Володимир Сад – поезія
Відступися від серця, тривого!
День прийдешній хай буде ясним! …
Дуже страшно зустрітися з Богом,
Ще страшніш — не зустрітися з Ним…
До небес
Ми зустрінемось в райських садах.
Усміхнеться нам небо блакитне
І душа барвінково розквітне,
Якщо йшли по Господніх слідах.
Ми зустрінемось в райських садах.
Ми обнімемось всі, як брати.
Там ніколи не стрінемо ночі.
Будуть сяяти радісно очі,
Що усі ми дійшли до мети.
Ми обнімемось всі, як брати.
І почує Усесвіт псалом.
Заспівають Господнії діти.
Будуть ангели з нами радіти,
Вічність ніжно обійме крилом.
І почує Усесвіт псалом.
Ми зустрінемось. В небі наш дім.
І не буде ніколи розлуки.
Всі спасенні візьмуться за руки
В білих шатах, усі молоді.
Ми зустрінемось. В небі наш дім.
Березень, 2022 р.
Повернення
Повертався самотній. З поразкою,
Важко міряв дорогу між трав.
Все недавно здавалося казкою…
Він до батька ішов. Він програв.
А на другому березі зболенім,
Де надії вросли якорі,
Ув отцівському серці знедоленім
Пломінь віри й любові горів.
Ще раз погляд у далеч засмучену…
Хтось іде із юдейських низин.
Плаче смуток у постаті змученій,
Ніжна хвиля в душі: певно — син!
Заскрипіли ворота стривожено.
В батька бігти ще вистачить сил…
Весь обідраний, босий, знеможений,
Але — син! О, нарешті, мій син!
Прихилились коліна з молитвою.
Ледь почулося: «Отче, згрішив…»
«Я приймаю, мій сину, печаль твою.
Чуєш пісню моєї душі?»
І на плечі синівські, похилені
Руки батька… — всепрощення мить.
Дві душі обнялися, окрилені,
Щастя-доля над ними тремтить
Молитва мами
До села докотились тумани,
По полях, по ярах розляглись.
Чую тихі слова, шепіт мами
Мама молиться — все, як колись.
Склались човником жилаві руки.
Мить прекрасна. Лиш мама і Бог.
У молитві — симфонія звуків,
І звучить вона тільки для двох.
Плаче скрипкою біль незгасимий,
Про загублені долі квилить.
За дочку і онуків, і сина
Мама молиться. Мамі болить.
Оксамитовим флейти звучанням
Тихий голос летить догори.
Мама молиться, може, востаннє…
Небо чує тебе, говори.
Б’ють литаври у небо тривогу.
Серце матері чує біду.
І тоді в молитвах до знемоги
У проломі стає за нужду.
Тут подяки акорди мажорні
І мінорне звучання журби,
Тут потоки течуть животворні
До журливого віття верби.
Молитви не бояться цензури,
Бо з сердець, не з амвонів звучать.
Знає Бог молитов партитуру
І Свою прикладає печать.
Молитовна симфонія мами…
Нам ніколи її не збагнуть.
Ми щасливі, як поруч із нами
Молитовниці-мами живуть.
Синам
Іще не виросли сини,
А вже недовго до смеркання.
І неспокійні сняться сни,
І кожна ніч, немов остання.
Іще не виросли сини,
А світ — суцільне бездоріжжя.
Яку стезю знайдуть вони,
Коли душа і чиста, й ніжна?
Іще не виросли сини,
Я ще формую їхні крони.
Сини, як відгомін весни,
А я зимові чую дзвони.
Іще не виросли сини.
Ой не спішіть рости, орлята.
Хай прошумлять вам ясени
Про те, щоб крила пильнувати.
Моєї старості сини,
Ростіть, підносьтеся угору.
Я ту благословляю пору,
Коли й вам буде «восени».
Божий вернісаж
Спалахнув світанок вмитою зорею.
На палітрі творчій — свіжості краса.
Відкриває Майстер диво-галерею:
На його полотнах ще тремтить роса.
Копії бліденькі складені в підвали.
Стереже їх ревно сивий Ермітаж.
А для нас щоденно всі оригінали
Пропонує славний Божий вернісаж.
