Ширинай Досова – проза
“Христос воскресив Лазаря, проте камінь від печери мали відвалити ті, що стояли поруч. Роби від душі, що можеш, а Бог примножить і найменший внесок”.
Авен-Езер
«…ті, що через долину Плачу переходять, чинять її джерелом, і дощ ранній дає благословення!» (Пс.83: 7).
Біблія згадує про Авен-Езер – місце, де ізраїльтян спіткала трагічна поразка від филистимлян. Загинуло майже чотири тисячi євреїв. Усі були розгублені: що тепер буде? Чому Бог допустив таке? Невже Він залишив нас і забув?
Минули роки. Пророк Самуїл закликав євреїв відкинути ідолів і покаятися у гріхах. Народ послухався пророка – і після цього настала перемога. «І виступили ізраїльтяни з Массифи, і переслідували филистимлян, і вражали їх до місця під Вефхором. І взяв Самуїл один камінь, і поставив між Массифою і між Сеном, і назвав його Авен-Езер, сказавши: до цього місця допоміг нам Господь» (1 Царств 7:11-12).
Чому Самуїл дав місцю, де було здобуто грандіозну перемогу, таку сумну назву – «Авен-Езер», що нагадує про колишню поразку ізраїльтян? Для того, щоб показати Бога надії, Який може повернути наші поразки у перемогу. Христос на хресті виглядав переможеним: «А ми думали….», – у розпачi сказали учні після Його смерті. Але саме на цьому ганебному хресті відбулося спасіння та перемога над смертю: «Бож слово про хреста тим, що гинуть, то глупота, а для нас, що спасаємось, Сила Божа!» (1 Коринт. 1:18).
Озираючись на минуле, ми часто помiчаємо, що успіху передувала поразка. Як у прислів’ї: «Не було б щастя – та нещастя допомогло».
Сашко
Мій старший брат Сашко (по таджицьки – Сайно) був затятим противником Христа, а потім став ревним християнином. Майже як Савл, який жорстоко гнав церкву, після зустрічі зі Спасителем став гарячим благовісником – апостолом Павлом.
Тяжка хвороба привела мого брата до Ісуса. Він уже вмирав, але після того, як покаявся і віддав своє серце Христові, Бог продовжив йому життя ще на сім років. Сашко відчинив двері свого дому для зiбрань. І так само, як раніше він уперто виганяв мене за віру в Христа, так тепер гаряче заганяв у свій дім на богослужіння – особливо племінників, що нерiдко забували про все, граючи у футбол.
Сашко пережив народження згори. Його зустріч із Христом була очевидною для всіх.
Мулла, який добре знає нашу сім’ю, сказав братові:
– Як же ти міг зрадити нашу віру? Твоя сестра – християнка. Але що з неї взяти? Вона ж жінка. Але ти?..
На що Сашко відповів:
– Он там, у кутку, сокира, можете відрубати мені голову, але я твердо вірю, що Ісус Христос – Господь.
Мулла пішов, розчаровано махнувши рукою. Більше Сашка не турбували, списавши його новий стан на хворобу, від якої він збожеволів. А племінники, яким іноді вiн не дав дограти у футбол, стали віруючими. Деякі з них – місіонери. Вони з вдячністю згадують свого дядька. До навернення Сашко був любителем розважальних закладів і затятим картярем, але після покаяння його годi було впізнати.
Якось начальник райвиконкому, друг Сашка, сказав мені:
– Не можу повірити, що це той самий Сашко. Його ніби підмінили. Це зовсім інша людина. Він сказав, що Біблія допомогла йому змінитись. Дайте мені цю Книгу, може, і мені допоможе. Я відчуваю, що кочуся в якусь прірву.
Дім Сашка став великим благословiнням для нашої родини, сусідів та численних родичів. І, враховуючи навколишній контекст (довкола проживали в основному таджики та азербайджанці) вiн був справжнім дивом.
Авен-Езер – це шлях «через терни до зірок», через морок до світла, через страждання до радості.
«Благо мені (Господи), що Ти упокорив мене, щоб я навчився заповітів Твоїх» (Пс. 118:71) – сказав цар Давид. У житті цього царя було чимало смутку: син Авесалом шукав його смерті, дружина Мелхола не завжди розуміла його, найкращий радник Ахітофел перекинувся в табiр ворога, а вчорашні друзі підло його зрадили. «Навіть людина мирна зі мною, на яку я покладався, яка їла хліб мій, підняла на мене п’яту» (Пс. 40:10). Ці поразки навчили Давида триматися за Господа як єдиного Помічника, Який ніколи не залишить. Випробування стали його найкращими вчителями. «Доки я не страждав, блудив був, та тепер я держусь Твого слова» (Псалом 118:67).
