Пожертвування
“Вздовж усієї лінії розмежування сторін на Донбасі проходить, так звана «сіра» зона —
смуга нічийної нейтральної території”.
«Українські новини», 2015 р.
Вицвілі очі, вицвілі мрії
Не відбивають неба блакиті.
Їм би лиш хліба, їм би прожити…
Чужими ідеями їх не зігрієш.
Ну а свої? Але де ж їм узятись —
Мозок відштовхує думку резонну.
Хочеться тиші — а тут автомати.
Сіра зона…
Постріли вкриють сірістю скроні,
Як в душу прицільно загляне вічність.
Непросто, відкинувши ідентичність,
Жити в нейтрально-нічийному схроні.
Бути нелегко між білим і чорним
У просторі втрачених орієнтирів.
Як очі задимлені — мрії огорне
Тільки сірість.
Небо крізь дим синьооко вдивляється
В сіро-буденний знекровлений вакуум.
Небу болить, бо Йому не однаково,
Як нам живеться і як нам страждається.
…Знати замало, що таке Істина, —
Треба, щоб Істина стала тобою.
Сірість, нічийністю в душу прикликана,
Біле знамено без сумніву викине
Перед Любов’ю.
Під «Плине кача» колихаю сина.
Сльоза солонить біль щемкої втрати.
«Живуть герої! — Вороги загинуть»…
Я ж на війну дивилася як мати.
Душею руку вбитого «живого»
Стискала під «Герої не вмирають!»
Як за свого, вбивалась за чужого —
Для серця матері чужих дітей немає.
Стікала тихо по сльозі сльозина
На пелюшки мого тремкого щастя.
Чи вдасться вберегти тебе, мій сину,
Від грізних лап війни, а чи не вдасться?
Я плакала за мертвого «живого»
І за живих, приречених вмирати…
І не ділила на свого й чужого,
Бо на війну дивилася як мати.
Понівечені мрії у молитву
Складала за героя й супостата.
Бо хто ще може цю війну спинити,
Як не вона — зчорніла з горя мати?!
Повечеряй зі мною, Боже,
Поруч сядь, посміхнись, як тато.
Ще салату докласти, може?
Чи чайку заварити з м’яти?
Кажуть, м’ята допомагає,
Вгамувати зболілі нерви.
Чи у Тебе так не буває?
В Тебе, мабуть, міцні резерви.
Ой, пробач, я Тебе не тримаю…
Ти ж, напевно, спішиш до інших.
Десь хлопчина тебе благає,
Щоб нарешті настала тиша.
Горне матір своє дитятко,
Просить тільки про хліб і сонце.
Чуєш Ти і мольбу солдата —
І для нього стаєш Оборонцем.
В мене ж сонце. І хліб, і тиша.
В Тебе — болю людського безмір…
Я не смію просити більше:
Залишайся, люби, не щезни!
Я тону у людському горі…
Простягни мені руку, Тату.
Повечеряй зі мною поряд —
Я чайку заварю із м’яти.
Бог заглядає у вічі
допитливим поглядом сина,
Пам’ятними світлинами
зі старого альбому,
Небом, відбитим в калюжах,
як вгору дивитись несила,
Cвітлом із вікон,
що вабить до отчого дому.
Бог пригортає душу
обіймами ластівки-доньки,
Крилами вітру,
що будить напровесні квіти,
Теплим запахом хліба,
щойно вийнятого з духовки,
Задушевною піснею,
щирим єднанням зігрітою.
Бог усміхається в серці
беззубим ротиком немовляти,
Променем сонця,
що вранці цілує в щоки,
Смайликом в Вайбері
з дружнім: «Привіт! Ну як ти?»,
Прозорістю тиші,
що душу пронизує спокоєм.
Дай же нам, Боже,
в буденність дивитись очима дитячими,
Щоб дива Твоїх усмішок,
доторків,
поглядів бачити…
***
Народилось життя. Заясніли рожеві світанки
Ніжних весен земного людського буття.
Народилось життя. І шукає надійних пристанків
В тихім спалаху днів, що у вічність летять.