Боже, Ти Художник і Творець шедеврів!
Їх не перевершить наш земний талант.
Бо Твої оздоби — із прекрасних перлів,
І Твої прикраси — чистий діамант.
Пречудова гама величі природи,
Неземних пейзажів дивний колорит
Гарний і прекрасний, мов дівоча врода,
І лугів квітучих ніжний оксамит.
Виставка Господня, персональна, власна,
Що постійно діє вже багато літ.
Нам завжди доступна, урочисто-ясна
Буде надихати, поки буде світ.
Якщо нас так ваблять всі земні красоти,
Росяні поранки в голубій імлі,
Що ж тоді чекає у святих висотах,
На новому небі та новій землі?!
Марсіанськi пейзажі
О земле з переораним чолом…
Василь Симоненко
Наче душу замурзав у сажі.
Біль у серце — по рукоять,
Як уздрів марсіанські пейзажі
I дикунську безжалісну рать.
Йде печерна жорстока навала.
За сосною кожною — тать.
Після себе лишає зухвало
Із дерев замордованих гать.
Як сумлінню дивитись у вічі?
Бо ж за пригоршню бурштину
У сучаснім середньовіччі
Заганяємо душу в труну.
Марсіанські поліські пейзажі…
Очі кратерів — у сльозах.
Наші діти онукам розкажуть,
Як зникала поліська краса.
На бездумну і варварську жертву
Каїн ставить страшну печать.
Вже зіниці у кратерів — мертві…
Тихо сосни смолою сльозять.
Чи впізнаю тебе, рідний краю,
Як прийду із туманів чекань?
Бо ж Полісся моє розпинають…
Я ще реквієму не співаю,
Ще надії не згасла грань.
Моя земля
Мій рідний краю! Земле моя мила!
Дитинство, юність, зрілість… суєта.
Не ті літа, щоб розправляти крила,
Все майже відцвіло. Не ті літа…
Хто знав, що так мене поверне доля,
Що буде біль і сум на чужині
І щирий поклик батьківського поля,
І незрадливі мамині пісні.
Земля батьків, ти завжди — найрідніша,
Не раз тобою дихав уві сні.
Вітчизни дим тепер мені миліший
За той вогонь, який на чужині.
Нехай мій син своєму скаже сину,
Що як би не манив широкий світ,
Не винесеш ніколи Батьківщини
Підошвами затоптаних чобіт.
О краю мій, моя земна юдоле,
Печуть мої ще давні мозолі.
Не впасти б тільки на чужинське поле,
А вмерти — на прабатьківській землі.
Подяка
Треба бути сліпим,
Щоб не бачити спалаху осені
І осяяних золотом
Віковічних розкішних лісів.
Ще природа не спить.
Літо бабине мріє у просині
І повітря п’янке
Переспівує оду росі.
Треба бути глухим,
Щоб не вчути плачу журавлиного,
Як зітхають дощі,
Поливаючи ниву сумну,
Як душа промовля
Про дочасність життя швидкоплинного
І як вітер шумить
Про коротку стежину земну.
Треба бути німим,
Щоб уста не озвались подякою
За осінні дари,
Вересневі дозрілі літа…
Хай не буде в душі
Ані трохи негоди ніякої!
Хай джерела дзвенять
І земля, мов Едем, розквіта!
Таїна молитви
Якби молитва мала кольори,
Були б ми свідками прекрасного видіння.
Як плід, як дар воно глибокого смирення,
Що фіміамно лине догори…
Якби молитва мала кольори.
Коли б на двір ми вийшли уночі,
То нас яса тоді зустріла б світлосяйна,
І нам відкрилася б свята молитви тайна,
Як ночі день віддасть свої ключі…
Коли б на двір ми вийшли уночі.
І день для нас веселкою б світив,
Бо із сердець людських, йдучи у день грядущий,
Лилися б молитви високі, невмирущі,
Життя було б із подостатком див…
І день для нас веселкою б світив.
Якби молитва мала кольори
Удень,
Вночі,
Усякої пори.
Рідна мова
Моя українська мово,
Мученице святая.
Твоє вічно звучне слово
З наших сердець зростає.