Зустрівшись із Христом, Сашко полюбив Господа так, що ніякі погрози не могли розлучити його з Ним. Хвороба цьому лише сприяла.
«Бо кожен, хто родився від Бога, перемагає світ. А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1 Iвана 5:4).
Світлана
Світлані було 20 років. У Науково-дослiдному iнститутi швидкої допомоги імені М.В. Скліфосовського вона помирала від лейкемії. Красуня з пишною русою косою металася на ліжку в агонії, витягаючись у струну.
За три години до смерті дiвчини я прийшла до неї на прохання її матері. Хвора була при свідомості. Лікарі іноді заглядали до палати, щоб переконатися, чи вона ще не відійшла. Ми сидiли з мамою Свiтлани біля її ніг і молилися.
Я запитала у дiвчини, чи хотіла б вона звернутися до Христа. Вона кивнула головою на знак згоди і повторила за мною слова молитви, запросивши Ісуса в своє серце. Агонія відпустила її, вона одразу ж затихла. Потім раптом сказала: «Ось Христос прийшов за мною». За годину Свiтлана тихо відійшла у вiчнiсть. У той самий момент я відчула в палаті щось надприродне: повіяло такою силою життя, що ніяк не в’язалося з бездиханним тілом, яке лежало на ліжку.
Навіщо цій юній душі були потрібні такі страждання? Лише Бог знає. «Поки ти сам не навчився щоранку піднімати сонце на небеса, поки не знаєш, куди спрямувати блискавку або як створити гіпопотама, не берись судити, як Бог править світом – мовчи і слухай» (Філіп Янсі).
Одного дня все відкриється і таємне стане явним. У Свiтлани відбулася зустріч із Богом.
Це найголовнiше. Тільки задля цього людина приходить у наш світ. Навіть якщо зустріч відбулася всього за годину до смерті, це велике благо і милість Господа.
Смерть, як зло і прокляття, стала для Світлани «Авен-Езером» – благословiнням і дверима у вічне життя, бо, помираючи з Христом, ми воскресаємо з Ним.
Страждання
«Письменник Елі Вайзель був в’язнем нацистського концтабору. Він залишив свідчення про єврейську дитину, яка помирала вiд голоду. Малюк украв шматочок хліба і за це був повішений. Він не плакав і не чинив опору. Життя було дано йому без пояснень і так само, без пояснень, жорстоко відібране. Де був Бог? Бог був на шибениці, тихо перебуваючи поряд з дитиною та скорботою. Що ще можна сказати про значення цієї години?» (Р. Вурмбранд, «З вуст дитини»).
Невіруючі часто обурюються: «Якщо є Бог, то чому так багато катастроф, воєн та хвороб?» Хвороби та лиха – результат гріхопадіння людини. Страждають усі: наш світ, як великий котел, у якому ми всі варимося. Віруючий отримує в стражданнях підтримку і радість.
Праведний Йов, втративши майно, дітей, здоров’я, запитував у Бога: «Де Ти?» Бог мовчав. Настав час і Йов, отримавши відповідь, вигукнув: «Тільки послухом уха я чув був про Тебе, а тепер моє око ось бачить Тебе…» Бог відповідає, але ми не завжди чуємо Його, тому що або просимо не на добро, або не розуміємо, чого просимо.
Якось Чарлі Чаплін узяв участь у конкурсі своїх двійників і програв, бо ніхто не очікував на його появу. Актора не впiзнали, бо не повірили в таку можливість. А вона вiдбулася. Людині властиво фільтрувати побачене та почуте через «шори», які заважають звернутися з довірою до Бога як дитині. Якщо в наших випробуваннях ми не сумніватимемося в Божій любові, тоді Авен-Езер поразки може стати Авен-Езером перемоги.
«Завжди радійте! Безперестанку моліться! Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі» (1 Солунян 5:16-18).
