Ольга Міцевська – поезія
Красиве серце – завжди молоде.
Душа красива – завжди невмируща.
І хоч назустріч дневі плине день,
Відважно посміхайтесь у грядуще.
Зміст
Сіра зона
Як мати…
Повечеряй зі мною…
Усмішка Бога
Народилось життя. Заясніли рожеві світанки
Від серця людини до Бога пів кроку,
Я не стримаю сльози, бо стане каменем,
Два погляди
Торкнусь
Крок перемоги
Прагну неба
Битва
Сльози при брамі
Л.Ф.В.
Буря за вікном, а в серці тиша —
Акція
Для чого марно тратити слова
Всміхнутись, доторкнутись, обімліти
Крізь втому буднів просіває день
Крила натхнення
Мелодії часу
Мить каяття
Миті одвічного
Ми створили уявне небо
Осоння віри
Силуети вічності
Поцілунок вічності
Сонет коханому
Половіють жита…
Храм
У трепеті замріяної тиші
Слова, слова… Як мало їх у мові
Право бути почутим
Сіра зона
“Вздовж усієї лінії розмежування сторін на Донбасі проходить, так звана «сіра» зона —
смуга нічийної нейтральної території”.
«Українські новини», 2015 р.
Вицвілі очі, вицвілі мрії
Не відбивають неба блакиті.
Їм би лиш хліба, їм би прожити…
Чужими ідеями їх не зігрієш.
Ну а свої? Але де ж їм узятись —
Мозок відштовхує думку резонну.
Хочеться тиші — а тут автомати.
Сіра зона…
Постріли вкриють сірістю скроні,
Як в душу прицільно загляне вічність.
Непросто, відкинувши ідентичність,
Жити в нейтрально-нічийному схроні.
Бути нелегко між білим і чорним
У просторі втрачених орієнтирів.
Як очі задимлені — мрії огорне
Тільки сірість.
Небо крізь дим синьооко вдивляється
В сіро-буденний знекровлений вакуум.
Небу болить, бо Йому не однаково,
Як нам живеться і як нам страждається.
…Знати замало, що таке Істина, —
Треба, щоб Істина стала тобою.
Сірість, нічийністю в душу прикликана,
Біле знамено без сумніву викине
Перед Любов’ю.
Як мати…
Під «Плине кача» колихаю сина.
Сльоза солонить біль щемкої втрати.
«Живуть герої! — Вороги загинуть»…
Я ж на війну дивилася як мати.
Душею руку вбитого «живого»
Стискала під «Герої не вмирають!»
Як за свого, вбивалась за чужого —
Для серця матері чужих дітей немає.
Стікала тихо по сльозі сльозина
На пелюшки мого тремкого щастя.
Чи вдасться вберегти тебе, мій сину,
Від грізних лап війни, а чи не вдасться?
Я плакала за мертвого «живого»
І за живих, приречених вмирати…
І не ділила на свого й чужого,
Бо на війну дивилася як мати.
Понівечені мрії у молитву
Складала за героя й супостата.
Бо хто ще може цю війну спинити,
Як не вона — зчорніла з горя мати?!
Повечеряй зі мною…
Повечеряй зі мною, Боже,
Поруч сядь, посміхнись, як тато.
Ще салату докласти, може?
Чи чайку заварити з м’яти?
Кажуть, м’ята допомагає,
Вгамувати зболілі нерви.
Чи у Тебе так не буває?
В Тебе, мабуть, міцні резерви.
Ой, пробач, я Тебе не тримаю…
Ти ж, напевно, спішиш до інших.
Десь хлопчина тебе благає,
Щоб нарешті настала тиша.
Горне матір своє дитятко,
Просить тільки про хліб і сонце.
Чуєш Ти і мольбу солдата —
І для нього стаєш Оборонцем.
В мене ж сонце. І хліб, і тиша.
В Тебе — болю людського безмір…
Я не смію просити більше:
Залишайся, люби, не щезни!
Я тону у людському горі…
Простягни мені руку, Тату.
Повечеряй зі мною поряд —
Я чайку заварю із м’яти.
Усмішка Бога
Бог заглядає у вічі
допитливим поглядом сина,
Пам’ятними світлинами
зі старого альбому,
Небом, відбитим в калюжах,
як вгору дивитись несила,
Cвітлом із вікон,
що вабить до отчого дому.
