Відновлення розуму
Поки є час…
«I Сидячий на престолі сказав: «Ось, творю все нове» (Об. 21:5).
Із Книги Дії апостолів ми дізнаємося, що афіняни ні в чому так охоче не проводили час, як у тому, щоб слухати що-небудь нове (Дії 17:21).
Росiйський поет Федір Тютчев, вмираючи, запитав: «Які останні політичні новини?»
Люди за своєю допитливістю активно цікавляться новинами, які часто є коктейлем з пліток.
І хоча «немає нічого нового під сонцем» (Екл. 1:9) і все нове по суті своїй — «добре забуте старе», все ж ми живемо в часі, тому аналізуємо історичні помилки минулого, аби не робити їх в майбутньому.
У старозавітній Книзі Левит (26:10) є така порада: «…І повикидаєте старе перед новим».
В Італії, наприклад, проводжаючи старий рік, прийнято викидати старі меблі і речі та обзаводитись новими. Тому напередодні Нового року ризиковано ходити по вулицях Риму, оскільки що-небудь може впасти на голову необачливим пішоходам.
Ще пророкові Ісаї Господь говорив: «Речі давні прийшли ось, нові ж Я повім, дам почути вам про них, поки виростуть» (Іс. 42:9), «Ось зроблю Я нове» (43:19), «Тепер розповів Я тобі новини й таємниці, яких ти не знав» (Іс. 48:6). У заключних розділах книги пророка Ісаї ми читаємо про Божі плани: «Бо ось Я створю нове небо та землю нову, і не згадаються речі колишні, і не прийдуть на серце!» (Іс. 65:17).
Апостол Петро в своєму Посланні писав: «…ми, згідно з Його обітницею, чекаємо нового неба і нової землі, де перебуває правда» (2 Пет. 3:13). Апостол Іван бачить це духовними очима: «I побачив я нове небо і нову землю» (Об. 21:1). Столицею цієї нової землі буде Новий Єрусалим.
Досягне нового неба і нової землі нове творіння Боже, нові люди з чистими новими серцями, які говорять новими мовами, мають нові імена та нові тіла. Це відновлення перш за все торкається серця и розуму. Ось в книзі пророка Єзекіїля передвіщена операція пересадки серця: «I дам їм одне серце, і нового духа дам у вас, і вийму з їхнього тіла серце камінне, і дам їм серце тілесне» (Єз. 11:19).
Яким чином це здійсниться? Свідомою відмовою від попереднього гріховного способу мислення і життя, відреченням від царства сатани, від ідолослужіння, як і радить Слово Боже: «Поскидайте з себе всі ваші гріхи, якими ви грішили, і створіть собі нове серце та нового духа» (Єз. 18:31).
Таким чином, віруюча людина повинна, довіряючи зцілюючим рукам Небесного Хірурга, брати участь у творчому процесі власного оновлення.
Колись у давнину Яків, прямуючи в Вефіль, тобто в Дім Божий, закопав під дубом всіх ідолів та чужих богів.
Коли на землю прийшов Христос, люди запитували один одного: «Що це таке? Що це за нове вчення, що Він iз владою наказує духам злим, і вони підкоряються Йому?» (Мр. 1:27). Грецькі філософи цiкавляться у апостола Павла: «Чи можемо знати, що це за вчення, яке ти проповідуєш?» (Дії 17:19). Той, хто приймає вірою це вчення Нового Завіту та заповiдь любові, стає новим творінням: «Хто в Христі, той нове творіння; старе минуло, а нове настало» (2 Кор. 5:17). Це вчення не всім зрозуміле, тому що немає сенсу вливати нове вино в старі міхи. Апостол Павло в Посланні до Ефесян закликає віруючих «відкинути попередній спосіб життя старої людини, яка зітліває в звабливих пожадливостях, а обновитися духом розуму вашого, та зодягнутися в нову людину, створену за подобою Божою, в справедливості та святості істини» (Еф. 4:22-24). Відновлення аудіо- чи відеозаписів відбувається просто: стирається стара інформащя і на її місце наноситься нова. Таким же ж чином записується іформація в комп’ютерах, на дискетах. Нове відтісняє старе.
Але треба дивитися в корінь. Один чоловік вирішив хреститися з відкритим ротом. Його запитали: «Навіщо?»
— Щоб охрестився і язик мій, — відповів цей християнин.
Та справа в тому, що вуста промовляють те, чим наповнене серце. Якщо серце буде нечистим, невідновленим, то i мова залишиться старою, поганською, як то кажуть, халдейською. Можна потурбуватися про гігієнічну чистоту рук та посуду, але якщо джерело, з якого вода потрапляє до споживачів, забруднене, то хвороби неминучі.
Ось чому джерело єретичних лжевчень викликає духовнi «отруєння». У книзі пророка Єремії є скарги на те, що люди «джерело води живої залишили і зробили собі водоймища розбиті, що не утримують води».