3 лялечки в метелики
Віктор Франкл у своїй книзі «Людина у пошуках сенсу життя» пише: «Саме там, де ми безпорадні і позбавлені надії, не в змозі змінити ситуацію, – саме там ми покликані, відчуваємо необхідність змінитися самим. І ніхто не описав це точніше, ніж Єгуда Бекон, який потрапив до Освенцима ще дитиною, і після звільнення страждав від нав’язливих уявлень: «Я бачив похорон з пишною труною та музикою – і починав сміятися: чи це не божевілля – влаштовувати таке лише заради єдиного покійника? Якщо я йшов на концерт чи в театр, то обов’язково мав вирахувати, скільки потрібно було б часу, щоб отруїти газом усіх людей, які там зібралися, і скільки одягу, скільки золотих зубів, скільки мішків волосся вийшло би при цьому». І далі Єгуда Бекон запитує себе, у чому сенс тих років, які він провів в Освенцимі: «Підлітком я думав, що розповім світові, що я бачив в Освенцимі, сподіваючись, що світ стане одного разу іншим. Однак світ не став іншим, і світ не хотів чути про Освенцим. Лише набагато пізніше я справді зрозумів, у чому змiст страждання. Страждання має сенс, якщо ти сам стаєш іншим».
Така зміна подібна до гусениці, яка згодом перетворюється на лялечку, а потім з лялечки вилітає прекрасний метелик. І хоча процес перетворення важкий, як «плавильня для золота і точило для вина», але результат благословенний. Христос після страждань та мученицької смерті став іншим – Воскреслим Спасителем.
Ми покликані розділити цю «трапезу». Якщо з Ним страждаємо, то з Ним прославимося. Розуміння цих духовних законів робить нас мужніми у подоланні життєвих випробувань. «Думку, оперту на Тебе, збережеш Ти у повнім спокої, бо на Тебе надію вона покладає» (Ісаї 26:3). Дивлячись на Христа, підемо Його слідами, і Він оберне нашу поразку на перемогу.
«Хто сіє з слізьми, зо співом той жне:
все ходить та плаче, хто носить торбину насіння на посів, та вернеться з співом, хто носить снопи свої!» (Псалом 125:5-6).
Як співаємо у християнському гімні росiйською мовою:
Взойдем на Голгофу, мой брат!
Там посланный Богом Мессия распят,
О правде святой проповедовал Он,
Больных исцелял, а теперь Он казнен.
Падем перед Ним!
Мiж двома ангелами
В земные страсти вовлеченный,
я знаю, что из тьмы на свет
шагнет однажды ангел черный
и крикнет, что спасенья нет.
Но, простодушный и несмелый,
прекрасный, как благая весть,
идущий следом ангел белый
прошепчет, что спасенье есть.
(Б. Окуджава)
За 39 років свого шаленого життя Сергію вдалося аж тричі народитися. Ну як навіщо? Щоб ощасливити світ. І бути щасливим. У першому народженні нічого особливого: так з’являються всі люди на світ.
Батьки дитини важко працювали i вдень, i вночi на металургійних заводах, яких у Запоріжжі було аж шiстнадцять. Мати, будучи православною, як могла, наставляла хлопця. Вона навчила сина хрестити подушку перед сном. Ще купила йому дитячу Біблію. Але коли ж її читати? Гортаючи сторінки, малюк розглядав лише малюнки. Ріс він, як усі. Займався спортом і навіть встиг досягти якихось результатів.
І все б нічого, але хлопця почала дуже тягти до себе вулиця. Чим закінчуються такі захоплення? Зв’язався зі шпаною. У них він пройшов курс “молодого бійця”, швидко освоївши, як закладати “за комір”, курити, битися і лаятися. Було б болото, а чорти знайдуться. Сергій і не помітив, як звик до наркотиків. Спершу їх давали безкоштовно. З’явилося багато друзів. Коли людина молода, сил і енергії багато – так, що аж бери – не хочу, то, здається, весь світ перед твоїми ногами, і так буде завжди.
До дев’ятого класу парубка несло вже конкретно. “Гарними справами прославитися не можна”, – співала старенька Шапокляк із мультика про крокодила Гену. Серьога засвоїв це і помчала його душа у танок. Він примудрився обікрасти навіть рідний технікум, з якого його чотири рази відраховували за неуспішність та порушення дисципліни. Мамині сльози робили свою справу, і недолугого сина щоразу знову повертали за парту.