І життєвий мотив зазвучав, всім до болю знайомий —
Перший крик немовляти спинив суєту.
Посміхнулася мати й свою непомірну утому
Перелляла у вдячність Ісусу Христу.
Народилось життя, щоб любити, терпіти, страждати,
Хрест нести, а чи, гордо вдягнувши вінця,
Вмити руки й зухвало обтерти в заплямлені шати
Кров’ю тих, хто за правду стояв до кінця.
Народилось життя — і схилились в смиренні коліна…
І звичайні слова сколихнули світи:
— Боже мій, — молить мати, — дітей від гріха та гордині,
І від злоби людей збережи, захисти.
Як же страшно частинку себе в руки грізного ката
Їй віддати на плаху чи на розп’яття.
Та ще гірше в лякливо-зрадливій усмішці Пілата
Упізнати життя. Богом дане життя.
***
Від серця людини до Бога пів кроку,
Пів помаху крил у польоті високім,
Рішучого, сильного, а чи недужого,
Та не байдужого.
Від болю людського до неба – пів слова
Тремтливого, тихого чи гомінкого,
Благального, гнівного, слізного, впертого,
Та ж бо відвертого.
Пів слова, пів кроку, але не пів віри,
І, хоч спотикаючись, та не впівсили
Дорогу пройти в пів сльози довжиною,
Щоб прірву здолати між Богом й собою,
Півкроком надії та вірності битвою –
Серця молитвою.
***
Я не стримаю сльози, бо стане каменем,
А камінням душу не омиєш.
Переллються сльози у надію,
Як торкнеться Господа рука мене.
Дум гірких не пригорну, бо злобою
Обернуться у часи тривожні.
А в злоби душа така порожня…
Виллю думи ці я щиро Богові.
Іскри гніву не втаю, бо полум’ям
Стане враз, щоб серце попелити.
Благодатного дощу в молитві
Палко попрошу перед престолом я.
Не втаю, не стримаю – а виплачу
Слово гнівне чи сльозу відчайну.
Чисте серце лиш проникне в тайну
Глибини єднання з Богом в вічності.
Давні образи в мами на стіні
Поглядом сумним зазирають в душу.
Тільки в тих очах не вдалось мені
Віднайти того, ради чого мушу
Проти хвиль плисти попри біль і страх,
Гнів перемогти, ворогам прощати,
Ближнього тягар на своїх плечах
Наче свій нести і – не нарікати.
Я шукала це в погляді сумнім
Давніх образів і в убранстві храму,
А душа кудись в далі неземні
Прагнула злетіть понад куполами.
Та як синь небес, чиста, осяйна,
Поглядом Христа озорила душу,
Враз відчула я, що знайшла вона
Істину святу, котру знати мушу:
Часто непростим буде каяття
Й завжди нелегким – вибір на розпутті…
Щоб знайти Христа, дане нам життя,
Й дана вічність нам, щоб Його збагнути.
Торкнусь співчуттям до страждання,
До кожного серця – любов’ю,
До Бога – палким розкаянням,
До неба – душі чистотою.
Торкнусь – і лід серця вмить скресне,
Сльозами стече через вічі
І прийде те Царство Небесне,
Де житиму нині та вічно.
Не раз покидатимуть сили,
Як хтось з кровотечею в серці,
Плекаючи віру, несміло
До серця мого доторкнеться.
Та силу черпаю в Ісусі…
І в миті щасливі й тривожні
Любов’ю до зла доторкнуся
Й осяю добром серце кожне.
Крок зробити уперше,
а, може, востаннє…
Перейти від німої журби
до чекання,
Від глухого безсилля —
до смілої битви,
Від безмов’я зневіри —
до слова молитви.
Від себе повертаюся до себе.
Блукаю від чекання до борні.
А десь далеко бовваніє небо,
Вдивляючись у вічі не мені.
Не жевріє надією світання,
Не вабить зоряниця у політ.
Любові крихти, може, вже й останні
Стисну, мов грудку рідної землі.
Мені її ще так багато треба,
А я тримаю крихти, наче дар…
Шукаю неба! Прагну, прагну — неба!