Американський студент Карлос Кастанеда збирав матеріали для дисертації про устрій життя індіанських племен у Каліфорнії. Для цього познайомився з похилого віку індіанцем доном Хуаном, який поставив таку умову: шлях у «царство Мескаліто» лежить через трубку, тобто наркотики. В результаті чотирирічного «навчання» свідомість студента-антрополога настільки деформувалася, що він цілком дезоріентувався в поняттях добра та зла і почав поетизувати чорну магію окультизму. Так з’явилися книги, за якими зараз йдуть у «нелінійну дійсність» наркотичних трансів молоді люди: «Повчання дона Хуана», «Розділена реальнiсть», «Мандрування в Ікстлан».
Кореєць Мун, японець Асахара, українець Кривоногов та всі їм подібні «гуру» намагаються поневолити людські душі, щоб отруїти їх своїми лжевченнями. Їхня мета — проникнути в підсвідомість своїх жертв. Для цього вони пробивають тріщину в свідомості, осліплюючи її облудним блиском псевдодуховних мудрувань.
Жiнки люблять міняти вбрання і намагаються щодня одягатися в нове. Але далеко не всі з них, як і чоловіки, готові відновити свій гардероб і змінити зотлілий одяг старого тіла на нове тіло воскресіння. Не всі поспішають отримати новий паспорт, що засвідчує небесне громадянство, «білий камінь, а на камені написане нове ім’я» (Об. 2:17). Так виглядає бланк нового паспорта, що необхідний для переходу кордону між тимчасовим та вічним, для безперешкодного входу до Нового Єрусалиму.
«Переможця зроблю стовпом у Храмі Бога Мого, і він уже не вийде звідти; і напишу на ньому ім’я міста Бога Мого… i ім’я Моє нове» (Об. 3:17). Такі основні реквізити чи паспортні дані громадянина неба.
В новий паспорт внесено його нове ім’я, по батькові та проставлено штамп про його небесну прописку.
Нове ім’я… Багато людей в Біблії отримали нові імена взамін старих, що вже не відповідали їх новому становищу. Наприклад, Яків став Ізраїлем, Ноемінь — Маррою, Симон — Петром, Савл — Павлом. Ноємінь (приємна), скуштувавши гіркоту еміграції та втрати чоловіка і синів, стала називатися Маррою, тобто «гіркою»; Савл («важкий труд»), переконавшись, що «важко йти проти рожна» істини, перетворився на Павла («маленького») — апостола, що йшов шляхом смирения, розп’яття свого «я» заради зростання Христа в серці.
Як же діє оновлення розуму? Передусім, воно знімає покривало з розуму, що засліплений дияволом (2 Кор. 3:14-16; Еф. 4:18), відкриваючи його для розуміння Писання. Людина починає розуміти Слово Боже (Мт. 13:23), яке раніше здавалося їй китайською грамотою, їй стає зрозумілою природа духовних явищ (Об. 2:2), вона вже думає про небесне (Кол. 3:2), співвідносить духовне з духовним і судить про все (1 Кор. 2:13-15), має «розум Христа» (1 Кор. 2:16), роздумує про закон Божий вдень та вночi (Пс. 1:2) і навіть відрізняє фальшивку від істини (2 Кор. 11:13-15).
Підкоряючи всяку думку на послух Христу, нова людина «відновлюється в пізнанні за образом Того, Хто створив її (Кол. 3:10).
Що дає оновлення розуму?
Передусім, очищаючи нашу свідомість, дає можливість служити Богу в оновленні духу, «а не за старою буквою» (Рим. 7:6). Християни стають служителями Нового Завіту, не букви, але духу, які чітко усвідомлюють, що буква вбивае, а дух животворить.
Далі, вони прозрівають духовно настільки, що бачать волю Божу, яка у всьому сприяє їм на добро: «І не пристосовуйтесь до світу цього, але перемініться відновленням розуму вашого, щоб ви пізнали, що є воля Божа добра, приємна і досконала» (Рим. 12:2) — настановляє апостол Павло.
І, нарешті, оновлення розуму приводить до скромності та смирення, і віруючі люди не думають про себе більше, ніж треба, але думають «скромно, в міру віри, яку кожному Бог наділив» (Рим. 12:3).
Оновлення духу розуму приводить до того, що розумом служать закону Божому (Рим. 7:25). Стаючи причасником Божого єства (2 Пет. 1:4), християни можуть повторити слідом за апостолом Павлом: «І вже не я живу, а Христос живе в мені» (Гал. 2:20). А якщо Христос в нас, то це значить, що i Його характер в нас, Його любов в нас, Його сила в нас.
Нехай благословить нас Господь стати воістину новим творінням, що співає нову пісню хвали «Слава у вишніх Богові», та оновлюватись духом розуму нашого, одягаючись в нову людину, яка створена за подобою Бога!
«Часу вже не буде» (Об. 10:6).
«Отже, поки маємо час, робімо добро всім, а найбільше своїм по вірі» (Гал. 6:10).
Поки наша душа перебуває в тілі, ми підпорядковані законам часу і простору. Все «видиме – тимчасове, а невидиме – вічне» (2 Кор. 4:18), але настає такий момент, коли час трансформується у вічність, і тоді «часу вже не буде». І як астронавти в умовах космосу осягають невагомість, так і нам призначено пізнати тимчасовість.