Батьки, звичайно ж, намагалися навчити його, але що таке батьківська настанова для підлітка? Скрипка із розстроєними струнами. Нудь та нотації… А з друзями зовсім інша справа – адреналін! Якось вони його так добре “наставили”, що вибили йому щелепу. Її переклинило і рота перекосило так, що можна було запросто всовувати і висовувати з рота велику лампочку. Навіщо він це робив, він і сам не знав, просто чудово виходило. Для нормальної щелепи такий фокус-покус мав би закінчитися хірургічним кріслом.
Користь від нещастя все ж була: Сергій задумався про життя-буття. Не дарма кажуть: “Життя прожити – не поле перейти”. Кілька разів намагався кинути друзів та зав’язати з отрутою. Продовжував хрестити подушку, щоразу сподіваючись, що вранці почне нове життя. Ех, якби взяло та й звалилося на нього це інше “життя”, зав’язав би тоді з проклятою “голкою”. І яким був би щасливим! Але наставав ранок, і все поверталося на круги своя. “Вертається пес до своєї блювотини, та: Помита свиня йде валятися в калюжу…” (2 Петра 2:2). Гірка правда.
Друге народження Сергій пережив, коли йому стукнуло тридцять. Свистопляска з наркотою була вже такою, що “мамо, не журись”! Від природи добре здоров’я пустив під укіс. Якось із “передозом” потрапив у “лікарню”. За кілька днів знепритомнів. Серце зупинилося. Поки бігали по медперсонал, за справу взявся сусід по палаті. Він і оживив Сергія, давлячи з величезною силою йому на ребра. Сергій згадував:
– Точно знаю, що я був уже… того, в іншому світі і думав, що здох, але якимось дивом залишився живим. Для чого?
Він зізнався матері, що не здатний вибратися з пекельного кола самостійно. Бідолашна мама, схопившись однією рукою за свою голову з голосіннями: “Ох ти, бідна моя голiвонько!”, а іншою – за великоросле дитя, повела його в наркологічний диспансер. Там намагалися вилікувати, але результат був нетривким. Грiхи – вони ж, як застарілі волоські горіхи: шкаралупу розколеш, а зерно дiстати важко.
Потім матуся водила блудного сина по численних бабках, які “лікували” іконами, змовами та всілякими “молитвами”. Вона кинула всі сили на порятунок свого чада і пройшла з ним “вогонь, воду, мідні труби, Крим та Рим” (Рим – ринок у Криму, де колись торгували людьми, він став символом рабства та каторги). Випробувавши всі можливі “процедури”, Сергій дійшов сумного висновку: колишніх наркоманів не буває.
Тут якраз наречена підвернулася. Лише з в’язниці вийшла. Побралися. Сергій радів, думав, може, сім’я врятує. Але подібне до подібного тягнеться, і тепер він коловся вже з нею. Дружина завагітніла і заради здоров’я майбутньої дитини відмовилася від наркотиків. А чоловік, як примхлива дитина, мало не плачучи, щодня вмовляв її: “Давай тільки сьогодні вколемося, а завтра разом почнемо нове життя”. Але дружина рішуче сказала своє “ні” – як відрізала. Материнство взяло гору. Вона навіть змогла переконати чоловіка на якийсь час зав’язати. У них народилася здорова дочка. Здавалося, ось і щастя привалило, живи та радiй. Але… колишніх наркоманів не буває, і вже за вісім місяців заграла стара платівка: сімейка почала “ширятись бовтанкою і гвинтом”. Навіть описувати таке втомливо, не те, що жити в цьому…
Поганий початок не до доброго кінця. З Сергієм трапилася токсична енцефалопатія: він важко пересувався, зникла мова, зводило руки і жбурляло, як м’ячик – з боку в бік. Люди почали цуратися, з чергової роботи вигнали, а на довершення ще й дружина пішла. Один – і безпросвітний морок навколо.
– Уся ця гидота довела мене, дурня, до інвалідності. На обличчі з’явилася гримаса – я став схожий на божевільного. Невже самому собі можна таке зробити та ще й своїми руками? – щиро ділився Сергій.
Пішов тинятися: жив то під парканами, то в під’їздах. Кілька днів міг не їсти, але на дозу кошти діставав з-під землі. Його посадили на два роки до в’язниці. Звільнившись, недовго протинявся на волі – та й знову за старе. Знову сів. Тепер уже на три. Як у відомому фільмі “Джентльмени удачі”: “Вкрав, випив – у в’язницю! Вкрав, випив – у в’язницю! Романтика!”
