Палаюче вугілля

Оповідання

“Отож, як твій ворог голодний, нагодуй його; як він прагне, напій його, бо, роблячи це, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову” (Послання до Римлян 12:20)

Це оповідання написане на основі реального факту, який стався в часи Другої світової війни в одному із сіл Волині. Прізвище пані Лядуховської реальне.

Старий Максим помирав.
Власне, хвороба була неважкою, але змусила його лягти у ліжко, чого раніше ніколи з ним не було. Можна було б надміру не перейматися цим — за кілька днів лікування все минулося б, але зараз це не той випадок. Максим був матеріалістом. Матеріалістом у тому розумінні, що сприймав дійсність такою, якою вона є, не задумуючись i не аналізуючи. Тому всі балачки щодо якоїсь душі вважав порожніми i не вартими уваги. Навіть саму смерть бачив як логічний i закономірний фінал («зариють, як собаку»), а отже, й не боявся її.
Але тепер з ним коїлося щось не те. Він з подивом i страхом відчував у собі щось (якщо взагалі там оте «щось» було) незрозуміле, чого не міг ні пояснити, ні вгамувати. Бувало, в деяких життєвих обставинах йому мимоволі доводилося мати справу з незрозумілою силою, яку величають совістю, i яка деколи підсовувала йому свиню, ставлячи перед самим собою у незручне становище. Та виховання, навколишнє життя, суспільний стан навчили досить швидко справлятися з нею, тому вона особливо не турбувала старого колгоспного активіста. Але тут було щось жахніше від совісті. Він відчував смерть. Цю саму смерть, про яку не думав, якої не боявся i яку в іншій ситуації сприйняв би як належне, як списання старого колгоспного iнвентаря, що не раз доводилося робити. Та вона виявилася зовсім не такою. Не як проста констатація закінчення життя-буття, а як щось реальне, що може спричинити страх, біль, розгубленість, а то й розпач.
Він ніколи раніше не аналізував своїх вчинків, свого минулого, тому докори сумління не дуже дошкуляли йому. А тут раптом чітко почали виростати образи минулого, того, що давно забулося i поросло травою. I, що найбільш нестерпно, ці згадки котилися навалою i поставали перед ним з позиції добра-зла. Максимові стало моторошно. Ніколи в житті з ним не траплялося нічого подібного, він навіть розгубився. Звідки ці спогади? Що було, те було. Та настирливі полотнища прожитого насували на нього, як несподівана гроза літнього дня. I чомусь все чіткіше в цьому примарному сплетенні подій, образів, людських постатей вимальовувалося обличчя вродливої панi Лядуховської…