Даючи зворотній хід векторові часу, Бог возз’єднає душі з тілами і, таким чином, забезпечить шляхом воскресіння відновлення тих людських особистостей, які зазнали руйнівного впливу смерті. У тому світі, де панує Вічність, не буде білыпе ані смерті, ані ночі, ані хвороб, страждань і сліз.
Якийсь Урі Геллер, що живе в Ізраїлі, став відомий тим, що може зупиняти годинник. Але не час! А Бог у дні Ісуса Навина зупиняв сонце і час. Мудрий Екклезіяст стверджував, що «година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене» (Екл. 3:1-2).
Бенджамін Франклін зауважив: «Якщо час — найдорогоцінніша річ, то розтрата часу є найбільшим марнотратством». Йому вторує Олександр Суворов: «Гроші дорогі, життя людське ще дорожче, а над усе дорожчий час». Та в той же час багато людей заклопотані тим, як «убити час». Тим самим вони звершують своє духовне самогубство, бо пиляють гілку, на якій сидять.
В одній притчі розповідається про людину, яку переслідував хижак і вона повисла на дереві над урвищем. А коріння цього дерева підгризали дві миші — біла та чорна, що символізують день і ніч. Такою є алегорія нашого життя. День за днем ми наближаемося до вічності, і цей «час короткий» (1 Кор. 7:29).
«Серце ж мудрого знає час і право» (Екл. 8:5), і апостол Павло закликає віруючих: «Пильнуйте, як вам треба поводитися — не як немудрі, а як мудрі, використовуючи час, бо дні лукаві» (Еф. 5:15-16). Апостол виходив з дуже багатого життєвого досвіду. Одного разу він відвідав столицю Греції, Афіни. І там, у будинку верховного суду, проповідував грекам, які вважали себе мудрими, про сенс життя у світлі воскресіння мертвих. На жаль, небагато хто повірив йому.
«Як почули вони про воскресіння мертвих, то одні стали насміхатися, а інші казали: “Послухаєм тебе про це іншим разом!”» (Дії 17:32). Вони вважали, що для роздумів на цю тему ще не час. Коли-небудь пізніше, потім, ближче до смерті можна було б про це поміркувати, а зараз нема чого отруювати життя сумними думками про загробне життя.
Якщо нашого сучасника запитати, що він думає про Бога, душу і загробне життя, інколи можна почути таку ж відповідь: «Піду на пенсію і тоді вже як слід займуся цими питаннями». Багато хто міркує сьогодні таким чином. Втім, апостол Павло неодноразово був свідком подібного.
Якось губернатор Фелiкс запросив його, як то кажуть, «на чашку чаю» «і слухав його про віру в Ісуса Христа». «І коли він говорив їм про справедливість, стриманість і про майбутній суд, Фелікс пройнявся страхом i сказав: “Тепер іди, а коли знайду час, покличу тебе» (Дії 24:25). На жаль, незабаром емоційні враження Фелiкса згасли, а часу для співбесіди з Павлом та свого спасіння він так і не знайшов.
«Бо час навернутися до Господа», — читаємо у книзі пророка Осії (Ос. 10:12). «Ось тепер час сприятливий, ось тепер день спасіння!» — пише апостол Павло (2 Кор. 6:2). «Отже, біймося, коли ще маємо обітницю увійти до спокою Його, хтось з вас не спізнився» (Євр. 4:1). Люди, які мають схильність відкладати все «на потім», дуже ризикують запізнитися. Шкода, коли їм, які нині заявляють: «Нема коли, немає часу!» Бог скаже: «Пізно, немає часу».
Незабаром зачиняться двері «ковчегу спасіння» — церкви Христової — настане повнота часу, увійде повне число язичників, і часу для спасіння вже не буде!
На березі ріки Ніагари є невеликий скелястий виступ, де на краю стрімкого потоку установлено напис: «Далі спасіння вже нема!» Всі знають, що кожен, хто запливе далі, — загине. На тому боці скелі — смерть. Швидкоплинний потік земного життя наближає нас до того повороту, за яким немає зворотної дороги. Це — кінець життєвого шляху, за межею якого – зустріч з Богом.
Ми будуємо грандioзні, «наполеонівські» плани на майбугне, ми думаємо про кар’єру і славу, як і Наполеон. Але тоді йому й на думку не спадало, що він буде розгромлений біля Ватерлоо, зісланий на острів св. Олени, де помре від раку.
Псалмоспівець Давид намагався вдивитися в обриси свого майбутнього: «Господи, дай мені узнати кінець мій і міру днів моїх, яка вона, щоб я знав, коли я помру. Ось Ти дав дні мої, мов п’яді, і вік мій, — як ніщо перед Тобою. Так, одна марнота кожна людина, як би твердо вона не стояла! Як тінь марна, ходить людина; даремно вона побивається; збирає і не знає, кому дістанеться це» (Пс. 39:4-6).
Один — збирає гроші, другий — колекціонує книги чи картини, третiй — перемоги над ворогами. Цезар Борджіа сказав: «У житті я турбувався про все, крім смерті, і тепер вона застала мене зовсім не готовим».