Бог пригортає душу
обіймами ластівки-доньки,
Крилами вітру,
що будить напровесні квіти,
Теплим запахом хліба,
щойно вийнятого з духовки,
Задушевною піснею,
щирим єднанням зігрітою.
Бог усміхається в серці
беззубим ротиком немовляти,
Променем сонця,
що вранці цілує в щоки,
Смайликом в Вайбері
з дружнім: «Привіт! Ну як ти?»,
Прозорістю тиші,
що душу пронизує спокоєм.
Дай же нам, Боже,
в буденність дивитись очима дитячими,
Щоб дива Твоїх усмішок,
доторків,
поглядів бачити…
***
Народилось життя. Заясніли рожеві світанки
Ніжних весен земного людського буття.
Народилось життя. І шукає надійних пристанків
В тихім спалаху днів, що у вічність летять.
І життєвий мотив зазвучав, всім до болю знайомий —
Перший крик немовляти спинив суєту.
Посміхнулася мати й свою непомірну утому
Перелляла у вдячність Ісусу Христу.
Народилось життя, щоб любити, терпіти, страждати,
Хрест нести, а чи, гордо вдягнувши вінця,
Вмити руки й зухвало обтерти в заплямлені шати
Кров’ю тих, хто за правду стояв до кінця.
Народилось життя — і схилились в смиренні коліна…
І звичайні слова сколихнули світи:
— Боже мій, — молить мати, — дітей від гріха та гордині,
І від злоби людей збережи, захисти.
Як же страшно частинку себе в руки грізного ката
Їй віддати на плаху чи на розп’яття.
Та ще гірше в лякливо-зрадливій усмішці Пілата
Упізнати життя. Богом дане життя.
***
Від серця людини до Бога пів кроку,
Пів помаху крил у польоті високім,
Рішучого, сильного, а чи недужого,
Та не байдужого.
Від болю людського до неба – пів слова
Тремтливого, тихого чи гомінкого,
Благального, гнівного, слізного, впертого,
Та ж бо відвертого.
Пів слова, пів кроку, але не пів віри,
І, хоч спотикаючись, та не впівсили
Дорогу пройти в пів сльози довжиною,
Щоб прірву здолати між Богом й собою,
Півкроком надії та вірності битвою –
Серця молитвою.
***
Я не стримаю сльози, бо стане каменем,
А камінням душу не омиєш.
Переллються сльози у надію,
Як торкнеться Господа рука мене.
Дум гірких не пригорну, бо злобою
Обернуться у часи тривожні.
А в злоби душа така порожня…
Виллю думи ці я щиро Богові.
Іскри гніву не втаю, бо полум’ям
Стане враз, щоб серце попелити.
Благодатного дощу в молитві
Палко попрошу перед престолом я.
Не втаю, не стримаю – а виплачу
Слово гнівне чи сльозу відчайну.
Чисте серце лиш проникне в тайну
Глибини єднання з Богом в вічності.
Два погляди
Давні образи в мами на стіні
Поглядом сумним зазирають в душу.
Тільки в тих очах не вдалось мені
Віднайти того, ради чого мушу
Проти хвиль плисти попри біль і страх,
Гнів перемогти, ворогам прощати,
Ближнього тягар на своїх плечах
Наче свій нести і – не нарікати.
Я шукала це в погляді сумнім
Давніх образів і в убранстві храму,
А душа кудись в далі неземні
Прагнула злетіть понад куполами.
Та як синь небес, чиста, осяйна,
Поглядом Христа озорила душу,
Враз відчула я, що знайшла вона
Істину святу, котру знати мушу:
Часто непростим буде каяття
Й завжди нелегким – вибір на розпутті…
Щоб знайти Христа, дане нам життя,
Й дана вічність нам, щоб Його збагнути.
Торкнусь
Торкнусь співчуттям до страждання,
До кожного серця – любов’ю,
До Бога – палким розкаянням,
До неба – душі чистотою.
Торкнусь – і лід серця вмить скресне,
Сльозами стече через вічі
І прийде те Царство Небесне,
Де житиму нині та вічно.
Не раз покидатимуть сили,
Як хтось з кровотечею в серці,
Плекаючи віру, несміло
До серця мого доторкнеться.
Та силу черпаю в Ісусі…
І в миті щасливі й тривожні
Любов’ю до зла доторкнуся
Й осяю добром серце кожне.