* * *
…Iшов осiннiй сльотливий дощ. Важкі бруднi хмари, здавалося, тиснули на землю своїм мокрим тягарем, від чого залишки блідої рослинності, немов притоптані, щільно слалися долі. День не обіцяв нічого приємного, окрім тонкого дрібного павутиння дощу i такого ж паскудно-сіруватого настрою.
Але Максим не помічав навколишньої сльоти. Він виконував важливе державне завдання — i ніяка негода не могла завадити цьому. За останні місяці в його житті сталися такі величезні зміни, що минуле здавалося давно забутим i нереальним. Він нарешті дiждався радянської влади. Набридливе напівпідпілля закiнчилося, буржуазна Польща вiдiйшла в iсторiю, i тепер хвиля останнiх подiй пiдняла його на самий гребiнь, перевернувши рiвномiрний, на перший погляд, хiд життя звичайного волинського села. Максим не прагнув особливих посад, не рвався до керівництва, був задоволений тим, що може чимось, хоч невеликим, але реальним, послужити новій владi. Тому активно включився в будiвництво такого казкового, такого бажаного i такого близького майбутнього.
Сьогодні вiн устав дуже рано, дарма що напередоднi допiзна затримався у сiльськiй радi. Навiть не снiдаючи, пiшов до заможнiшого односельчанина i вiд iменi нової влади взяв пару коней (своїх не було, бiдняк). Будiвництво комунiзму вимагало усунення усiх перешкод, а найбiльшою перешкодою були, звичайно ж, пани. Як от панi Лядуховська, яка мешкала неподалiк на хуторi.
Саме до неї i потягнув возом Максим ще з кiлькома сiльськими активiстами.
Як представник експлуататорського класу, а тим бiльше як полячка, вона не мала права проживати на територiї не лише майбутнього колгоспу, але i країни. Згiдно вчорашньої ухвали Лядуховська повинна була протягом доби перетнути Буг — невидиму риску, що роз’єднувала два свiти, двi iдеологiї i чиєсь майбутнє.
Розмова була безпристрасна i коротка. Максим з почуттям високого обов’язку, зверхностi та неприхованої злорадностi наказав збиратися в путь-дорогу.
Лядуховську вiн знав добре i, хоча не мiг сказати про неї чогось негативного, завжди ховав неприязнь. Його бiльше дратували її хорошi риси. Вона з повагою i розумiнням ставилася до всiх навколишніх: до людей свого кола, до односельчан i наймитiв. Спокiйна, врiвноважена, панi Лядуховська викликала «класову» ненависть у Максима. Щира католичка, вона не раз виявляла свою вiру не стiльки своїм обов’язковим щонедiльним вiдвiдуванням сусiднього костьолу, скільки самим життям.
I ось тепер Максим сидiв за довгим столом i з iронiчною напiвпосмiшкою спозирав за приготуванням в дорогу. Його трохи спантеличила поведінка панi. Вiн чекав слiз, iстерики, голосiння. Натомiсть господиня блiдими устами тихо зронила: «Дайте менi годинку…» Вона коротко, по-дiловому, давала розпорядження, пакуючи поклажу. Двоє дiтлахів, яких виховувала сама, хлопчик i дівчинка 8-12 років, здивовано i розгублено дивились то на неньку, то на дивного гостя. В дорогу бралося в основному те, що здавалося Максимовi зовсім непотрібним: якісь книги, папери, фотокартки i лише найнеобхiднiшi речi. Наприкiнцi пiдiйшла в куток до Максима i майже наказово попрохала: «Пшепрошу пана». Перехрестилася, стала на лаву, де той сидiв, обережно зняла iкони i сама загорнула кожну окремо в чисте полотно…
До залiзницi їхали всi на однiй пiдводi разом з тим невеликим скарбом, який дозволили взяти. Їхали навмисно повiльно, щоб дощ дужче намочив iдейних ворогiв. У кожному звертаннi, у кожному порусi Максима було пiдкреслено неприховане бажання дошкулити, якомога бiльше завдати болю, принизити та морально образити свою бранку. Лядуховська мовчки, з почуттям власної гiдностi сидiла на кiнцi фiри, обнявши дiтей. Дощ мочив її блiде красиве обличчя, потiчками стiкаючи на одiж, але вона не помiчала цього. I нiяк не зреагувала, коли вже на залiзничнiй станцiї Максим грубо штовхнув її з пiдводи, аж скрикнуло дiвча.
Через пiвгодини потяг, здавалося, назавжди забрав з життя сiльського активiста образ панi, залишивши лише маленький епiзод перемоги над iдейним ворогом…