Себе в собі приношу на вівтар.
І з попелища воскресаю знову
Ясним світанням зоряних надій,
Як синь небесна, зіткана з любові,
Увись здіймає дух безкрилий мій.
Дзвенять мечі. Душа — неначе камінь.
Зіщуливсь дух, мов птах зламанокрилий.
А вперте «Я», зміцніле із роками,
Воює — наполегливо та сміло.
Йому не бракне тактики та хисту.
Ще не в таких боях перемагали!
Зусиллям волі осоружне вістря
Не раз дістати із душі вдавалось.
Й даремно, що від ран тверділо серце,
Вкриваючись безслізності рубцями,
І дух вмирав, поранений у герці
З бажаннями, що бродять манівцями.
Іду на бій. У грудях гине вічність.
Єство ж кричить: «Я вистою! Я зможу!»
Вдивляюсь супротивнику у вічі —
Невже це Ти? Невже це Ти, мій Боже?!
Дзвенять мечі. А на душі вогненно.
Руйнуються твердині непорушні.
Бог проти мене бореться за мене,
Своїм мечем мою лікує душу.
Своїм вогнем зціляє давні шрами,
Вливає в дух мій — Миро найдорожче.
І душу, що викульгує з безтями
Вітає славно, наче переможця.
Як багато у храмі хламу —
Й те важливе, і те ще цінне.
Та за звичкою десь при брамі
Уклякну на одне коліно.
Все зроблю так, як завжди, лише
Це не збавить ярма печалі,
Бо у відповідь — знову тиша.
Небо ридма рида в мовчанні.
Біля брами Богові тісно,
Він навколішки там не стане,
Де між мотлохом гордо виснуть
Звичні образи «нехуштанів».
І тому його сліз не бачу…
Чую тільки мовчання грізне.
Я ридаю… І небо плаче.
Але мабуть-таки про різне.
Красиве серце — завжди молоде.
Душа красива — завжди невмируща.
І хоч назустріч дневі плине день,
Відважно посміхайтесь у грядуще.
Радійте днині, що несе печаль,
Всміхайтесь миті, що добром засяє…
Нехай любові Божої свіча
Ніколи у душі не загасає.
І ту любов, що Бог у вас вселив,
Даруйте людям, в безлюбов’ї кволим.
Дарма, що хтось колись не зрозумів,
Любіть людей — зігрійте їхні долі.
А те, що роки плинуть — не біда.
В них глибша мудрість й сила віри дужча.
Душа ж красива — завжди молода.
В дух у Бозі — завжди невмирущий.
***
Буря за вікном, а в серці тиша —
Ледве віє ніжний, свіжий вітер.
Божий Дух, що з серця сльози витер,
У душі теплом надії дише…
Буря за вікном. Колись у бурях
Я шукала повноту життя:
Щоби стрімко — аж до забуття,
Щоб у жилах холодком війнуло.
Потім духом зламаним я Бога
В бурі сподівалась віднайти,
В пристрастях земної марноти —
Грізного, могутнього, святого.
Не знайшла. І в душу увірвався
Відчаю нестримний буревій.
Раптом: Вщухни! — голос неземний
В серці спокоєм святим озвався.
Бог знайшов мене, й ледь чутним кроком
В душу тишею Він увійшов…
В Нім надія, віра і любов…
Буря за вікном — а в серці спокій.
Увага, акція! Клади в пакунок
Оцей товар, бо вигідна ціна.
І ще один предмет у подарунок
Одержиш зразу — виграєш сповна.
Пожартував один дивак моторний,
Збагнувши цей тонкий рекламний хід:
«Мені віддайте те, що безкоштовне,
А те, що платне, в себе залишіть».
І зрештою ні з чим пішов додому,
Міркуючи: то пан, а чи пропав —
Чи б тішився дарункові отому,
Якби товар за «кровні» він придбав?
Та схожі заклики до нас щоденно
Із уст Господніх пристрасно звучать:
«Увага! Як набудете смирення —
У подарунок буде благодать!»