Крок перемоги
Крок зробити уперше,
а, може, востаннє…
Перейти від німої журби
до чекання,
Від глухого безсилля —
до смілої битви,
Від безмов’я зневіри —
до слова молитви.
Прагну неба
Від себе повертаюся до себе.
Блукаю від чекання до борні.
А десь далеко бовваніє небо,
Вдивляючись у вічі не мені.
Не жевріє надією світання,
Не вабить зоряниця у політ.
Любові крихти, може, вже й останні
Стисну, мов грудку рідної землі.
Мені її ще так багато треба,
А я тримаю крихти, наче дар…
Шукаю неба! Прагну, прагну — неба!
Себе в собі приношу на вівтар.
І з попелища воскресаю знову
Ясним світанням зоряних надій,
Як синь небесна, зіткана з любові,
Увись здіймає дух безкрилий мій.
Битва
Дзвенять мечі. Душа — неначе камінь.
Зіщуливсь дух, мов птах зламанокрилий.
А вперте «Я», зміцніле із роками,
Воює — наполегливо та сміло.
Йому не бракне тактики та хисту.
Ще не в таких боях перемагали!
Зусиллям волі осоружне вістря
Не раз дістати із душі вдавалось.
Й даремно, що від ран тверділо серце,
Вкриваючись безслізності рубцями,
І дух вмирав, поранений у герці
З бажаннями, що бродять манівцями.
Іду на бій. У грудях гине вічність.
Єство ж кричить: «Я вистою! Я зможу!»
Вдивляюсь супротивнику у вічі —
Невже це Ти? Невже це Ти, мій Боже?!
Дзвенять мечі. А на душі вогненно.
Руйнуються твердині непорушні.
Бог проти мене бореться за мене,
Своїм мечем мою лікує душу.
Своїм вогнем зціляє давні шрами,
Вливає в дух мій — Миро найдорожче.
І душу, що викульгує з безтями
Вітає славно, наче переможця.
Сльози при брамі
Як багато у храмі хламу —
Й те важливе, і те ще цінне.
Та за звичкою десь при брамі
Уклякну на одне коліно.
Все зроблю так, як завжди, лише
Це не збавить ярма печалі,
Бо у відповідь — знову тиша.
Небо ридма рида в мовчанні.
Біля брами Богові тісно,
Він навколішки там не стане,
Де між мотлохом гордо виснуть
Звичні образи «нехуштанів».
І тому його сліз не бачу…
Чую тільки мовчання грізне.
Я ридаю… І небо плаче.
Але мабуть-таки про різне.
Л.Ф.В.
Красиве серце — завжди молоде.
Душа красива — завжди невмируща.
І хоч назустріч дневі плине день,
Відважно посміхайтесь у грядуще.
Радійте днині, що несе печаль,
Всміхайтесь миті, що добром засяє…
Нехай любові Божої свіча
Ніколи у душі не загасає.
І ту любов, що Бог у вас вселив,
Даруйте людям, в безлюбов’ї кволим.
Дарма, що хтось колись не зрозумів,
Любіть людей — зігрійте їхні долі.
А те, що роки плинуть — не біда.
В них глибша мудрість й сила віри дужча.
Душа ж красива — завжди молода.
В дух у Бозі — завжди невмирущий.
***
Буря за вікном, а в серці тиша —
Ледве віє ніжний, свіжий вітер.
Божий Дух, що з серця сльози витер,
У душі теплом надії дише…
Буря за вікном. Колись у бурях
Я шукала повноту життя:
Щоби стрімко — аж до забуття,
Щоб у жилах холодком війнуло.
Потім духом зламаним я Бога
В бурі сподівалась віднайти,
В пристрастях земної марноти —
Грізного, могутнього, святого.
Не знайшла. І в душу увірвався
Відчаю нестримний буревій.
Раптом: Вщухни! — голос неземний
В серці спокоєм святим озвався.
Бог знайшов мене, й ледь чутним кроком
В душу тишею Він увійшов…
В Нім надія, віра і любов…
Буря за вікном — а в серці спокій.
Акція
Увага, акція! Клади в пакунок
Оцей товар, бо вигідна ціна.
І ще один предмет у подарунок
Одержиш зразу — виграєш сповна.
Пожартував один дивак моторний,
Збагнувши цей тонкий рекламний хід:
«Мені віддайте те, що безкоштовне,
А те, що платне, в себе залишіть».