Мудра людина моделює свою смерть. Вона завжди підсвідомо і свідомо думає про неї і зовсім не для того, щоб культивувати хандру, песимiзм та іпохондричний «комплекс неповноцінності», які неодмінно супроводжуються страхом смерті і багатьох передчасно звели у могилу.
Вільям Шекспір писав: «…страх смерть влечёт, но смерти мы позорные рабы, от страха ей отдавшись без борьбы». Влучно сказано. Страх паралізує душу, позбавляє її здатності опиратися смерті.
Колись Лев Толстой із жахом признався: «Сорок років працi, мук та успіху для того, щоб зрозуміти, що від мене залишаться лише гниль та черв’яки!» Дещо пізнiше він став інакше дивитися на смерть.
Федір Соллогуб кричав: «До жаб? У болото? Не хочу!»
За своїм світоглядом ці люди були не готові зустріти смерть гідно.
Фельдмаршал Суворов вмирав просто і мужньо. Незадовго до смерті він навіть поцікавився у Державіна, яку епітафію напише той на його могилі.
Старець Сімеон навчає нас такій християнській кончині: «Нині, Владико, відпускаєш раба Твого за Твоїм словом з миром, бо очі мої бачили спасіння Твоє» (Лк. 2:29-30). Це були його останні слова. У чому ж секрет такого оптимізму? У непохитній вірі в Спасителя Ісуса Христа, Який переміг смерть, вирвав її жало і забезпечив нам безсмертя и вічне життя. Також у почутті виконаного обов’язку, коли віруюча людина плідно використала час життя для накопичення капіталу у Вічності, збираючи небесні скарби добрих справ.
Син Давида – Соломон – резюмує свої настанови у вигляді такого висновку: «Підсумок усього почутого: Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині» (Екл. 12:13).
Прислухаємося до молитви Мойсея: «Навчи нас так лічити дні наші, щоб набути серце мудре!» (Пс. 90:12). У німецької Біблії ці слова перекладені так: «Навчи нас роздумувати про те, що ми повинні одного разу померти, щоб думаючи про це, ми придбали серце мудре».
У людини, якій встановлено смертельний діагноз невиліковної хвороби, як правило, докорінно змінюється психологія. Вона протестує проти марних розмов. Вона просить: «Не говоріть мені нічого про політику. Мені не треба нічого знати про бізнес і гроші. Раніше це було змістом мого життя, але тепер у мене немає на це часу. Я хочу підготуватися до Вічності. Я шкодую, що безцільно розтратила час. Зараз його неможливо повернути».
А ми ще маємо шанс змінити життя, зробити добро ближнім. Не загубімо його. Пустімо в обіг дорогоцінний талант часу. Євген Берсье говорив: «Час складається не тільки з годин і хвилин, але також iз бажань і любові. Хто багато любить, той багато встигне зробити».
Мир, ограниченный кругом неверия,
В поисках радости мечется.
Господом каждому время отмерено,
Чтоб приготовиться к Вечности!..
Дорожіть часом заради Вічності. Французький мудрець Блез Паскаль писав: “Щоб пристрасті нам не шкодили, будемо чинити так, нібито нам залишився лише тиждень життя”. А може, й того менше…
В рятувальний ковчег благодатi
Бог запрошує всiх нас давно.
Вiн великi зусилля затратив.
Тiльки нам — все одно. Все одно.
Он у того на думцi щомитi
Домiно i зелене вино.
Iнший все промiняє на свiтi
На лахмiття, на кайф i порно.
Вже на виходi лiто спасiння.
Вже до клунi збирають зерно.
Ти ж далекий iще до прозрiння.
Бо тобi — все одно. Все одно.
Та гряде за байдужiсть розплата.
I вiд неї нiяк не втечеш:
Не бажаєш ти райського свята,
То ж без тебе вiдчалить ковчег.
Я ходив по нiмецькiй землi,
роз’їжджав по iї автобанах.
Як же нас ошукали в Кремлi,
як обплутали в сiрих туманах!
Як мiльйони, подiбних менi,
намовляли, що згнив уже Захiд.
Все згодилось: i сморiд брехнi,
i червоної пiдлостi запах.
«Загниваючий капiталiзм» –
це, мовляв, легiон безробiтних.
А навколо — осяйнiсть облич,
щирий усмiх очей безклопiтних.
Бо щомiсяця мають вони
допомогу до тисячi марок!
Факти цi залишають в тiнi
крутiї на «буржуйських примарах».
Магазини — палаци добра,
де нi черги, анi дефiциту.
i дивуюсь (приречений раб)
я країнi умитiй i ситiй.
Тiльки — стiй: ескалатор завмер!
«Поламався!» — в думках закипiло.
Та лиш став на сходинку — попер,
як ота персональна кобила!
Вiдчиняються дверi самi…
Не скриплять… i не б’ють в поясницю.
Я iду у яскравiй юрмi
i мiркую: невже це не сниться?
…На радянському цвинтарi був,
що размiщенний у Штукенброцi.