У колонії до всього іншого додався туберкульоз. Життя вкрай змучило. Все набридло. У перші дні після звільнення вирішив: вистачить тягти лямку. Навіщо мучитися? Настав час звести рахунки з життям.
Для цього все ґрунтовно підготував. Коли ж настала та година, приготовлені таблетки зникли, ніби випарувалися, хоча поряд нікого не було. Шукав, але так і не знайшов їх. Аж здригнувся: що це? Знак?
Знову на допомогу прибігла матуся, щоб кудись вести свою заблудлу вівцю. Як добре, що є у світі наші мами! Дякую, Тобі, Господи, за них!
И потускнели образа,
И свечи в полнакала
Горели… Мелкая роса
Всё реже выпадала,
И только мамина слеза,
Простая, честная слеза
Меня оберегала.
(Т.Травник)
Цього разу мама відвезла сина до християнського реабілітаційного центру. Там і сталася найважливіша подія у житті Сергія – третє народження. Він упав навколішки і кликав до Бога:
– Допоможи мені, Господи! Пропадаю я!
Бог побачив і почув Сергія. Він дав йому нове народження, про яке говорять: “Хто народився одного разу, помре двічі, а той, хто народився двічі, помре одного разу”. Двічі означає смерть фізичну та духовну, а потім туди, де “хробак не вмирає і вогонь не згасає”. А одного разу – тіло в землю, а душа – до Бога, щоб там переобразитись. “Хто слухає слова Мого, і вірує в Того, Хто послав Мене, життя вічне той має, і на суд не приходить, але перейшов він від смерти в життя”, – сказав Христос.
Наркоман із багаторічним стажем нарешті отримав свободу від страшної залежності. Ось уже вісім років як Серьога – інша людина. Ця цифра вселяє довіру. Він примирився з рідними та близькими. Почав служити в церкві і навіть вступив на біблійні курси. “Тому то, коли хто в Христі, той створіння нове, стародавнє минуло, ото сталось нове!” (2 Коринт. 5:17).
“Досі дивуюся, – каже Сергій – що, буваючи в будинках, де на виду лежать гаманці та дорогі телефони, кидаю на них свій запеклий погляд, але сперти – ні за що. І з наркотиками зав’язав! Перемога! Дякую Тобі, Господи!”.
Слухаючи цю історію, можливо, хтось не дуже повірить у Серьогін “хепі енд”, тому що більшість наркоманів зриваються вже за місяць-два, максимум за кілька років. Із Сергієм, хочеться сподіватися, по-іншому. З ним справді сталася метаморфоза. І, дякувати Богові, що є ще чимало таких, як він, які зустрілися з Христом і пережили чудове звільнення від залежності.
Пам’ятаєте про щастя на початку моєї розповіді?
Сергiй, все ж таки, його знайшов. Не повірите, де саме. Поруч. У селі Веселянка. Назва точно відповідає новому стану нашого героя. У туберкульозному диспансері цієї Веселянки він почав допомагати людям. Привів туди і свого дружка Саню, який теж увірував і зав’язав із наркотою. Тепер ці два, ще зовсім недавно некеровані буяни, як лагідні агнці, стали дбати про хворих, виконуючи їх останні бажання і допомагаючи по санітарній частині. Вони читають їм Євангеліє і моляться з ними.
Хворих там багато. Ось, де будинок плачу. Горя і слiз – ріки та моря. Багато хто доживає там останні дні. Якось помирав молодик років двадцяти п’яти. Був він уже непритомний. Медсестра порадила Сергію: “Не ходіть до нього, пацани, даремно, він уже “овоч”. Саша встав у головах вмираючого і прочитав Євангельську історію про воскресіння Лазаря. Вона коротка. Потім звернувся до бездиханного: “Брате, я знаю, що ти зараз мене чуєш. Повторюй подумки за мною слова молитви”. І повільно промовив: “Пробач мені, Христе. Вірю, що Ти – Бог і Спаситель, помер за мене і воскрес, і даєш мені вічне життя. Дякую Тобі, Господи. Хочу зустрітися з Тобою. Прийми мене до Твого дому. Амінь”. Хлопчина продовжував лежати бездиханним, без ознак життя, а з його очей текли сльози… Незабаром після молитви він помер.
Це дуже торкнулося Сергія та Сашка, і тепер вони ходять в тубдиспансер майже щодня. Хіба не диво, що колишній рецидивіст Серьога – закінчений наркоман з нечленороздільною мовою та перекошеним обличчям – веде сьогодні кілька груп з вивчення Біблії в тубдиспансері та організовує біблійні заняття з хворими дітьми?! Односельцi (і Весельчани теж), які знають цих хлопців, не можуть повірити, що це ті самі Серьога і Саньок.