І зрештою ні з чим пішов додому,
Міркуючи: то пан, а чи пропав —
Чи б тішився дарункові отому,
Якби товар за «кровні» він придбав?
Та схожі заклики до нас щоденно
Із уст Господніх пристрасно звучать:
«Увага! Як набудете смирення —
У подарунок буде благодать!»
І хоч дарунок вабить, та умови
Заводять часто нас у кут глухий.
Тут не за «кровні» вже, тут аж до крові
Із власним «Я» вступаєш у двобій.
Тому й лишаємося диваками,
Які чекають дару із небес,
Та з дня у день продовжують роками
Плекати пильно у собі себе.
Але у мить виснажливо-буремну,
Коли кладеш на огняний вівтар
Принишкле «я» — безсиле і смиренне, —
Приймаєш благодать Господню в дар.
Для чого марно тратити слова
— Для чого марно тратити слова,
Як можна все сказати зовсім просто?
Така заява — справа не нова,
Так говорив колись уже апостол,
Чекаючи підтримки у Христа:
«Пролити цінне миро — марнотратство!»
На захист вбогих і нужденних став,
Чужим розпоряджаючись багатством.
«Вона зробила добре. На віки
Запам’ятають вчинок цей і жінку…»
Тому рішучим помахом руки
Красивих слів нанизую перлинки.
Щоб їх Христу покласти коло ніг,
Як дар за те, що душу повнить словом.
І в мить, коли земний закінчу біг,
Почути: «Добре це!» — із уст Христових.
Всміхнутись, доторкнутись, обімліти
Всміхнутись, доторкнутись, обімліти,
Сяйнути, пригорнутись, заясніти,
Черпати пригорщами Божу благодать
І в п’ятдесят отак, як в двадцять п’ять.
Грайливо підморгнути, все простити,
Палати, гріти, але не згоріти…
Чи ж не чудово, як серця горять
У сімдесят отак, як в двадцять п’ять.
Обняти ніжно, серцем прихилитись,
Втішатись, мріяти, цвісти, радіти…
Дарма, що дні до вирію летять…
І в дев’яносто так, як в двадцять п’ять.
Та біль чужий нести, немов свій власний
Й задля любові — гордість розіп`ясти
У світі, де громи злоби гримлять,
Навчитись треба в юних двадцять п’ять.
Крізь втому буднів просіває день
Крізь втому буднів просіває день
Нові чуття, нові думки і мрії,
Й акорди недоспіваних пісень,
Які душа у глибині леліє.
То повниться надією печаль,
То осипається тугою щастя…
Й карбується невидима скрижаль
Невпинно швидкоплинним ліком часу.
І кануть в тишу сказані слова,
Хоча, здається, й голосно кричали,
І губиться мелодія жива
В полоні невимовної печалі.
І тільки віри іскорка ясна
Бентежить серце осяйним чеканням,
Для мрії — крила, музику пісням
Дає, а слово воскреша з мовчання.
Її не згасить ні років політ,
Ні холод каменю, ані гріха прокляття,
Крізь втому буднів шлях наш озорить
Любові Божої ясним багаттям.
Крила натхнення
Думки, як птахи, з-під руки втікають,
Піймати хочу — метушусь безсило:
Пишу, читаю, думаю, черкаю…
Та лиш в Тобі, Господь, натхнення крила.
І пишеться тоді, коли Ти мовиш,
Хоча й нечутно для людського слуху,
Своє живе вогненно-чисте слово,
Що проникає у глибини духу.
Думки, мов птахи, їх не наздогнати,
Щасливі, трепетні, гіркі, тривожні…
Тож говори — я буду дослухатись,
Ти — джерело мого натхнення, Боже.
Мелодії часу
1. Згоріти
Горить свіча, свіча життя людського
То мерехтить, а то палає ясно…
Стікаючи слізьми під воску стогін,
Стліває ґніт нам вділеного часу.
Горить душа… То вічності сіяння
Пронизує її слізьми спокути…
І воскрешає давні поривання
Мелодія тремтливо-незабутня —
Тривожно-світла дума часоплину
На тлі страшних реалій злого світу…
Горить душа — хто вгасить те горіння?
Не так свіча — їй суджено згоріти…
2. Відболіти
Знов день обперся на плече смеркання,
Зібгавши сяйво в місячну дугу,
І проридав, для когось вже востаннє,
Свою безмірно болісну тугу.