Тут нiкого нiхто не забув,
Тут гранiтно на кожному кроцi:
«Тут лежить стiльки гордих сердець…»
«Ви шептали, вмираючи: Сталiн…»
Що ж, пiдстригли нас, наче овець,
недарма жебраками ми стали.
Там на цвинтарi з сiрих цвяхiв
сконструйованi сiрi ворота.
То — як пам’ять боргiв i грiхiв,
За невдахами вiчна скорбота!
О, Росiє! До чого твiй раж,
гонористi твої поривання?
Перед Богом в вiках себе зваж
i (в народах!) прийми покаяння!
Не вперше це i не востаннє.
Коли керує тiлом дух,
Знов виникають запитання:
— Хто я такий? Куди iду?
Було похмуро i яскраво,
Та завжди зрiло в головi:
Коли співаю Богу славу,
То й сам я славний чоловiк.
I доля — це не лотерея.
Вона мого служiння плiд.
Та все ж запитую у неї:
— Який в життi лишаю слiд?
Майбутнє — в сутiнках i тайнi.
Та вiра — мiй бінокль-стократ.
I знову, знову запитання:
— Який мiй у безсмертя вклад?
Колись душа покине тiло,
Обернуться надбання в нуль:
Бо не захопиш їх в могилу,
Пройшовши лiнiю земну.
Але душа спiва на злетi,
І славить Господа мiй дух,
І двi мої останнi лепти
Я в касу Вiчностi кладу.
І тiшать землю роси раннi,
І знов душа нектари п’є.
I знов одвiчнi запитання
Менi Дух Божий задає…
Свiтлофор загориться зелений.
Пролунає сигнал iз пiтьми —
I туди, де вiкує спасенний,
Поїздами вiдправимось ми.
Помчимось у комфортнiм вагонi
Аж до станцiї «Єрусалим».
Тiльки треба бiблiйних законiв
Не порушити нам на землi.
Як потрiбнi святi атрибути:
Вiра в Бога, Любов, Чистота,
Щоб найвище спасiння набути.
Щоб у Вiчностi вiчними стать.
Не доходять туди телеграми.
Звiдтiля не приходять листи.
Та горить свiтлофор перед нами
І до Вiчностi поїзд летить!
Вслiд кугикають мавки i сови,
Та минаючи кари й суди,
Прибуваєм пiд шати Христовi
I стрiчає нас: «Прошу сюди».
Допоможи ти їм, недужим,
i руку помочi подай,
Поки не вiдiйшли їх душi
В оту страшну, пекельну даль.
Вони ж, соромлячись, благали:
— Не вiддаляйся! Обернись!
— То ж розпрощатись з їх «богами»
— Допоможи! Не опізнись!
Вони опутанi всi болем.
Отож звiльни їх — розв’яжи!
Скажи ти їм про силу Бога,
Ти про любов їм розкажи!
Вiд страху, вiд грiха, вiд коми
Свiдомiсть їхню борони.
Прийди стражденним всiм на помiч
i вiдверни вiд сатани!
Лукавий душi їх поранив.
На крик поранених бiжи.
Як милосердний самарянин.
Допоможи! Перев’яжи!
Об’яв. 1:8.
У долинi проклять i загроз
Смерть нависла зловiсною тiнню.
Та воскреслий Спаситель-Христос
Став Омегою грiшному тлiнню.
Вiн — Початок i Вiн же — Кiнець.
Вiн i Альфа i Вiн же — Омега.
Та у деяких лютих сердець
Це iм’я виклика навiть скрегiт.
Вiн, Хто має всю ангельську рать.
Вiн, Владика i сушi, i неба,
На Голгофу пiшов помирать.
Тiльки б смерть довести до Омеги.
Вiн, Хто Альфою вiчностi став.
Розглядає свiй подвиг зрадiло.
Коли грiшник стає пiд хреста,
Коли дбає про душу i тiло.
Адже тiло — любовi є храм,
А душа — то святилище вiри.
I коли Вiн за нас помирав,
Вiн любовi чекав i довiри.
То ж нiколи душа не помре.
Не згорить i не висохне в зрадi.
I до Вiчностi кличе вперед
Полководець небесної ратi.
Вiн веде нас крiзь спалахи гроз
До ясного, безмежного неба,
Бо у Вiчностi Альфа — Христос,
Бо для тлiння i смертi — Омега!
Вiн початок Нової iсторiї
Християнського мудрого свiту,
За служiння хреста удостоєний,
Щоб збулися слова Заповiту.
Вiн стоїть помiж лютими зграями
В Колiзеї первiсного Риму,
Й каже тим, ким часи уже згаянi:
— Не дiйти вам до Єрусалиму.
Вiн палає в вогнях iнквiзицiї
З прославляючим Господа Гусом.
Вiн завжди на переднiй позицiї.
Той, Котрого ми знаєм Ісусом.
I немає дорожчого iменi,
Сподобився Вiн другу i брату.
Вiд початку, в вiках i донинi Вiн
Захищає згвалтовану правду.
Вiн у путах. Іде Вiн етапами.
На жебрацьку iснує зарплату.
