — і рай в моїй судьбі.
А ти своє лиши собі.
Зради ранять боляче, дуже,
Не знаходиш місця собі.
Вірність матимеш, брате-друже, —
Лиш Ісуса Христа полюби.
Часто б’єшся в тенетах печалі,
Часто тонеш в болоті журби.
Птахом злинеш в небесні далі —
Лиш Ісуса Христа полюби.
Серце тисне щораз то гірше
Жах видіння своєї судьби.
Заспокойся, вона буде інша —
Лиш Ісуса Христа полюби.
Полюби його ніжно, щиро,
Хоч тривога й біда навкруг, —
І проллє Він пахуче миро
На твої і душу, і дух.
У Христі тобі буде дано
Зрозуміти диво із див:
Ти Його полюбив недавно —
Він тебе давно полюбив!
І тоді як в душі б заболіло
Чи від болю страждатиме плоть,
До Ісуса ітимеш сміло —
І даватиме радість Господь.
Життя струмує, мов пісок крізь пальці…
Здається: повна жменя — й вже нема.
Здається: не жили сповна,
А вже — як старці.
А ми уже як злидні. Бідно в нас
З хвилинами, годинами і днями.
І сумно нам, і гірко, що над нами
Так насміявся час.
А лиш недавно ми були багаті.
Хто винен, о, чия оце вина,
Що старість, навісна, страшна,
Розсілась в нашій хаті
І стогне все? Її сумне ниття
Нам додає ще більше втоми й болю.
Втрачаємо в жалю останню волю
До пружного життя.
Як швидко й непомітно все минає!
Ще ждалося багато див,
Недоробив ще, ще недолюбив…
Хоч сил нема, та розум не вгаває.
Життя струмує, мов пісок крізь пальці…
Стискаю жменю: — Не втікайте, ні,
Мої хвилиноньки, годиноньки і дні —
Мої страждальці.
Я більше не шукатиму свого.
Так прудко не біжіть, благаю!
Я Господа пізнав і так бажаю
Прославити Його!
Секундоньки, зневаження публічне
Хай не розлучить нас в дорозі до мети!
Я хочу разом з вами протекти
В життя Христове вічне.
Люблю тебе, щире моє Полісся!
Куванням зозулі мені озвися.
Озвися мені солов’їв піснями,
Озвися жайворами, журавлями,
Озвися мені кигиканням книги*…
Озвися тріщанням і дзвоном криги
(Колись ми, діти, зимовими днями
Завзято писали по ній ковзанами).
Озвися мені заливними лугами,
Озвися вітрами, озвися снігами,
Озвися дощем густим осіннім,
Озвися небом сірим і синім.
Озвися сонцем вечірнім, червоним.
Озвися ранком тихим і сонним,
Коли припадала черга знову
Гнати на росу нашу корову
(Очей не розплющити, ще б поспати,
Та мусиш вставати й виходити з хати).
Люблю тебе, щире моє Полісся!
Лісом сосновим мені озвися.
Озвись під ногами шурхотом глиці,
Озвися ягодами чорниці,
Озвися брусницею і буйками**,
Озвися ожиною і грибами,
А ще озвися багном пахучим
І комаром пискучим й кусючим
(О, як бракувало нам, дітям, терпіння
Чути настирливе пискотіння).
Люблю тебе, щире моє Полісся!
Малих пастушків борюканням озвися.
Озвися мені гусей ґелґотанням,
Яких я пас з дитячого рання
І за якими ганявся щосили,
Аби вони від мене летіли.
Любив дивитись (чому — й не знаю),
Як гуси свійські вправно літають.
Не раз на крила їх стати змусив…
Донині люблю, як літають гуси.
Люблю тебе, щире моє Полісся!
Хлюпотом річки мені озвися.
Озвися літа теплого щастям,
Коли ми брели по воді за лататтям,
Ногами щосили здіймаючи хвилі, —
Й ось глечики жовті та лілії білі
Вкрашають груди нам загорілі.
Живі медальйони, живе намисто…
А ми сміємося від втіхи іскристо.
Люблю тебе, щире моє Полісся!
Ріднею моєю мені озвися…
Яким би ти не озвалося дивом —
Озвешся юністю і дитинством.
*Книга (діал.) — чайка.
**Буйки (діал.) — ягоди лохини.
Мій Господи, мій Батьку, мій Небесний,
Ти полічив і дні мої, і весни,
Порахував усі мої печалі
І виміряв усі шляхи і далі.
Усе в знанні Твоїм і пізнанні,
І навіть те, що бачу я вві сні.
І всі думки мої — святі або гріховні —
Немов написані у Тебе на долоні.
Мій Господи, мій Батьку, мій Всесильний,
Ти мудрістю Своєю непомильний.
Ні серця, ані закутку немає,
Яких Твоє проміння не сягає.
Ти світлом осяваєш всі світи,
Всі таємниці оглядаєш Ти,
Ти в душі зазираєш і безодні,
Немов вони у Тебе на долоні.
Ти знаєш все, мій Вічний, мій Воскреслий.
Даруй мені святі літа і весни,
І помисли ясні, тобі приємні,
І почуття, і наміри взаємні.
Щоб по життю міг радісно іти,
У край, в якому вічно сущий Ти.
Щоб я розцвів, як сонях на осонні,
І був, як промінь, в Тебе на долоні.
