Михайло Козубовський – поезія
У мовнім розмаїтті,
Де в слові – фарс і фарш,
Дай, Боже, зрозуміти,
Де правда, а де фальш.
Зміст
Весняні мотиви
З Тобою
Коли себе ти хочеш розпізнати
Кругом яблуні завірюха
Любов і сльози, радість і страждання
Майнули в небуття день перший…
Материнські руки
Минуле
Музична новинка
Настійливо виважую слова
Осінь спонукає до зізнання
Пізнай глибину свого серця
Плаче небо знов то снігом, то дощем
Сягаючи думкою неба
Те, що нам не під силу
У смутний час тривожний
Уникаю я слова «вік»
Я Господу несу свої печалі
Я сьогодні йду до храму рано-вранці
Я часто сам себе не впізнаю
Весняні мотиви
Сміється небо,
Буяє віття
Бурхливо;
Танцює юний,
Зелений вітер
Грайливо.
Проснулось серце,
Затріпотіло…
І з нетрів —
У самий вихор…
І захмеліло
Від щастя.
А сонцеструння
Дзвенить невпинно
Щоденно;
В гарячім серці
Палахкотіння
Шалене.
Спиніть! Не треба!..
Вповийте тінню,
Благаю!..
В солодкій втомі,
В палкім промінні
Палаю…
З Тобою
Коли навала смутку й самоти
На душу налягає в пізню пору,
Я знаю, що й тоді зі мною Ти,
Я відчуваю, Ти зі мною поруч.
Коли навколо віхоли метуть,
Змітаючи, мов сніг, щасливі роки,
Я серцем відчуваю, що Ти тут,
Я навіть чую тихі Твої кроки.
Коли я безпорадний, як маля,
В душі — мов після вигнання з Едему,
Я раптом чую, як моє ім’я
Лунає ніжно в голосі Твоєму.
Коли радію сонцю й солов’ю,
І почуття хвилює незбагненне,
Відверту бачу посмішку Твою,
Що Ти радієш щиро так за мене.
З Тобою я не знаю самоти,
З Тобою мені затишно й красиво.
Лише тоді, коли зі мною Ти,
Я, мов дитя, по-справжньому щасливий!
Коли себе ти хочеш розпізнати
Коли себе ти хочеш розпізнати
Й проникнути у сутності ядро,
Не варто скрупульозно розкладати
На атоми дрібні своє нутро.
Постав перед собою доньку, сина,
Не упередженим суддею будь.
У віддзеркаленні яскравім, нефальшивім
Впізнаєш ти свою правдиву суть.
Кругом яблуні завірюха
Кругом яблуні завірюха
З кожним подихом вітерця.
Ну навіщо спішиш щодуху
Вроду змести з її лиця?
Схаменися, грайливий вітре,
Припини цей жорстокий глум…
Все ж кружля білосніжне квіття,
Ніби тихий врочистий сум.
Та душа не болить у яблунь,
Не розщеплює крик грудей,
Бо намистом з рум’яних яблук
Милуватимуть зір людей.
І життя вітровій невтомний
Обмітає мій ніжний цвіт,
Щоб на гілці душі, на кожній,
Визрівав золотистий плід.
Боже, сили додай в негоду,
Щоб не змів мене буревій.
Бо мій плід — Твоя нагорода,
Він — для Тебе, Господь, він — Твій.
Любов і сльози, радість і страждання
Любов і сльози, радість і страждання,
Тріумф і плач, визнання і ганьба
Ідуть пліч-о-пліч у чуднім єднанні,
Мов давні друзі-нерозлийвода.
Вже зранку думка: «Швидше б уже вечір…»,
А ввечері: «Що ж ранок не спішить?..»
Крізь час летіти мріється малечі,
А з віком серцю мила кожна мить…
Так споконвіку, з самого початку,
Коли в блаженстві цвів Едем… однак,
Дивись, Адаме, ось твої нащадки
За вибір твій розплачуються як!..
Що не людина — грандіозна драма,
Здається, скрізь безвихідь, кут глухий…
І чую голос нового Адама:
«Що ж, вихід є… сьогодні вибір твій…»
Майнули в небуття день перший…
Майнули в небуття день перший і день другий…
Був ранок і був вечір… І пройшов…
Де ж ділись кольори? Лиш невиразні смуги…
І важко щось сказати про любов.
А десь за обрієм барвисте розмаїття,
Дзвіночки сміху простір веселять,
І так палають всюди зорі-квіти,
Що небом зоряним стає земля.
Надіятись на час — не завжди вдячна справа.
У русі обрій не наблизиться й на крок.
І знов надійні лише спогади й уява,
А інше все, звичайно, як дасть Бог.
Материнські руки
Ці натруджені руки, чи знають вони відпочинок?
Ці натруджені руки, що пахнуть і м’ятою, і чебрецем?..
В’ється тихо по них синювато-зелений барвінок
І вкриває собою напружене їхнє лице.
На полях і на луках засмаглені сонячним вітром,
А долоні пошерхлі — зрідні посірілій осінній землі.