Та над всiм над святим не накрапує,
А ряснiє дощем благодатi.
Свiт оглух вiд диявольських оргiй.
Свiт ослiп перед Божим судом.
Обминаючи поглядом обрій,
Він понуро бреде у Содом.
Iз погаслих очей наркомана,
Iз роззявлених масок п’яниць
Чую стогiн: «О, Боже! О, мамо!
Не покинь! Порятуй! Борони!»
Слiзно просять зневiренi душi
Порятунку, надii, тепла.
Та диявол їх душить i душить.
I випалює душi дотла!
Днi холоднi, похмурi зажурнi.
Хмари стерли небес синизну.
В верховiттях пожовклих, ажурних
Вiтер пiсню заводить сумну.
Блякне золото. День сутенiє.
Дощ процокав по сiрiй землi.
Все навколо сивiє, марнiє,
Вiдчуваючи подих зими.
I в життi бачим ту ж ми картину:
Лiто, осiнь, зиму i весну.
Ми помрем, як i осiнь. Та дивно —
Помремо, щоб воскреснуть вiд сну!
Бут. 4:3-10; Гал. 6:2.
Каїнове серце вигорiло в камiнь.
А Господь убивцю з пристрастю пита:
— Де твiй брат?
— Не знаю, — позiхає Каїн.
I стискає сердце вiчна слiпота.
Позiхає Каїн: «Я йому не сторож…
Ще не вистачало брата стерегти…
Чуємо донинi — тоне хтось чи стогне:
— Я йому не сторож… — змiєм з-пiд п’яти.
Й досi убивають ближнiх не руками,
А отруйним словом в серце дiстають.
Це твої все дiти, Каїне лукавий.
Це вони кровицю безневинну п’ють!
Он легiонери чорними руками
Дiлять багряницю, ризи i хiтон.
Придивися, брате, чи не той це Каїн,
Що творив розправу вправно над Христом.
Знається з лукавим душогуб вiками.
Та його молитви завертає Бог.
Бо вбиває брата знавiснiлий Каїн,
i слiди ховає в глибинi епох.
Гам, де пройде Каїн, вироста могила.
Тяжко тобi, враже, в манiвцях дорiг.
Вiдкриває грiх твiй свiтосяйна Сила,
Через хвору совiсть розтинає грiх.
Кров’ю тебе, враже, Авель викриває,
Як ти не крутися, як ти не крути.
То ж покайся ревно, Каїне кривавий.
Поклянися вiчно брата стерегти!
Мов смичком незримим,
Вiтер будить квiти,
Викликає тиху
Музику в саду.
Так Господь одвiчний
В неприступнiм свiтлi
Знову животворить,
Занепалий дух.
Духом животворить,
Обвiває вiтром.
Що приносить з неба
Серцю благодать.
Вiчно животворить.
Наповняє свiтлом,
Щоб ми встигли Богу
Покаяння дать.
Приступаю в вiрi
До Його Собору,
Де живуть в любовi
Душi в небесах.
Дух мiй окриляє
Музика для Бога,
Музика Христова —
Вiчнiсть в чудесах!
Шлях, що кличе в небо,
Радiсний i свiтлий.
Викуплена вiчнiсть
Жертвою Христа.
Струн душi торкнувся
Дух Святий, мов вiтер…
Диха благодаттю
Музика свята!
Вже й трелi пташинi не милi.
Не грiють вже барви рулад,
Бо збились ми з Божої цiлi,
Бо пекла вже дихає чад.
Мчимо у пекельну безодню.
Шкварчить i вирує смола.
Та словом високим Господнiм
Iсус той вогонь подолав.
Помер i воскрес, i вознiсся.
I дав нам святий Заповiт,
В якому i сила, i нiжнiсть,
I зроду небачений свiт.
Та Слово звели в теревенi.
Духовна ятрить слiпота.
I знову, холоднi, буденнi,
Цураються люди Христа.
Жбурляє то вправо, то влiво.
То прямо в геєнний вогонь
Так встань же, мiй брате, смiливо
На шлях благодатi Його!
Мал. 3:16.
Мiй пам’ятник
не з бронзи, не з гранiту,
Не стовп визнання вiн,
не шедрий жест рiднi.
Найвищий монумент
на скелi Заповiту
Поставить Сам Господь
маленькому менi.
Не слави я шукав.
Вiддав Йому я славу!
Бо на землi вона
І тлiнна, i пуста.
І ось Вiн нас веде
в Свою святу Державу
Поетiв, що уславили Христа.
Я шанував завжди
святе iм’я Господнє…
Збирав до купи все,
що не поглине мiль.
Отож бо Цар царiв
пiдняв мене з безоднi
до зоряних висот,
до сущих розумiнь.
Мiй пам’ятник —
моя нетлiнна вiчнiсть.
Безсмертя
в понадзоряних свiтах.
Це Сонце,
найяскравiше, найвище,
яке струмує
з iменi Христа!
Поки ще для тебе цей свiт не померк,
поки ще iснуєш ти помiж людьми,
мiй друже, зречися примар i химер,
Iсуса – Спасителя – в серце прийми!