І хоч дарунок вабить, та умови
Заводять часто нас у кут глухий.
Тут не за «кровні» вже, тут аж до крові
Із власним «Я» вступаєш у двобій.
Тому й лишаємося диваками,
Які чекають дару із небес,
Та з дня у день продовжують роками
Плекати пильно у собі себе.
Але у мить виснажливо-буремну,
Коли кладеш на огняний вівтар
Принишкле «я» — безсиле і смиренне, —
Приймаєш благодать Господню в дар.
— Для чого марно тратити слова,
Як можна все сказати зовсім просто?
Така заява — справа не нова,
Так говорив колись уже апостол,
Чекаючи підтримки у Христа:
«Пролити цінне миро — марнотратство!»
На захист вбогих і нужденних став,
Чужим розпоряджаючись багатством.
«Вона зробила добре. На віки
Запам’ятають вчинок цей і жінку…»
Тому рішучим помахом руки
Красивих слів нанизую перлинки.
Щоб їх Христу покласти коло ніг,
Як дар за те, що душу повнить словом.
І в мить, коли земний закінчу біг,
Почути: «Добре це!» — із уст Христових.
Всміхнутись, доторкнутись, обімліти,
Сяйнути, пригорнутись, заясніти,
Черпати пригорщами Божу благодать
І в п’ятдесят отак, як в двадцять п’ять.
Грайливо підморгнути, все простити,
Палати, гріти, але не згоріти…
Чи ж не чудово, як серця горять
У сімдесят отак, як в двадцять п’ять.
Обняти ніжно, серцем прихилитись,
Втішатись, мріяти, цвісти, радіти…
Дарма, що дні до вирію летять…
І в дев’яносто так, як в двадцять п’ять.
Та біль чужий нести, немов свій власний
Й задля любові — гордість розіп`ясти
У світі, де громи злоби гримлять,
Навчитись треба в юних двадцять п’ять.
Крізь втому буднів просіває день
Нові чуття, нові думки і мрії,
Й акорди недоспіваних пісень,
Які душа у глибині леліє.
То повниться надією печаль,
То осипається тугою щастя…
Й карбується невидима скрижаль
Невпинно швидкоплинним ліком часу.
І кануть в тишу сказані слова,
Хоча, здається, й голосно кричали,
І губиться мелодія жива
В полоні невимовної печалі.
І тільки віри іскорка ясна
Бентежить серце осяйним чеканням,
Для мрії — крила, музику пісням
Дає, а слово воскреша з мовчання.
Її не згасить ні років політ,
Ні холод каменю, ані гріха прокляття,
Крізь втому буднів шлях наш озорить
Любові Божої ясним багаттям.
Думки, як птахи, з-під руки втікають,
Піймати хочу — метушусь безсило:
Пишу, читаю, думаю, черкаю…
Та лиш в Тобі, Господь, натхнення крила.
І пишеться тоді, коли Ти мовиш,
Хоча й нечутно для людського слуху,
Своє живе вогненно-чисте слово,
Що проникає у глибини духу.
Думки, мов птахи, їх не наздогнати,
Щасливі, трепетні, гіркі, тривожні…
Тож говори — я буду дослухатись,
Ти — джерело мого натхнення, Боже.
1. Згоріти
Горить свіча, свіча життя людського
То мерехтить, а то палає ясно…
Стікаючи слізьми під воску стогін,
Стліває ґніт нам вділеного часу.
Горить душа… То вічності сіяння
Пронизує її слізьми спокути…
І воскрешає давні поривання
Мелодія тремтливо-незабутня —
Тривожно-світла дума часоплину
На тлі страшних реалій злого світу…
Горить душа — хто вгасить те горіння?
Не так свіча — їй суджено згоріти…
2. Відболіти
Знов день обперся на плече смеркання,
Зібгавши сяйво в місячну дугу,
І проридав, для когось вже востаннє,
Свою безмірно болісну тугу.
І заглядає дню новому в вічі
Лукавства підлий кругловидий сміх,
І знову душі стомлені калічить
Смертельним жалом невсипущий гріх.