* * *
Важкий тупiт кованих чобiт тiнню летiв позаду. Вiн вiдлунював вiд високих цегляних провулкiв, несподiвано бив в обличчя перед тупиками, так що переслiдувачi здавалися вже попереду, i втiкач бiг на них, то на хвилю стихав, коли шлях перерізували вузенькi смужки газонiв. Цей тупiт, здавалося, матерiалiзувався i тепер висiв над ним, як раптова грозова хмара, — попереду ще яскраве сліпуче сяйво ослiплення, а позаду страхiтлива ртутна гора, вiд якої аж нiяк не сховатися. Максим вже зовсiм видихався, а погоня не вiдставала. О Господи, невже пропадати?!
Ще кiлька хвилин тому вiн спокiйно (в усякому разі, зовні) йшов вулицями Варшави i не чекав, що так раптово зруйнуються його плани, хоча якихось чітких планів, власне у нього й не було. Правда, знав, що всюди нишпорять нiмецькi патрулi, i внутрiшньо був готовий до всього. Протягом останньої доби, вiд моменту втечi з залiзничного ешелону для вiйськовополонених, що вiз його кудись на захiд, Максим, як нiколи, був обережний. Вiн, немов спортсмен на стартi, кожну мить чекав стартового пострiлу, щоб зiрватися вперед, але все-таки не встиг зорiєнтуватися, коли цей пострiл пролунав.
Тiльки вiн вийшов з-за рогу одноповерхового будинку на околицi польської столицi, де, здавалося б, особливої небезпеки не повинно бути, як майже впритул зiткнувся з трьома озброєними нiмцями. Їх вiн боявся найбiльше. Тому, коли вони виникли, як примара, прямо перед ним, вiн вiдразу ж остовпiв, забувши все, що планував перед тим для подiбних зустрiчей. Вiн мовчки стояв, дивлячись їм прямо у вiчi, нiби хотiв за щось вибачитись. Вiд несподiванки хотiв крикнути i не мiг. Лише вiдкритий рот, як у рибини, викинутої в прибережну траву, ще бiльше пiдкреслював його страх i безпомiчнiсть перед ворогом. Солдати, переглянувшись, щось коротко кинули один одному по-нiмецьки i потягнулися за автоматами, що висiли в кожного на плечi. Тiєї ж митi, ранiше вiд розуму, спрацював iнстинкт — i Максим, як раптово випрямлена пружина, кинувся назад. Куди? Про це знав лише тваринний жах, що прошив його від маківки до п’ят.
Через кiлька сот метрiв вiн нарештi почав приходити до тями — i тепер його бiг потрохи ставав цiлеспрямованим. Вiн мiг розраховувати лише на одне — що переслiдувачам надоїсть цей марафон, адже фiзичнi сили були далеко не рiвнi — голодний знесилений сержант червоної армiї проти вгодованих нiмецьких вояк; крiм того, на завадi стояло абсолютне незнання мiста. Коли бiг нескiнченним лабiринтом коротких заплутаних вуличок, йому раптом спала думка кинутися в один з будинкiв i попросити допомоги — далi бiгти майже не було сил, а тупiт чобiт по брукiвцi лунав гучнiше нiж копита мiдного вершника. На роздумування пiшла доля секунди — i темний пiд’їзд проковтнув втiкача. Затхле повiтря дихнуло в обличчя, але вже наступної митi Максим мчав сходами поверх за поверхом, зупинився лише на останньому i, як загнаний звiр, загупав у першi лiпшi дверi. Внизу вже стукотiли чоботи. З квартири обережно виглянула жiнка i не встигла опам’ятатися, як Максим рвонув на себе дверi, кинувся в кiмнату i пошепки заволав:
— Заховайте!.. Нiмцi…
Жiнка з несподiванки мовчки дивилася на нього, нiчого не тямлячи. Гуркiт чобiт на сходах вивiв її з оцiпенiння, i вона, підсвідомо догадуючись, затупцювала, не знаючи, що робити; пiдштовхнула його в кiмнату, потiм вернулася до дверей, знову до нього. Але нарештi взяла себе в руки, рiшуче повела втiкача у другу кiмнату, мовчки показала на шпарину мiж дерев’яним ліжком i стіною i коли той миттю впав туди, накинула на нього ковдру.
Скiльки там пролежав, Максим не знає. Вiн лише чув голоси нiмцiв, гупання чобiт по пiдлозi, яка, риплячи, гойдала ліжко, виправдовування господинi-полячки i частий, гучнiший вiд крокiв переслiдувачiв, стукiт свого серця. Коли гарячковий поверховий обшук стих i найчарiвнiшою мелодiєю прозвучало клацання вхiдного замка, Максим лежав, немов вичавлений лимон — безсилий вiд страху та бiгу, i вiд раптового послаблення внутрiшнього напруження, що досягло свого апогею хвилю тому. Йому навiть важко було скинути з себе ковдру.
Почулися легкi кроки — йшла господиня. Вiн полегшено зiтхнув: небезпека, видно, минула. Кроки зупинились бiля нього, ковдра кудись попливла — i прямо над Максимом нахилилося забуте, але таке знайоме обличчя панi Лядуховської…