І заглядає дню новому в вічі
Лукавства підлий кругловидий сміх,
І знову душі стомлені калічить
Смертельним жалом невсипущий гріх.
Знов серця біль переросте у відчай,
В образу — слово, сказане «не так».
Знов хтось бездумно кине «правду в вічі»
Чи поцілунком дасть зрадливий знак.
І знов тепер, як сотні років тому,
Душа за раєм втраченим щемить
І, щоб навік вернутися додому,
Весь біль людський покірно відболить.
3. Пробудитись
О благодатний час — спасіння мить!
Чуттів отих з душі ніщо не може стерти,
Коли уперше осяйна блакить
Зігріла серце поглядом безсмертя.
Як чистоти небесної печать
Душі торкнулась благодаттю Духа,
Коли уста від трепету мовчать,
А серце пильно Божу велич слуха.
Коли завмер невпинний часоплин,
І пісня вічності полинула над світом,
Щоб дух, піднявшись із гріха глибин,
Міг для життя нового пробудитись.
4. Досягти
Жовте листя… Замріяний сум…
Тихий шелест невпинного часу.
Ніжний трепет окрилених дум
І сивин незбагнена окраса.
Все мине, як ранкова імла,
Зникне враз, як роса на світанні.
І та пісня, що перша була,
Обернеться у пісню останню.
Відгорить часоплин, відболить,
Заясніється миттю натхнення.
І душі, що збагнула цю мить,
Шлях осяє святим одкровенням.
І як стихне останній мотив,
Торжеством стануть сльози спокути…
Як чудово небес досягти,
Щоб до вічності духом торкнутись.
Мить каяття
Спинися мить! Народжується диво.
Бентежно серце у сльозах бринить,
Завіса впала із очей журливих.
Спинися, мить.
У сповитку Христової любові
Будуються до вічності мости —
Молитви несміливе перше слово:
«Господь, прости…»
«Прости, Господь!» — і у святих висотах
Цей тихий поклик торжеством звучить.
Радіють ангели, бо це достоту
Щаслива мить.
Співає небо. Ну хіба не диво:
Свій сенс знайшло іще одне життя.
І, може, вперше глянуло щасливо
У майбуття.
Миті одвічного
Думку до думки, і слово до слова,
Мов намистини, нанизую знову.
Та описати буваю не в силах
Посмішку неба красиву-красиву,
Чисту пелюстки сльозу на світанні,
Пісню зірниці тремтливо-печальну,
Спрагу проміння, що сяє в зеніті, —
Хоч це всього лиш одвічного миті.
Миті величні, що серце бентежать,
У таїні неосяжно-безмежній
Дивно постали, як світу основа,
З думки Творця, за Святим Його словом.
Розумом їх осягти не беруся —
Небу у відповідь тихо всміхнуся…
Думку до думки зберу по краплині
Й виллю у слово — подяки й хваління.
Ми створили уявне небо
Ми створили уявне небо
І в нього грюкаємо кулаками.
А небо сказало: «Ввійду у тебе
І будеш ти храмом».
Ми ж, задерши носа угору,
Просто затоптуємо його ногами…
А небо долі — отам, де горе,
Де сльози, вкутані молитвами.
Воно промовляє: «Прийду на вечерю.
Я тут, вже при брамі у тебе…»
А ми навіжено грюкочемо в двері
Уявного неба.
Осоння віри
“Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє,
в Ісусі Христі” (Фил.4:13).
На осонні моєї мрії
Тихо ніжиться зерня віри.
В грудях щемом тремким зоріє
Всеосяжне блаженство миру.
Та реалій гірких тривожність
Робить серце безкрило-кволим.
Я відчайно кричу: «Не можу!!!»
І пронизую всесвіт болем.
Але раптом з безсилля гробу
Проростає зерно гірчичне.
Знову лунко звучить: «Ти спробуй!»
Голос Божий — святий і вічний.
Він осонцює днину кожну,
Білокрилить прадавню мрію.
Серце вторить йому: «Я зможу!
Я в Ісусі усе зумію!»
Силуети вічності
Небом блакитно-ніжним,
Зоряним поглядом ночі,
Спалахом блискавки грізним
Вічність дивиться в очі.
Погляд цей душу зігріє,
Піснею в ній озоветься.