“І дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро, і викину камінне серце з вашого тіла, і дам вам серце із плоті” (Єзек. 36:26). Це і є єдине справжнє народження, заради якого людина приходить у цей великий світ.
Ну допустим, стаял последний снег,
Даже нет нужды доставать чернил.
Вот идёт по улице человек –
Ничему не рад, никому не мил.
Что весна такому, что белый свет,
У него сквозняк через всё нутро.
Вот идёт по улице человек,
А под ним несётся состав метро,
А над ним качаются фонари,
А за ним глядит из земли росток.
Человек идёт, у него внутри
Пустота, и в ней оживает Бог.
(Елена Касьян)
Місіонери
«…а ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли, будуть бігати і не потомляться, будуть ходити і не помучаться!» (Ісаї 40:31).
Румунія
Часи Чаушеску. Злидні та голод. Безбожна комуністична влада – справжнє оточення пекла, яке жорстоко переслідувало християн. Але гоніння не зламали народ Божий, і отруйні щупальці богоборців, як не намагалися, не змогли знищити його. Проповідь Євангелія тривала, незважаючи на заборони та ув’язнення. В умовах суворої конспірації багато людей знаходили шлях до Христа.
«Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї». І вона – Наречена Христова, гнана і майже знекровлена, у своїх стражданнях сяяла як сонце! «Ти прекрасна, моя ти подруженько, мов та Тірца, ти хороша, як Єрусалим, ти грізна, як війська з прапорами!» (Пiсня над Пiснями 6:4).
Відомий румунський пастор Річард Вурмбранд провів 14 років у в’язниці, більшу частину в одиночній камері на глибині десяти метрів під землею. За цей час він не бачив сонячного світла. Його постійно катували. Пастор розцiнював своє становище як справжнє пекло, поки одного разу не побачив у своїй камері іржаву бляшанку з водою. «Ні, – подумав він, – це ще не пекло. У пеклі нiхто не зможе напитися води та вгамувати спрагу».
Навіть з найбiльш безвихідної ситуації є вихід. Одного разу пророк Ілля просив собі смерті, думаючи, що він залишився сам, а всіх пророків убили. Але Бог сказав йому, що збережено ще сім тисяч Божих вісників. Найтемніша година ночі буває перед світанком. “Коли я думав, що опинився на самому дні – знизу постукали” (С. Єжи Лец).
Вурмбранда викупила група норвезьких християн. Перебуваючи в еміграції в США, він започаткував місію «Голос мучеників», яка закликала підтримувати переслідуваних християн. «Памятайте про вязнів, немов із ними були б ви повязані, про тих, хто страждає, як такі, що й самі ви знаходитесь в тілі» (Євреїв 13:3).
Ця місія повiдомила світовi про злочини та звірства проти християн диктаторiв Чаушеску, Брежнєва, Мао Цзедуна…
Річард Вурмбранд написав книгу «Катованi за Христа», що розповiла Заходу про справжнє становище віруючих у комуністичних країнах. Він сказав: «Я не вірю, що жахи комунізму можна перебільшити… Давайте боротися з комунізмом із пристрастю, але водночас із любов’ю до комуністів. Іноді важко любити найгірші серед них екземпляри, але коли я згадую пологові муки їхніх матерів, їхні зусилля, присвячені вихованню своїх дітей, душевні муки самих мучителів і, особливо те, що їх очікують вічні страждання в пеклі, якщо вони не покаються, тоді я їх можу любити».
Пастор Іон
Батьки румунського пастора Iона Ордеану померли, коли він був ще дитиною. У підлітковому віці хлопчик почав замислюватися про сенс життя. І одного разу, зайшовши до баптистської церкви Бухареста, залишився надовго в нiй. Прийняв хрещення. Став лідером молоді. У цій церкві зустрів чудову дівчину Іоанну, теж сироту, вісім братів та сестер якої виросли без батьків. Час був такий: спочатку війна, потім прийшла комуністична влада з в’язницями та голодом, і смерть косила усіх без розбору.