Знов серця біль переросте у відчай,
В образу — слово, сказане «не так».
Знов хтось бездумно кине «правду в вічі»
Чи поцілунком дасть зрадливий знак.
І знов тепер, як сотні років тому,
Душа за раєм втраченим щемить
І, щоб навік вернутися додому,
Весь біль людський покірно відболить.
3. Пробудитись
О благодатний час — спасіння мить!
Чуттів отих з душі ніщо не може стерти,
Коли уперше осяйна блакить
Зігріла серце поглядом безсмертя.
Як чистоти небесної печать
Душі торкнулась благодаттю Духа,
Коли уста від трепету мовчать,
А серце пильно Божу велич слуха.
Коли завмер невпинний часоплин,
І пісня вічності полинула над світом,
Щоб дух, піднявшись із гріха глибин,
Міг для життя нового пробудитись.
4. Досягти
Жовте листя… Замріяний сум…
Тихий шелест невпинного часу.
Ніжний трепет окрилених дум
І сивин незбагнена окраса.
Все мине, як ранкова імла,
Зникне враз, як роса на світанні.
І та пісня, що перша була,
Обернеться у пісню останню.
Відгорить часоплин, відболить,
Заясніється миттю натхнення.
І душі, що збагнула цю мить,
Шлях осяє святим одкровенням.
І як стихне останній мотив,
Торжеством стануть сльози спокути…
Як чудово небес досягти,
Щоб до вічності духом торкнутись.
Спинися мить! Народжується диво.
Бентежно серце у сльозах бринить,
Завіса впала із очей журливих.
Спинися, мить.
У сповитку Христової любові
Будуються до вічності мости —
Молитви несміливе перше слово:
«Господь, прости…»
«Прости, Господь!» — і у святих висотах
Цей тихий поклик торжеством звучить.
Радіють ангели, бо це достоту
Щаслива мить.
Співає небо. Ну хіба не диво:
Свій сенс знайшло іще одне життя.
І, може, вперше глянуло щасливо
У майбуття.
Думку до думки, і слово до слова,
Мов намистини, нанизую знову.
Та описати буваю не в силах
Посмішку неба красиву-красиву,
Чисту пелюстки сльозу на світанні,
Пісню зірниці тремтливо-печальну,
Спрагу проміння, що сяє в зеніті, —
Хоч це всього лиш одвічного миті.
Миті величні, що серце бентежать,
У таїні неосяжно-безмежній
Дивно постали, як світу основа,
З думки Творця, за Святим Його словом.
Розумом їх осягти не беруся —
Небу у відповідь тихо всміхнуся…
Думку до думки зберу по краплині
Й виллю у слово — подяки й хваління.
Ми створили уявне небо
І в нього грюкаємо кулаками.
А небо сказало: «Ввійду у тебе
І будеш ти храмом».
Ми ж, задерши носа угору,
Просто затоптуємо його ногами…
А небо долі — отам, де горе,
Де сльози, вкутані молитвами.
Воно промовляє: «Прийду на вечерю.
Я тут, вже при брамі у тебе…»
А ми навіжено грюкочемо в двері
Уявного неба.
“Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє,
в Ісусі Христі” (Фил.4:13).
На осонні моєї мрії
Тихо ніжиться зерня віри.
В грудях щемом тремким зоріє
Всеосяжне блаженство миру.
Та реалій гірких тривожність
Робить серце безкрило-кволим.
Я відчайно кричу: «Не можу!!!»
І пронизую всесвіт болем.
Але раптом з безсилля гробу
Проростає зерно гірчичне.
Знову лунко звучить: «Ти спробуй!»
Голос Божий — святий і вічний.
Він осонцює днину кожну,
Білокрилить прадавню мрію.
Серце вторить йому: «Я зможу!
Я в Ісусі усе зумію!»
Небом блакитно-ніжним,
Зоряним поглядом ночі,
Спалахом блискавки грізним
Вічність дивиться в очі.
Погляд цей душу зігріє,
Піснею в ній озоветься.
І озорить надія
Тиху молитву серця.