Та крізь сіру імлу променіють вони дивним світлом
Золотистого сонця в прозорій світанковій млі.
Ці натруджені руки, які ж вони милі та ніжні,
Тут початок бере невимовного щастя, любові ріка…
Я до них пригортаюсь, цілую натхненно і слізно,
І співаю їм славу — святим материнським рукам.
Минуле
Якщо в напруженім мовчанні
Його шукаєш десь під небом,
То виникає запитання:
А чи було воно у тебе?
Якби було — його почули б,
Воно ж бо має своє ймення.
Яскраве, доблесне минуле
Крокує завжди з сьогоденням.
Музична новинка
Якось на запрошення друга,
Знайшовши дозвілля годинку,
Пішов я до нього послухать
Цікаву музичну новинку.
Захоплено, з гордим азартом
Товариш вмикає машину,
І гуркотом сповнилась хата,
На щастя, без чорного диму.
Хриплять, тріскотять дифузори,
Аж стіни дрижать від натуги,
Ніяк не збагну: чи горе,
Чи радість в цій пісні, чи туга?
То щось завиває лячно,
То лупить, неначе в ступi,
Товариш всміхається значно
І в такт промовляє: «Супер!»
Вікно відчиняю, та де там,
Мені не втекти від пастки,
І тут грозові децибели
Повітря шматують на частки.
Та раптом співучим птахом
Крізь зоряну срібну зливу
Аж в сяйво Чумацького Шляху
Злетіла душа щаслива.
І серце, забувши втому,
Летіло на крилах мрії,
А з вікон сусіднього дому
Струмилася «Аве Марія».
Настійливо виважую слова
Настійливо виважую слова
І кожне вивіряю чи не всоте.
Яка ж це каторжно важка робота,
Чоло аж сьомим потом залива.
Долоні, мов стара, пошерхла жерсть.
Та не бере мене від цього сором.
Вже не пером орудую, а ломом,
Вгризаючись у віковічну твердь.
Сорочку сіру вже плямує сіль,
Дзвенить об камінь лом, немов на сполох…
Не зупинюсь, бо чую владний голос
У звуках тих настійливих зусиль.
О ти, свята благословенна мить! —
Знайти наріжний камінь для будови,
Оте одвічне життєдайне Слово,
Що не вмира, а все животворить!
Осінь спонукає до зізнання
Осінь спонукає до зізнання,
Налаштовує на новий лад.
Я люблю симфонію мовчання
Під врочистий пишний листопад.
Крізь м’яку, принадну гаму кави
Ваблять до знемоги почуттів
А осінні у садах заграви
В буйному шаленствi кольорів.
Всупереч вагомим аргументам
Під журні мелодії дощів
Осінь тихо так, інтелігентно
Проникає у глибінь душі.
В кронах, що горять, немов пожежі,
В сяйві золотих розкішних риз,
В тихих ритмах дощових поезій —
Торжество життя віщає скрізь.
Осінь незбагненна в своїй владі…
Я в полоні звабних твоїх днів…
I у мелодiйних серенадах
Чую серця ніжний переспів.
Пізнай глибину свого серця
Тремтять хвилясті дивовижні кола
і сплески розтинають ніч довкола.
Видовжуй плоть, натягуй, мов струну,
Пірнаючи у серця глибину.
Зумій знайти затоплені скарбниці
Й не захлинутись у липкій водиці,
Сягнути віддзеркалену блакить,
Не обірвавши життєдайну нить.
Від вітру почуттів, народжених із плакань,
Розгойдується лиш, та не щезає мряка.
Чия б то не була, ніде й ніколи тінь
У таємничу не пірне глибінь.
Перев’язавшись променем вогненним,
Повітрям лісовим наповнивши легені
Й розсотуючи сонячний клубок,
Шукай на дні чудесний скарбничок.
В нім таємниця всесвіту і руху,
Могутність схована людського духу.
Скоріш у глиб, без страху і вагань,
Ув епіцентр сердечних коливань!
Плаче небо знов то снігом, то дощем
Плаче небо знов то снігом, то дощем…
Та душа моя ні в розпачі, ні в тузі,
Коли знаєш: не забули тебе ще,
Коли в пам’яті вкарбований у друзів.
У житті немало лине мимо нас.
Є закони, що не знають жодних строків.
Але пам’ять владно зупиняє час,
Хоч на тиждень, хоч на місяць, хоч на роки…
Ой, які ж то таємничі ці чуда-дива!
Подивам моїм нема ні меж, ні ліку…
Це одна із сутностей Господнього єства,
Бо хіба ж не Він сказав такі слова:
«Повсякчас Я з вами аж до кінця віку».
Хай сльозиться небо снігом та дощем,
І ляга на землю сіра тінь хмарини,
Не стискає грізно серце моє щем, —
Світла пам’ять пише сонячні картини.
Сягаючи думкою неба
Сягаючи думкою неба,
Долаю тяжіння земне.
Для щастя багато не треба,
Потрібно лише основне.
Зливаюся з піснею літа,
Коли все буяє довкіл.
Так хочеться щиро радіти,
Забувши про втому і біль.