Ці двоє знедолених душ – Іон та Іоанна, які зазнали за своє коротке життя багато горя та сліз, пішли за правдою до Небесного Батька і не були засоромленi. У церкві вони знайшли турботу, друзів, але головне – один одного… Одружилися. Народили шістьох дітей, яким намагалися прищепити любов до Бога. Іона Ордеану обрали пастором. Він прослужив на цій «бойовій ниві» понад пятдесят років.
Молодша дочка Iона – Мія – з юних років відвідувала лікарні, допомагала у доглядi за людьми похилого віку, читала їм Євангеліє. Це викликало роздратування у безбожникiв, і ті нацьковували школярів глузувати з неї. Щодо зловтіхи вчителі не набагато поступалися дітям. Така ідеологія комунізму: аплодувати темряві та ненавидіти світло. Дівчинка з дитинства зазнала, що означає страждати за Христа. Атеїзм не шкодував нікого: ні старих, ні малих.
За проповідь Євангелія пастора Iона неодноразово забирали до поліції на допит. Пiсля багатьох годин відпускали. А Мію, що подорослішала, в цей самий час допитували в іншому місці. Батько і дочка не ділилися між собою, а вдома за вечерею поводилися так, ніби повернулися не з поліцейської дільниці, де їм погрожували і принижували, а з роботи. Берегли одне одного. За їхнім будинком постійно слiдкували. Лише через сорок років, коли розвалився комунізм, батько поділився подробицями тих подій.
Бог винагородив пастора Iона: всі його діти стали віруючими. Для батька-служителя – це найбільша нагорода. «Я не маю більшої радости від цієї, щоб чути, що діти мої живуть у правді» (3 Iвана 1:4). Він прожив довге життя – 95 років. Неділя була для пастора найсвятішим днем. В останні роки через недугу він уже не виходив на вулицю, але щонеділі сідав на стілець, відкривав Біблію і говорив проникливу проповідь.
Місіонерська сім’я
Про те, як дорослішала Мія. У 18 років вона зустріла майбутнього чоловіка Костела. Він закохався в неї з першого погляду, але соромився зізнатися. Щоб бути поряд з коханою, Костел ходив у будинки для людей похилого віку, до лікарень, переодягав і годував хворих, прибирав будинки літніх людей із церкви. Йому це, щоправда, зовсім не подобалося, але чого не зробиш заради кохання!
Каждого и прости, и благослови,
Вот тебе жизнь, вот тебе Бог над нею.
Нет ничего мучительнее любви,
Нет ничего прекраснее и сильнее.
(Е. Касьян)
Несподівано всю родину Костела вислали з країни як вірменських біженців. Його бабуся була вірменкою. Емігрувати тоді мали змогу лише євреї, німці та вірмени. Румунам така спроба могла коштувати життя. Через кілька років Костелу з великими труднощами вдалося викликати Мію до себе в Америку. Їм було по 27 років. Вони одружилися i стали родиною Оглича. Багато молилися, щоб повернутися до Румунії для духовної працi. Допомогла революція 1989 року, коли в країні відбулося антикомуністичне повстання. Вони приїхали на батьківщину. Якось на цвинтарі Мія побачила жінку, що в нестямі рвала волосся на голові і кричала в небо: «Що ти за Бог, якщо забрав мого сина?» Це справило на Мію сильне враження. Люди самотні та нещасні. Їм потрібен Бог. Огличi вирішили стати місіонерами та нести людям Божу надію.
Хто такий місіонер? Це апостол. З грецької мови «апостол» означає «посланий, посланець». Він несе людям Радісну Звістку з усією повнотою влади Господа. Христос послав Своїх учнів від Свого імені проповідувати Євангеліє. Це служіння триває i сьогодні – понад двi тисячі років.
Такими посланцями стали Мія та Костел. Їм уже за 70, але, незважаючи на нездужання, які бувають у літньому віці, вони продовжують працювати в Божому винограднику. Один із їхніх учнів назвав їх батарейками Duracell, які, за відомою рекламою, ніколи не втомлюються. Але, на жаль, це не так. Втомлюються. Та ще й як. Але у віруючих є блок живлення або розетка, до якої завжди можна підключитися для підзарядки: «Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі» (Дiї 1:8).
Додому місіонерська сім’я приїжджає лише кілька разів на рік – на Різдво та Великдень, щоб побачитися з дітьми та онуками. Якось на одній конференції жінки запитали у Мії, чи не виникає у неї бажання іноді відпочити від чоловіка і поїхати на тиждень кудись одній, щоб розвіятися? Вона дуже здивувалася: як може набриднути твоя друга половина?