Воно калиново квітне,
Виплекане і чисте,
Миле й до болю рідне,
Мов для душі намисто.
Не раз тебе розпинали
Покручі та васали.
Знімали з хреста й ховали,
Але ти воскресала.
Й жила у серцях пречистих,
Скріплена молитвами,
І завжди в часах імлистих,
Мово, була ти з нами.
Ти — як дарунок від Бога,
Ти — як вінець в нагороду.
Хресна твоя дорога,
Дочко свого народу.
Іди, продирайся крізь терни,
Моя українська мово,
Вірю, здолає скверну
Твоє вічнозвучне слово.
Шукання
Людям страшно зустрітися з Богом,
Та страшніш не зустрітися з Ним.
Краще б Він був суддею нам строгим,
Ніж далеким назавжди й чужим.
Він — Любов пресвята і всевишня,
Він запалює зорі в душі.
Чому так у житті нашім вийшло,
Що ми йшли на пусті міражі?
Чому серце — утомлений острів —
Не противилось хвилям гріха.
Бився човен об камені гострі,
Не тривожилась совість глуха.
А боліло ж, боліло, боліло,
До знемоги боліло й пекло…
Так хотілось розправити крила
І відчути блаженне тепло.
Та хтось дужий притримував міцно,
Не даючи спочинку й на мить,
І лежати примушував ницьма,
Щоби нам не відкрилась блакить.
Відступися від серця, тривого!
День прийдешній хай буде ясним!
…Дуже страшно зустрітися з Богом,
Ще страшніш — не зустрітися з Ним…
Храм
Я був свідком, як на початку шістдесятих років ХХ століття
у м. Володимирці Рівненської області руйнували чудову історичну пам’ятку.
Він стояв приречено похмурий
Ув оточенні засмучених дубів,
А поодаль люди у зажурі,
У котрих ще дух не зачерствів.
Переніс воєнне лихоліття,
Витерпів важкий наруги день.
А тепер дуби зеленим віттям
Хочуть захистити від людей.
Храм сьогодні мають розпинати
Привселюдно, як Христа колись.
А страшні теперішні пілати
Нишком вмили руки, що тряслись.
Раптом — вибух. Задрижали мури,
Защеміло серце, біль в очах.
І прекрасний твір архітектури
Зараз перетвориться на прах.
Зойкнув храм, на мить піднісся вгору,
До блакиті, далі від злоби…
Та безсило впав. Навколо горе
Й купа цегли. Плакали дуби.
Плакали і люди. Витирали
Рукавом небесну синь з очей.
І прокльони слухали вандали:
Їм не днів бажали, а ночей.
Ось і все… Гірка й болюча драма…
Тільки сизий дим зі свіжих ран…
Через кілька літ на місці храму
«Возведуть» дешевий ресторан.
Він стоїть, та завжди чимось хворий.
Йдуть роки, немає вороття.
А дуби простерли віття вгору,
І чекає небо каяття.
Бережім свої сердечні храми
Від наруги ворога душі.
Господи, пребудь довіку з нами.
Сохрани від зла, гріха та лжі.
Божий Син
Він — Божий Син. Він небом обцілований.
І відчували у синедріоні,
Що не вони, а Він, некоронований,
Сидить по праву на вселенськім троні.
Він був Дивак. Йому пропонувалися
Всі царства світу й слава їхня тлінна.
Відрікся. Бо від Нього вимагалося
До ніг упасти ворогу уклінно.
Він був Дивак. Усій безправній челяді
За друга й побратима був щоденно.
Він не боявся з ними повечеряти,
Зробивши святом їх життя нужденне.
Він був Любов нічим не заплямована.
Її божественну Він ніс усюди.
Була любов і зраднику дарована,
Коли в смиренні ноги мив Іуді.
Підбитим птахом лиш Йому судилося
На хрест здійняти крила розпростерті.
Допити чашу, мовити: «Звершилося!»
І непідвладним стати навіть смерті.
П’ятидесятниця
Ісус воскреслий, гора Оливна,
Зібрались учні, довкіл краса.
Вже зовсім близько хвилина дивна —
Піти у хмарі у небеса.
І він піднявся. Небесні брами
Повідчинялись Царю царів,
Щоб наші храми, сердечні храми
Наповнив подих Його дарів.