Ти довго блукав по грiховних стежках,
до Істини йшов, спотикаючись, ти.
Сьогоднi ж майбутнє — в Господнiх руках.
Скажи тiльки: «Боже! Я грiшний — прости!»
Прости, що ховавсь вiд моральних боргiв,
прости за iлюзiї немiчних сил.
О, Боже, мене вiд безладдя грiхiв,
вiд духiв омани навiки спаси!
Ти Духом Святим вже не раз закликав
звернути з широких фатальних шляхiв.
А я все ховався, а я зволiкав
i всяким кумирам кадилом кадив.
Спаси i помилуй, пошли благодать.
Тобi Одному я бажаю служить.
Я хочу святого прощення дiждать!
Я хочу спасенним у вiчностi жить!»
Допоки для тебе цей свiт не померк,
Допоки iснуєш ти помiж людьми.
Мiй друже, звернися до Нього тепер,
Спасителя в серце навiки прийми!
Струни вагань, нарiкань i гординi
Змовкнуть нехай назавжди!
Хай про духовнi надбання вiднинi
краще розкажуть плоди.
Струни святинь, доброти, щиросердя
зроду нехай не мовчать!
Хай що найглибшi мелодiї серця
нам про Iсуса звучать!
Звуки глибокi, яскравi i юнi.
ви найсолодшi в життi!
Вашi яскравостi золоторуннi
так неповторнi в Христi!
Чуєш? Серце трiпоче так часто
в грудях, стиснутих болем незгод.
То Ісус тебе, друже, до щастя
проводжає крiзь хащi скорбот.
Ти вважаєш, що каяться рано.
Ти соромишся слiз каяття,
Бо свої ти розхристанi плани
не промiряв iще до путя.
А Всевишнiй тебе довготерпить.
Дух Святий твого серця торка.
Та тобi i в думках не до смертi,
І суєтна дорога стрiмка.
І диявол лукаво шепоче:
Ти не квапся, ще вдосталь часу.
Туркотить вiн, сюрчить, медоточить,
витинає диявольску суть.
Обривається рвучко, раптово
легковажне, солодке буття,
Та лише на дорозi Христовiй
справжнє стрiнеш своє майбуття.
Чуєш? Серце трiпоче так часто.
В грудях борються свiтло i тьма.
Ти стоїш перед сходами щастя.
Смiливiш — варiантiв нема.
Молода в бiлоснiжнiй фатi,
у коронi — царiвна та й годi!
Молодий — у червонiм кутi
опромiненим павичем ходить!
I бажають їм всi, щоб Ісус,
як колись у євангельскiй Канi,
освятив цей сiмейний союз
i возвiв його стiни на камiнь.
Скiльки правди в бiблійних словах:
«В самотi ми знаходимо кару».
Через те i подавсь Ісаак
на край свiту шукать свою пару.
Шлюбний вибiр бува, як удар,
наче блискавка з чистого неба.
Так в Єгиптi Бог Йосипу дав
Потифара дочку — Асенефу.
Ваш союз в чомусь навiть сюрприз.
Та попереду спiльна дорога.
Шлюб тодi лиш несправджений ризик,
Коли люди далекi вiд Бога.
А тепер молодого повчу:
хай у всьому любов тебе грiє —
якщо жiнка не зварить борщу,
не бубни: все любов перекриє!
Окрiм всього, корисний нам пiст,
бо гартує i пуп, i печiнку.
Вiн хвороби, смакуючи — їсть.
То ж за пiст приголуб свою жiнку.
Вчися, брате, по Книзi всiх книг:
став не жiнку — Ісуса у центрi.
А люби, як Небесний жених
полюбив порятовану Церкву!
Молодiй же порада така:
якщо лихо, печаль чи тривога,
не сумуй, не пасуй, не втiкай,
а в молитвi звертайся до Бога.
Хай же щастя вiдвідує вас
щодоби, щонедiлi, щороку.
Хай вiд лиха вас Бог прикрива
i на ниву виводить широку.
Ви сьогоднi — щасливий дует.
То ж бажаю при всiх у цiй залi,
шоб вiдбувся сiмейний квартет.
І сектет. І октет. І…так далi!
Той, хто в зрадi вiдшукує щит,
хто вiд страху затримує подих,
хто за шкiру щомитi дрижить,
той нiколи не здатен на подвиг.
Вiн нiзащо не пiде в вогонь,
щоб пiдняти iз попелу Гуса,
вiн нiколи не сприйме того,
щоб повiрить у подвиг Ісуса.
Подвиг — то є несплачений борг,
то є щедрiсть найвищої мiри.
Подвиг — завжди жертовна любов.
То є справа надiї i вiри!
Подвиг — значить свiдомостi плiд,
перемога пориву над страхом.
Так вставав до двобою Давид
з велетенським борцем Голiафом!
І для подвигу мiсце завжди,
хоч пiднятись на подвиг не просто.
Так в Ефесi в святiй простотi
протистав проти «звiра» Апостол.
Подвиг — це на Голгофi Христос,
коли вирвав жало у гадюки.