Одного ж бажання замало,
Щоб линути в світлу блакить.
Важливо, щоб серце співало,
Коли все навколо мовчить.
Хоч тиша над світом зловісна,
Та це не бентежить мене.
Господь — моя сила і пісня,
Для щастя оце основне.
Те, що нам не під силу
Те, що нам не під силу
пізнати всю мудрість Господню
Й не проникнути в творчу
Його глибину-таїну,
Не послужить підґрунтям
для виправдань, нині так модних,
Про свою бездіяльність,
зі злом припинивши війну.
Є багато речей,
на які ми спроможні впливати,
Тож з завзяттям палким
Скористаймося правом своїм.
Але там, де в борні
Зазнаємо в бездумності втрати,
Перемогу віддаймо
У руки Господні святі.
Не чекає Творець,
що зуміємо всі Його дії
Осягти за десятки
прожитих якихось там літ.
Він чекає співпраці
і спільної взаємодії,
Щоб від рабства гріха
рятувати знедолений світ.
У смутний час тривожний
У смутний час тривожний
Розчарувань і втрат,
Дай розпізнати, Боже,
Де ворог, а де брат.
У мовнім розмаїтті,
Де в слові – фарс і фарш,
Дай, Боже, зрозуміти,
Де правда, а де фальш.
Не буду мрій плекати,
Щоб стати мудрецем,
Я просто хочу знати,
Де маска, де лице.
Коли туманно й темно,
Вдивившись в антураж,
Дай, Боже, бути певним,
Де суть, а де міраж.
Щоб мріяти й літати
Душею знов і знов,
Дай серцем відчувати,
Де гра, а де ЛЮБОВ.
Уникаю я слова «вік»
Уникаю я слова «вік».
(Та хіба ж немає причини?),
Коли важчають крила повік
І мішки під очима.
Що з того, що час-буревій
Пройшовсь по мені, що й не зчувся,
Мою молодiсть стер той вiк,
Хоч душі не торкнувся!?
І чому ж незрячі такі усі,
І чому всі в одному так схожі, —
Що не бачать часто душі,
А от лізти у неї можуть?!
Доле наша, важка чи смішна, —
Цінний скарб у простій оболонці!..
Чи ж завжди цукерка смачна
У красивій обгортці?
Чи ж існує розумний баланс?
Де ж то ставиться крапка остання?
Що ж усе таки люблять у нас? —
Запитання…
Я Господу несу свої печалі
Я Господу несу свої печалі,
І Він приймає їх із співчуттям,
Дає розраду і провадить далі
Побожною дорогою життя.
Коли ж я опиняюся в облозі,
І серцю важче й важче з кожним днем,
Він ніжно витирає мої сльози,
З любов’ю утішаючи мене:
«Я знаю, шлях страждань — це шлях до Неба,
Його для тебе Я проторував.
Я смуток твій і біль твій взяв на Себе,
Коли у муках хресних помирав».
І знову зір спрямовую на Нього.
Не залишаюсь з горем сам-на-сам.
І серце знову славить вдячно Бога,
І пісня щастя лине в небеса.
Я Господу несу мої печалі,
І радість, і журбу, і каяття.
Я з Ним пройду крізь бурі та завали,
Бо Він — Дорога, Правда і Життя.
Я сьогодні йду до храму рано-вранці
Я сьогодні йду до храму рано-вранці, на світанку,
Як Марія Магдалина чи Петро та Іоанн.
Де розтане непомітно у ліловому серпанку
Розтривоженої ночі граціозно-сонний стан.
Я побачу дивне дійство на прозорому узвишші,
Як малиново-рожевий приміряє небо плащ,
І почую, як привітно в урочисто-мирній тиші,
Пролунає моє ім’я й заспокійливе: «Не плач».
Я побачу і почую, як захоплено й щасливо
Ріки плещуть у долоні і весняний спів дерев,
І душа моя бентежна теж долучиться до співу,
Бо це гімн Життю й Любові, що ніколи помре.
У досвітнім спогляданні крізь дрімотливість байдужу
Я, розчулений, відчую вітру тихий шелест крил,
І тріумф благоговійний переповнить мою душу,
І вона заллється світлом, мов ранковий небосхил.
Пломеніє юний обрій в золотистих перевеслах,
Зодягнувшись в білі шати, моє серце сяє теж.
Я сьогодні йду до храму, щоб зустрітися з Воскреслим,
Бо Його немає в гробі. Він воістину воскрес!
Я часто сам себе не впізнаю
Я часто сам себе не впізнаю,
Настільки у мені душа двоїста:
Сьогодні я блаженствую в раю,
А завтра не знаходжу собі місця.
Чому моїх тремких сердечних струн
Торкаються так часто різні руки?
Як розпізнати цю життєву гру:
Де істинні, а де фальшиві звуки?
Вдивляюся у знаки неземні,
Вслухаюся в мелодію розмаю,
І блискавками думи бунтівні
Єство навпіл жорстоко розтинають.
То на душі, немовби восени,
То знов буяють солов’їні весни…
Коли б то швидше мій Адам земний
Адамом був поборений Небесним!