Чекають учні, росте напруга…
У місті — свято, врочиста мить.
Надходить ера Святого Духа,
Щоб, запалавши, завжди горіть.
І — шум раптово, мов сильний вітер.
В очах надія, в серцях любов.
Чекають Духа господні діти.
За мить священну — пролита кров.
А далі — сяйво, немов вогненне,
Затріпотіло, та не пекло.
Народ побачив щось незбагненне,
Що справжнім дивом тоді було.
Вогнем любові в сердечнім храмі,
Вогнем священним на вівтарі
З небес утіха злилась дарами —
То обітниця Царя царів.
Небесний Отче, Ти свого Сина
Послав на землю — і Він нас спас,
А потім Духа Ти дав людині,
Щоби сирітство минуло нас.
Щось більше дати — вже неможливо,
І ближче стати ніхто б не зміг…
Життя з достатком, — таке щасливе! —
Тобі, Ісусе, кладу до ніг.
Вдовині лепти
Народ у храмі: лиця, лиця.
Багаті, вдови, бідняки…
Христос супроти сів скарбниці,
В яку вкидали срібняки.
Ідуть мужі… Розкішні шати
І благородна сивина —
Ознака, що вони багаті.
Такі ж і жертвують сповна.
Щедротна жертва від багатих —
Не перегин, не дивина.
Багатий має звідки взяти,
А для скарбниці — зайвина.
Серед шумливого народу,
Посеред храмових прикрас
Стоїть вдова з простого роду,
Що стала прикладом для нас.
Іде несміло до скарбниці.
Як щире серце тріпотить!
Дві лепти стиснуті в правиці.
Благословенна, славна мить!
Ця мить для Господа, Владики…
Коли жертовно на вівтар
Кладем мізерне, невелике,
В Його ж очах — це гідний дар.
Ми несемо любов та вірність
І просимо: — Благослови,
Щоб наші жертви мали цінність,
Як лепти бідної вдови!
Присутність
Я до Тебе прийду, мій предвічний Равві.
Як Марія, до ніг тихо сяду.
Ти розкажеш, як роси тремтять на траві,
Де для серця шукати розраду.
Ти поясниш мені, чом скотилась сльоза,
Чом нести тягарі свої мушу,
Чом лелеки весною вертають назад
До старої засохлої груші.
Я Тебе розпитаю, від Тебе навчусь,
Як Тобі поклонятися щиро.
Мій Господь і Спаситель, мій Пастир Ісус,
Благодатні слова Твої — миро.
Ти розкриєш секрети Твоїх обітниць
І дозволиш ввійти за завісу,
Щоб побачив я славу небесних зірниць,
Скіпетр Твій і святу Твою ризу.
Розпитаю, як в серце приходить любов,
Як мені увійти в поклоніння,
І подяку віддати за вічний покров,
Що примножує віру в спасіння.
Ти відкриєш мені горизонти нові,
Щоб пізнав я святі таємниці.
Зачерпну Твого слова, мій добрий Равві,
Як черпають води із криниці.a
Остання ніч
Глумилися над гідністю Месії
Цинічно й страшно. Відвернулась ніч.
Земну скорботну ниву вже засіяв.
Вона зародить через дим сторіч.
Далеко ще до чорного світання.
Доба жахлива і кривавий слід.
І свист бича. У відповідь — мовчання
І злобні лиця на багрянім тлі.
Холодна ніч — остання перед стратою,
І смерть уже здавалася відрадою.
Хтось клав життя в наругах і прокляттях
У темний час печалей і журби.
А хтось принишк, мов тінь, біля багаття:
Немов з Христом… Та ближче до юрби.
«Ні меч, ні спис не залякають нині,
А те, що гріюсь — скільки ж тут вини?..»
Зненацька голос дівчини-рабині:
«І ти був з Ним!»
Вогонь не грів. Горіло у середині.
Блаженні, що ніким не будуть зведені.
І клятвенно: «Не знаю цього мужа,
Не відаю, що кажете мені…»
Лиш серце стукотіло дуже-дуже,
Немов ішов босоніж по стерні.
І заспівали півні про відречення…
Душа аж застогнала понівечена.