Щедрістю сліз відчайних,
Щирістю слів відвертих
В серці життя лишає
Вічності силуети.
Сила їх незбагненна
Трепетом повнить душу.
Цю глибину одкровення
Я осягнути мушу.
І як в долині плачу
Смерті загляну в вічі,
Божу любов побачу —
Ту, що дарує вічність.
Душу вона зігріє,
Піснею в ній озоветься.
І озорить надія
Тиху молитву серця.
У вічність миті плинуть лунко…
Крізь часу біг
Торкаюсь серця поцілунком
Пробитих ніг.
Враз мить завмерла і раптово
Спинився час —
То вічність благодатним словом
В єство влилась.
Ніщо не зрівняється з твоїм ніжним «люблю»,
вимовленим без слів.
Зорить любов — промінчик мого щастя —
Безмовно й ніжно у твоїх очах.
І туляться до рідного плеча
Чуття душі, що непідвладні часу.
Любов плекаю в серці, як окрасу,
Щоб цвіт її ніколи не зачах,
І сонцесяйна ніжності свіча
Палає у душі моїй незгасно.
Летять роки, осяяні коханням —
У вічність нам торує путь незнану
Отих років стрімкий нестримний лет…
А почуття, що непідвладні часу —
Горіння серця і душі окраса —
Сплітають прозу буднів у сонет.
Половіють жита
І зрадливо сивіє волосся.
Промайнули літа –
Вчора лиш одружились, здалося.
Часу плин – наче мить,
Та душа не вгаває: «Коли ж це?»
Не натішивсь дітьми,
Вже й онуками осінь курличе.
Дозрівають жита –
Їх чекає туге перевесло.
Хай же плинуть літа
В сніжні зими і зоряні весни.
І хай будуть вони,
Наче нива, багаті на жито.
Не лякайсь сивини –
Ще попереду бабине літо.
“…Ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває”
(1 Кор. 3:16)
У серці зводить Бог
Святий величний храм.
Прихисток від тривог
Душа знаходить там.
В нім вічна таїна
Пречистих одкровень
Й оселя неземна,
Де Божий Дух живе.
Торговців геть жену,
Нема їм місця там.
Вже сплачено ціну
За дух мій — кров Христа.
Не розміняюсь — ні! —
На дріб’язок гріха,
Щоб Божий Дух в мені
Ніколи не cтихав.
В святе святих несу
Хваління фіміам —
В моїй душі Ісус
Споруджує Свій Храм.
У трепеті замріяної тиші
Чи в злеті велемовства гомінкого
Здіймусь сльозою в небо, де у вишніх
Оселі Бога.
І припаду, шукаючи прихистку,
До ніг Отця, мов сплакана дитина,
І принесу, ні, не намиста, низку
Гріха й провини.
Я не прошу ні слави, ні досягнень,
А темряві безцільності сліпої
І в мареві ідей, високих прагнень
Прошу спокою.
І сили, щоб іти й не розгубити
Коштовних перлів на життя кривизнах,
А щоб Отцю чудові самоцвіти
До ніг покласти коло брам Вітчизни.
Слова, слова…
Як мало їх у мові,
Щоб описати почуттів палітру –
Бентежний голос щирої любові
І тишу ніжності прозоро-світлу.
Минають дні… Думки, слова і дати
У вічність плинуть, наче мить єдина.
І їх ми зможемо лишень згадати,
Плечем обпершись на життя сивини.
Пориви почуттів – стрімкі і чисті,
Дитячий щебет і сльозини втоми…
Усе сплелося: будні й урочистість –
В єдиній долі, в прагненні одному.
Господня милість душі поєднала,
Шлях освітила незбагненим сяйвом.
Щоб висловити все, нам слів замало,
Але вони тепер, напевно, й зайві.
Право сказати дається не завжди…
Воно виторуване власними помилками.
Просякнуте власним болем.
Воно походить з самих глибин духа
Часом людського, а частіше-таки — Божого.
Воно палає в тобі — ненаписане.
Розриває тебе — непромовлене.
Позбавляє тебе сну та спокою…
А інакше воно просто не має права —
Права бути почутим.