Навiть Лазар, котрий, як барбос,
крихти хлiба збирає з пилюки!
Подвиг — це, коли ми егоїзм
розпинаєм з облудою тiла.
Подвиг — це рядовий героїзм,
коли ми проти вражої сили,
Коли ми повстаєм на брехню,
проти сiрих доктрин атеїзму,
коли ми пробиваєм броню
i звемо у Небесну Вiтчизну!
Не цураючись земного,
вiдцуравшись тiльки зла,
я тепер живу для Бога,
i за це Йому хвала!
Покажу я шлях до Нього
всiм, кому чужий порок.
Я тепер живу для Бога
i вiд Нього — нi на крок.
Думку зважуючи строго,
справi вдвiчi воздаю.
Я живу тепер для Бога,
я з живого Слова п’ю.
Та гнiтить мене тривога,
точить серце, як iржа:
— Чому мертвий ти для Бога?
— Що пiдняться заважа?
Вiдчини свої палаци,
сповiдайся, освятись,
i живи. Живи для працi,
вiк для Вiчностi рости.
Я живу на перехрестi митi,
на життєво-смертних рубежах.
I буває в цiм непевнiм свiтi
перед смертю вiдчуваю жах.
Тiльки є в пульсацiї артерiй
та душа, що квiтне i сiя.
І душа! В зеленiй бiосферi
древо плодоносить i буя!
Без душi порожнє наше тiло.
Без душi свiдомiсть не жива.
Бо душа — безсмертя свiтлосила,
бо душа — краплина Божества!
Плине день.. i смерть не забариться,
i погасить подих, думку, кров…
Тiло тiльки тлiнням возгориться.
Та душа безсмертна, як любов!
Я живу в короткiм iнтервалi —
мiж життям i смертю тiльки мить.
Та душа уже на перевалi,
що громами вiчностi гримить!
Там душа любов’ю Бога диха,
Сяє Агнець там, немов кристал.
Бо Христос — вiчножиттєва втiха!
В смертi теж надбаю я Христа!
Плаче сонце в небі синім,
Ллє тривогу у світи.
Бо холодного безсилий
Я до Бога привести.
Де знайду слова високі,
Де ті докази живі,
Щоб вони цілющим соком
Забуяли у крові?
Плине смерть, подібно вітру,
Диха холодом зими,
І збудити важко світлу
Льодом сковані уми.
Закував в льодник Росію
Задубілий атеїзм.
Я слабкий, та в Бозі сила —
Непохитний мій девіз.
Я слабкий, та кров зігріта.
Божий дух дарує плід.
Сонце Правди, світоч Світла,
Розтопи зневіри лід.
О, Ісусе, о, Месіє,
День і ніч я стану звать,
Бо без Тебе я безсилий
Люд від льоду врятувать.
Плаче сонце в небі сивім,
Ллє тривогу у світи.
Бо холодному безсилий
Я в біді допомогти.
I любов моя безсила,
Як засліплі маяки!..
Дай мені, Ісусе, крила —
Крила віри навіки!
О, висока Божа сила,
О, земна скорботна мить!
Дай мені, Ісусе, крила,
Щоб до Тебе долетіть!
Їх вивели строєм в нічну холоднечу
Роздягнутих в лютий мороз.
Лунало: «Хто хоче до теплої печі,
Скажи, що безумець Христос!»
Чекала сумирних начальника милість —
Баланда і теплий барак.
— Ну, хто там надумав? — по тундрі котилось, —
Зрікайся, бо я вже закляк!
Мовчать скам’яніло в Христі побратими
Під зливою лайок, погроз.
Сп’яніло регоче служака над ними:
— Так де ж ваш Спаситель — Христос?
Один похитнувся: «Пустіть мене в зону:
Не знаю, начальник, Христа…»
І тут новобранець з нічного загону
На місце ослаблого встав.
…Ніхто і ніколи не знайде могили,
В якій поховали братів;
Бульдозером їхні останки зарили
Під лайку і жарти катів.
Над тундрою сяйво загравами грає —
Сльозою тремтить на щоці.
То дихає вічність, то відблиски раю,
То Божої слави вінці.
Я в безсмертя іду. Наступаю на зло.
Із страждань і скорботи дорога.
А душа променить животворне тепло
Через те, що я вірую в Бога.
Проти Істини військо веде
Сатана в маскувальнім мундирі.
Та для мене спасіння гряде,
Бо я Господу вірю.
Я розгледіти зміг — де святиня, де гріх.
Через мене струмує епоха.
Кличу я до спасіння страждальців усіх
Через те, що я вірую в Бога.
І бодай попаду в лабіринт катастроф,
Тільки й там не знесилить тривога.
Бо зі мною великий Спаситель мій — Бог,
Бо великий я в величі Бога.
Приспів.
В серці радість тремтить. I мені так щастить,
Бо веде мене Божа дорога.
І душа променить, i прекрасна та мить,
Як пiдноситься пісня до Бога.
Проти Істини військо веде
Сатана в маскувальнім мундирі.
Та для мене Безсмертя гряде,
Бо я Господу вірю.