Два погляди: один такий тужливий,
Що в серце учня всунулась гора…
І полилася вмить гаряча злива
З очей Петра.
Гефсиманія
Серед безмежжя всіх галактик,
Землі і неба широти,
Сад Гефсиманський — болю клаптик,
Страждань, скорботи, самоти.
Кривавить піт лице Господнє:
— Мій Отче, чашу пронеси!
Почуй Мене, почуй сьогодні!
Я все прийму, як Ти даси!
О, ця страшенна одинокість!
О, ця нестерпна самота!..
Холодна місяця високість,
І лиш молитва на устах.
Сплять учні. Молиться Месія.
Пильнує з неба Саваоф.
Що в ніч цю думає Марія?
А на чолі Ісуса – кров.
Напевно, я до днів останніх
Так до кінця і не збагну
Синівські муки і благання,
Тієї ночі таїну.
А троє сплять. Ось-ось світання.
Вже гомін зради долина…
І ранок кликав на страждання,
Щоб чашу випити до дна.
2020 р.
Зрада
Глибока ніч. В принишклому саду
Тремтить поміж листочками скорбота.
Віщує тиша злякана біду
І чорно-аспідна душа Іскаріота
В запроданстві, у ночі на виду
Упала в пекло. В морок. Без розради.
І в молитовно-зболенім саду
Цілунок прокричав — цілунок зради —
На всю Вселену. Хрипло. І закляк
В страшній безодні грішного падіння.
Любовний без любові хижий знак
Безславно згас у попелі сумління.
Цілунком не прикриється душа
Від жаху смерті, фальші та облуди.
Є в нашім серці вірності межа,
Яка стирається цілунком Юди.
Жертва
I
Едемський сад — Всевишнього творіння.
Адам і Єва, змій і Саваоф.
Блаженство раю і… гріхопадіння.
І перша жертва, і невинна кров.
Едемський сад. Обіцяний Спаситель.
Адам і Єва — то вигнанці вже.
І спокуситель виповзав вужем…
А біля раю — херувим з мечем.
II
І зайнялася твердь гріха багаттям,
Та сходила від Якова зоря.
Земля стогнала під тяжким прокляттям,
Ростила терен для свого Царя.
III
Сад Гефсиманський. І смертельна туга.
Учитель, учні та кривавий піт.
І темна ніч. Сміялася наруга.
Байдуже спав гріхом сповитий світ.
Сад Гефсиманський. Гомін звідусюди.
Чад факелів, холодний блиск мечів.
Вже чаша не мине. Цілунок Юди.
І плакав ранок в ночі на плечі.
IV
Щоб світову спинити катастрофу,
Безгрішний стався жертвою за гріх.
…Йшов Переможець на Свою Голгофу
За всіх.
Вибір
Відкричали, охриплі: «Варавву!»
«Розіпни!» — шаленіло стократ.
Ще попереду драма кривава…
Миє руки Пілат.
Суд верховний святої Юдеї
Чорний плащ приміряє, мов кат.
А з душею, що буде з душею?
Миє руки Пілат.
Все навколо холодне й вороже,
Зі світанком не прийде добро.
«Пронеси мимо чашу, мій Боже!»
Гріє руки Петро.
Всі розбіглись апостоли-браття,
Вже зоря калинова, мов кров.
Як приємне тепло від багаття…
Гріє руки Петро.
Пресвятий, непорочний — проклятий,
Почорнілий від болю й погроз,
Щоби буть на хресті розіп’ятим,
Віддає Свої руки Христос.
Сім слів Господа
Над кулею земною звівся хрест.
Зловіща тінь упала на Голгофу.
Це не караючий Отцівський перст,
Це жертва, щоб спинити катастрофу.
Скорботна чаша випита до дна.
Земне життя наблизилось до скону.
За гріх людей Він заплатив сповна,
Звільнивши підзаконних від закону.
Прощав, любив, навчав, творив дива,
Показував зразок життя святого,
Та ще не всі сказав Христос слова,
Ще не було тріумфу перемоги.
Життя Христа мов спалах в майбуття,
Не блиск промов чи згусток філософій.
Вже близько смерть, та сіяли життя
Сім слів, що прозвучали на Голгофі.