* * *
Максим згадував. Надзичайно чiтко в пам’ятi пропливали образи минулого, зворушуючи його скам’янiле колись серце i душу. Знову i знову перед очима виринало обличчя панi Лядуховської i — найболючiше — її очi, її погляд. Вiн тепер обпiкав його пекельним вогнем — i вiд нього неможливо було сховатися. Проклятi очi, проклятий погляд! Максимовi часто, дуже часто доводилося відчувати на собi погляди односельчан — осудливi, злi, холоднi, але вiн до них звик, i його огрубiла натура не переймалася ними. Але тепер iншi очi, голубi, як небесна безодня, дивилися Максимовi прямо в душу i — обпiкали. Вони його обпекли ще тодi, коли вiн, злякано зiщулившись, лежав мiж лiжком i стiною. Тiєї ж хвилi, як їхнi погляди зустрiлись, вiн раптом впiзнав їх, спочатку очi i лише потiм лице. Впiзнав саме тi очi, якi кiлька рокiв тому занепокоєно дивились на нього, коли Максим, пiд’їхавши до оселi Лядуховської, не кваплячись, простував вiд пiдводи до ґанку.
Тепер вони дивились на нього зверху вниз, спокiйнi, теплi, неосудливi. Вона впiзнала його — вiн прочитав це в першому ж поглядi, але жодним словом не обмовився про їхнє знайомство i оту неприємну останню зустріч. Протягом тижня, доки вiн набирався сил, підліковував простудженi легені i чекав моменту непомітно зникнути з мiста, панi була уважна, щиро зацікавлена в безпеці втiкача, але разом з тим повна самоповаги i власної гiдностi.
Дiти, спершу зляканi i розгубленi, теж жодним порухом не виказували нiяких осудливих чи образливих емоцій — напевне, після настанов матері. За ці дні ніхто з них — ні господарі, ні несподіваний гість — навiть натяком не торкнувся минулого, i лише іноді погляд Лядуховської, що на долю секунди затримувався на обличчі Максима, нагадував про нього. Але в ньому він ні разу не помітив навiть іскри чогось негативного, її очi світилися спокоєм, щирістю i увагою, i, можливо, це так здавалося, — якоюсь незбагненною любов’ю. Цей погляд, але з відтінком суму та співчуття, дивився вслід втікачеві, коли той залишав рятівний прихисток. Максим, зміцнілий, переодягнений, з чималим вузликом їжі на дорогу, тодi востаннє обернувся — i несподiвано їхнi погляди зустрілися. Вiн знітився, винувато посміхнувся i вкотре за час короткого прощання видавив: «Дякую Вам… Дякую…»
Усі дні перебування в квартирі Лядуховської Максимовi було не стiльки соромно, скільки ніяково, вiн не знав як поводитися, що казати. Турбота i увага господині його зовсiм збентежили, вiн нiяк не мiг розібратися в джунглях чужої психології та чийогось світогляду.
Про свою варшавську пригоду Максим забув хутко. Перед ним стояло більш важливе завдання — добратися додому. З труднощами, але йому це вдалося. Потiм — партизанщина, знову бої, розвідки. Після війни — відбудова; колгоспні справи стерли з пам’ятi дивну зустріч, здавалося, назавжди…
Але ці очi, цей погляд раптом сплив аж перед смертю. Тепер вiн був іншим. Якщо ранiше погляд пані заспокоював, давав впевненість, вiд нього віяло теплом, то тепер, залишаючись таким же щирим, уважним, спокійним, вiн чомусь засуджував, таврував i пік несамовито диким вогнем. Максим хотiв смерті, але вона не приходила. Над ним все нижче i нижче опускалися голубi очi пані, i вiн дивився на них, як смертник на сокиру ката.
…Максим помер через декілька днів. Вiн довго мучився, щось злякано кричав про якісь очi, вiд чогось затулявся. На всi запитання домашніх мовчав i лише перед самою смертю стомлено, ледь чутно прошепотів: «Краще нехай Бог мене судить, нiж вона… Краще Бог…»
Через хвилю його не стало.