І озорить надія
Тиху молитву серця.
Щедрістю сліз відчайних,
Щирістю слів відвертих
В серці життя лишає
Вічності силуети.
Сила їх незбагненна
Трепетом повнить душу.
Цю глибину одкровення
Я осягнути мушу.
І як в долині плачу
Смерті загляну в вічі,
Божу любов побачу —
Ту, що дарує вічність.
Душу вона зігріє,
Піснею в ній озоветься.
І озорить надія
Тиху молитву серця.
Поцілунок вічності
У вічність миті плинуть лунко…
Крізь часу біг
Торкаюсь серця поцілунком
Пробитих ніг.
Враз мить завмерла і раптово
Спинився час —
То вічність благодатним словом
В єство влилась.
Сонет коханому
Ніщо не зрівняється з твоїм ніжним «люблю»,
вимовленим без слів.
Зорить любов — промінчик мого щастя —
Безмовно й ніжно у твоїх очах.
І туляться до рідного плеча
Чуття душі, що непідвладні часу.
Любов плекаю в серці, як окрасу,
Щоб цвіт її ніколи не зачах,
І сонцесяйна ніжності свіча
Палає у душі моїй незгасно.
Летять роки, осяяні коханням —
У вічність нам торує путь незнану
Отих років стрімкий нестримний лет…
А почуття, що непідвладні часу —
Горіння серця і душі окраса —
Сплітають прозу буднів у сонет.
Половіють жита…
Половіють жита
І зрадливо сивіє волосся.
Промайнули літа –
Вчора лиш одружились, здалося.
Часу плин – наче мить,
Та душа не вгаває: «Коли ж це?»
Не натішивсь дітьми,
Вже й онуками осінь курличе.
Дозрівають жита –
Їх чекає туге перевесло.
Хай же плинуть літа
В сніжні зими і зоряні весни.
І хай будуть вони,
Наче нива, багаті на жито.
Не лякайсь сивини –
Ще попереду бабине літо.
Храм
“…Ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває”
(1 Кор. 3:16)
У серці зводить Бог
Святий величний храм.
Прихисток від тривог
Душа знаходить там.
В нім вічна таїна
Пречистих одкровень
Й оселя неземна,
Де Божий Дух живе.
Торговців геть жену,
Нема їм місця там.
Вже сплачено ціну
За дух мій — кров Христа.
Не розміняюсь — ні! —
На дріб’язок гріха,
Щоб Божий Дух в мені
Ніколи не cтихав.
В святе святих несу
Хваління фіміам —
В моїй душі Ісус
Споруджує Свій Храм.
У трепеті замріяної тиші
У трепеті замріяної тиші
Чи в злеті велемовства гомінкого
Здіймусь сльозою в небо, де у вишніх
Оселі Бога.
І припаду, шукаючи прихистку,
До ніг Отця, мов сплакана дитина,
І принесу, ні, не намиста, низку
Гріха й провини.
Я не прошу ні слави, ні досягнень,
А темряві безцільності сліпої
І в мареві ідей, високих прагнень
Прошу спокою.
І сили, щоб іти й не розгубити
Коштовних перлів на життя кривизнах,
А щоб Отцю чудові самоцвіти
До ніг покласти коло брам Вітчизни.
Слова, слова… Як мало їх у мові
Слова, слова…
Як мало їх у мові,
Щоб описати почуттів палітру –
Бентежний голос щирої любові
І тишу ніжності прозоро-світлу.
Минають дні… Думки, слова і дати
У вічність плинуть, наче мить єдина.
І їх ми зможемо лишень згадати,
Плечем обпершись на життя сивини.
Пориви почуттів – стрімкі і чисті,
Дитячий щебет і сльозини втоми…
Усе сплелося: будні й урочистість –
В єдиній долі, в прагненні одному.
Господня милість душі поєднала,
Шлях освітила незбагненим сяйвом.
Щоб висловити все, нам слів замало,
Але вони тепер, напевно, й зайві.
Право бути почутим
Право сказати дається не завжди…
Воно виторуване власними помилками.
Просякнуте власним болем.
Воно походить з самих глибин духа
Часом людського, а частіше-таки — Божого.
Воно палає в тобі — ненаписане.
Розриває тебе — непромовлене.
Позбавляє тебе сну та спокою…
А інакше воно просто не має права —
Права бути почутим.