Слово перше
Ось череповище. Віднині — центр Землі.
Жахлива метушня, Христові ділять ризи.
І жереб кидають. Навколо лиця злі,
В душі зима, і очі, й серце — в кризі.
На сполох вдарив молот преважкий.
Всьому є час, і є всьому причина.
«ПРОСТИ ЇМ, ОТЧЕ ПРАВЕДНИЙ, СВЯТИЙ,
ВОНИ НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ДЛЯ МЕНЕ ЧИНЯТЬ».
Слово друге
Ліворуч і праворуч від Ісуса
Висять злочинці, певно, за розбій.
Один не має сил знести спокусу,
Сичить в зневазі лютій, наче змій:
«Як Ти — Христос, зійди з хреста із нами.
Як Ти — Спаситель, нас спаси й себе».
А другий, попрощавшись із гріхами,
Надіявся на милість із небес:
«Згадай мене, мій Господи, благаю,
У Царстві, що в небесному краю…»
«ПО-ПРАВДІ Я КАЖУ ТОБІ, БО ЗНАЮ:
ЗІ МНОЮ БУДЕШ НИНІ У РАЮ».
Слово третє
Росте злоба й фальшива ейфорія.
Приниження, насмішки і хула.
Біля пробитих ніг стоїть Марія,
Поранена, безсила проти зла.
Побачив матері сердечну рану
(Віднині залишається одна).
Синівський погляд впав на Іоанна:
«ОЦЕ ТВІЙ БУДЕ СИН ТЕПЕР, ЖОНА».
Апостолу сказав: «ЦЕ — ТВОЯ МАТИ».
Турбота Сина, Сам же помирав!
Любимий учень до своєї хати
Самотню матір відтоді забрав.
Слово четверте
А потім — морок. Ніч. Посеред дня
Раптово все довкола потемніло.
Притихла враз злорадна метушня.
Заклякло все, жахнулось, заніміло.
І в темряві глибокій, світовій
До неба голос зболений полинув,
Синівський голос: «БОЖЕ, БОЖЕ МІЙ!
ДЛЯ ЧОГО ТИ МЕНЕ ТЕПЕР ПОКИНУВ?»
Слово п’яте
Мовчало небо, наче недосяжне.
Криваве тіло томиться з жаги.
Вуста спеклись. І ледве вчулось: «ПРАГНУ!»
І черства бездушність навкруги.
Слово шосте
Насмішки лиш підсилюють страждання.
Холодний лід в серцях не розтає.
Старанний римський воїн без вагання
До вуст Христових оцет подає.
Знесилений Ісус прорік: «ЗВЕРШИЛОСЬ!»
Віддав усе. Вже вільний від землі.
Ясна свідомість, серце ж ледве билось,
Бо шлях важкий Його крізь терни ліг.
Звершилось те, для чого небо кинув,
Звершилося спасіння всіх людей.
Звершилось все. О Людський Божий Сину,
Твоя любов до вічності веде.
Слово сьоме
Агонія. Важкі смертельні муки
І сильний голос у святій мольбі:
«МІЙ ОТЧЕ! У СВЯТІ НАДІЙНІ РУКИ
Я ДУХ СВІЙ ЗАРАЗ ВІДДАЮ ТОБІ».
В ту ж мить завіса розірвалась в храмі,
Відкривши доступ у Святе Святих.
А людству до небес відкрились брами —
Христова жертва сталася за всіх.
Післяслово
Скінчив життя Небесний Примиритель,
Помер за нас, щоб мали ми життя.
Він знову прийде, та не як Спаситель,
А як всесвітній Праведний Суддя.
З циклу «Війна»
Навала ординська
І міста, і долі — все розтрощене.
Вже дійшло безумство до межі…
Господи, коли все буде прощено?
І де взяти сили, підкажи.
Із землі, із мороку, з судомами
Йде орда. Попереду — Батий…
Будьмо більш ніколи незнайомими,
Сто разів лукаві лжебрати!
Молитви до неба, наче ластівки,
Крізь дими, заграви і стрільбу…
Господи, Твоєю тільки ласкою
Можна з серця відвести злобу.
Що в серцях чужинців зараз коїться?..
