Пам’яті батька

Сіпнулась в брові кошлатій пряма волосинка сива;
Біль, зблиснувши у зіницях, сховався за ширмою сліз.
– Дивися… дитино… тут ось… була моя рідна Грива.
Зосталася тільки груша і виріс цей мішаний ліс…

Он, зліва там – місце мокре, а поруч цвіте ліщина!
У нас там була криниця, над нею стояв журавель.
Цей камінь — поріг, напевно… низька в нас була хатина…
Селяни тоді не вміли робити високих стель…

А, знаєш, грушки на груші такі були соковиті!
Її защепив малим я і довго плодів тих чекав!
(Затих на хвилинку батько; згадками очі прикриті…)
– Ех, був би сезон​, я з неї дичок хоч би покуштував!

Заскімлила під мізинцем побита кора огрубла.
З хриплинками, тихий голос у батька і зовсім пропав.
Зацепенiвши від жалю, свердлила я поглядом дупла.
Дитиною я не вміла втішати… а батько страждав…

Які перед ним повстали в болючу ту мить картини?
Бульдозери під порогом? Залякані поліщуки,
Що їх, із причуд ідейних, везли кудись на чужини?
По різних куточках світу розвіялися земляки…

Минулося те століття… Засохла давно вже груша.
Розрісся на місці Гриви у чагарниках чистотіл…
А батькові сльози й досі мою обпікають душу.
Ніколи! Не можна, люди, ні доль руйнувати, ні сіл!

(English translation. Not in a poetic form)

A straight gray hair had twitched in his shaggy eyebrow.
Pain had flashed through his pupils and hid behind a screen of tears.
-Look, my child, here used to be my native Griva*.
Only a pear tree stands, and this mixed forest has grown.

There, on the left, there’s a wet spot and a hazel bush blooms.
There used to be a well there; a crane** stood above it.
This stone appears to having been our threshold.
We had a low house. The peasants did not know how to make high ceilings then.

You know, pears on this pear tree were very juicy.
I’ve grafted that tree when I was a small child and long awaited those fruits.
(My father grew silent for a moment; his eyes covered with memories.)
-Eh, would it have been in season, I could have tasted those pears.

The beaten, roughened bark started whimpering under my little finger.
Usually with hoarseness, the dad’s quiet voice had totally disappeared.
Stunned with pity, I was staring at the cracks.
As a child, I did not know how to comfort people … and dad suffered …

What images had appeared in his mind at that painful moment?
Bulldozers at his threshold? Intimidated Polishchuks?***
that were being deported to unfamiliar lands because of someone’s ideological whims.
His people have been dispersed in different parts of the world.

…That century has passed . The pear tree has been dead for a long time.
Bushes of celandine have grown in the place of the Griva.
But my father’s tears are still burning my soul.
Never! You cannot, people, destroy someone’s destiny or villages!

*village name
**a devise to pull out water that looks like a crane
***Nick name of the people living in that area