Йде орда, неначе сарана…
Ой, не скоро рани ще загояться!
Ой, висока миру в нас ціна!
Той блажен, хто вірить і надіється.
Вже зоря займається з пітьми.
І рілля потоптана засіється,
І обійми щастя нас крильми.
8 березня 2022 року
Біль
Розриваю своє серце й мучу.
Жах і смерть, і кров, руїни скрізь.
Розп’яли ординці мирну Бучу…
Слів немає і немає сліз.
Зупиніться, люди всього світу!
Приспустіть, держави, прапори!
Тут були недавно московити,
І стояли їхні табори…
Сонце від побаченого меркло,
І небесна кам’яніла твердь.
На землі Господній — клаптик пекла,
Смерті шаленіла круговерть.
Наче у багнюці, в’язнуть ноги…
Тут на місто зсунулась біда,
А на душу — невимовний стогін…
Тут вершила свій бенкет орда.
Тихо гнеться й тане свічка болю,
І скорботно реквієм тремтить…
Нелюд зазіхнув на нашу волю,
Ну а ми в ярмі не звикли жить.
Отче наш, Святий, на небі сущий,
Непідкупний, праведний Суддя,
Ангели несуть Твій суд грядущий
Тим, кому немає каяття!
Антистрес
В бомбосховищі скрипка звучить.
Сірі стіни тривожно зітхають,
І сирени неначе стихають…
Лиш видіння прекрасного мить:
В бомбосховищі скрипка звучить.
Там скрипалька стоїть в повен зріст.
Із-під струн — українська народна
Так душевно і так благородно…
Від струни до сердець — срібний міст.
Там скрипалька стоїть в повен зріст.
В повний зріст і Вкраїна стоїть.
Їй ніхто не одягне кайдани.
Зацвітуть ще весною каштани.
Нам ще жити багато століть…
В повний зріст Україна стоїть.
12 березня 2022 р.
Молитва
Надія в серці холоне,
Віра й любов догоря…
Молитву беру в долоні,
Ступаю до вівтаря.
Кладу — як вечірню жертву,
І фіміам — догори…
Молитва в устах не мертва:
— Господи мій, говори.
Світ увесь спокою хоче.
Молитва усіх — мов клич.
Дай своє слово пророче!
Чи ж переможе ніч?
Не промовчи, мій Боже!
Світ затягнувся вузлом…
Нехай увірує кожен:
Добро візьме гору над злом!
Зло тільки гріх породить.
І хочеться прокричать:
З мечем хто до нас приходить —
Загине той від меча!
І в серце моє неспокійне
Проговорив Саваоф:
— Ось що закінчує війни:
Бог, молитви і любов.
22 березня 2022 р.
Нескорена
Розпинають Україну знову
На виду у всесвіту всього.
І зривають хустку їй тернову,
І зректись примушують свого.
І щоб віддала, чого не брала,
І на себе міряла чуже,
І щоби відступницею стала
Й біля ніг звивалася вужем.
А вона — вишнево-солов’їна —
В молитвах нескорена стоїть…
БАГАТОСТРАЖДАЛЬНА Україно,
Бог тебе благословляє жить!
Моя земле, ти з усіх — найкраща,
Шлях торуєш свій, допоки світ!..
Ти не згинеш, краю мій, нізащо,
Від чужих, затоптаних чобіт!
Благодатна, батьківська, чудова,
Я тебе, заквітчана, люблю
Від Донецька до самого Львова,
І за тебе Господа молю!
І в прекрасну пору світанкову,
Коли дні забудуться смутні,
Заспіває мати колискову
Про щасливу долю для синів!
26 березня 2022 р.
Не дитяче
І знову діти граються в війну.
Над ними небо волошково-чисте.
Дивлюсь на «вояків» і не збагну:
Де тут «свої», а де «сепаратисти».
А десь від матерів втікають сни
Й гарячі молитви шматують небо.
Бо ж там, далеко, сивіють сини,
А вже комусь і молитов не треба.
І до вервечки синіх журавлів
Пристав журавлик ще один несміло.
Більш не піде по батьківській землі,
I вишня не для нього вже поспіла.
I впала сива мати на труну,
А діти — знову бавляться в війну…