Ніщо так не зближує людей, як висока мета, спiльне бачення та спільна справа. Служіння Христу зрiднило їхні душі так, що вони слiдують один за одним, як нитка за голкою. Уявити Костела та Мію порізно абсолютно неможливо. Навіть на короткий час. Так виглядає справжнє кохання. Це і велике щастя, і велика праця. Місіонерові потрібно багато мужності i терпіння у служінні.
Духовні плоди не дозрівають так швидко, як хотілося б, часом на них потрібно чекати довгі роки.
Є така повчальна притча, як жінка зайшла в магазин і, побачивши за прилавком Бога, здивовано запитала:
– Господи, невже це Ти?
– Я.
– Що ти тут робиш?
– Продаю.
– А що в Тебе можна купити?
– Все, що хочеш.
– Невже все?
– Так.
– Тоді мені, будь-ласка, щастя, прощення, миру, мудрості, терпіння, щоб не заздрити, ну, і, звичайно, більше любові.
– Добре, – сказав Бог, – почекай хвилиночку. Я зараз сходжу за товаром.
Через деякий час Він повернувся з маленьким пакетиком і вручив його жінці:
– Ось твоє замовлення.
Вона здивовано подивилася на крихітний згорток і розчаровано запитала:
– Як, і це все?
– Так. Хіба ти не знала, що в Мене продається тільки насіння? Виростити його треба буде тобі самій.
Христос нагодував п’ятьма хлібами та двома рибками 5000 чоловік, але для цього Його учням треба було принести хоча б кілька хлiбів та рибок. Христос воскресив Лазаря, проте камінь від печери мали відвалити ті, що стояли поруч. Роби від душі, що можеш, а Бог примножить і найменший внесок.
Сім’я Огличi присвятила своє життя духовному вихованню учнів «…аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти» (Ефес. 4:12). Цей скрупульозний процес розпочинався з кількох учнів, а сьогодні їх тисячі. Роботу ведуть у багатьох країнах світу, Євангеліє поширюють у найвіддаленіших куточках землі на вiсiмдесяти мовах та дiалектах.
Одна сім’я з двох людей похилого віку – і таке потужне служіння. Як таке можливе? Кажуть, один у полі не воїн, але багато біблійних героїв починали своє служіння поодинці. Ми читаємо про книжника Ездру, який надихнув народ на вихід із Вавилону до Єрусалиму: «…як добра була Божа рука надо мною» (Неємiї 2:8) «…Бо Ездра приготовив своє серце досліджувати Господнього Закона, і виконувати його, і навчати в Ізраїлі устава та права» (Ездра 7:10). У цьому полягає секрет будь-якого успіху.
Місіонер знає своє покликання, цінність Слова Божого та його вплив на людей. Він переконаний, що як риба не може жити без води, а дерево без землі, так людині погано без Бога. «Загибель народу без Слова Божого, бо прагне душа його слова та всякого прекрасного сприйняття» (Ф. Достоєвський).
Автомати Калашнікова
Огличi відкрили багато біблійних курсів, з допомогою яких виросли духовно нові служителі, що започаткували десятки церков. Вони надихають віруючих, особливо молодь, поширювати Євангеліє. Апостол Павло наставляв свого учня Тимофія знайти вірних християн, здатних навчити інших. Цей принцип учнівства найпродуктивніший для зростання церков.
Життя місіонера непросте, можуть скластися найнесподіваніші ситуації. Ось лише один випадок. Якось Огличi поїхали до Середньої Азії на запрошення студентів біблійних курсів. Посвячені служителі завжди бажані. Таке життя хочеться наслідувати. «Тисячі свічок можна запалити від однiєї, і життя її не стане коротшим». Там вони познайомилися з чоловiком, який нещодавно навернувся до Христа. Він був із сусідньої країни і запросив їх до себе у гості. Кордон близько – рукою подати, можна й поїхати. Але дехто наполегливо відмовляв їх, розуміючи, що країна та небезпечна і невідомо, чим може закінчитися така поїздка. У цей час там лютували антиурядові угрупування, що холоднокровно вбивали людей. Іноземці для них особливо привабливі: за них можна отримати грошовий викуп. “Невірні” – так називають вони всіх не мусульман, жорстоко відрізаючи їм голови.
Помолившись, Огличi наважилися і все ж поїхали. “Люди, відзначені знаком хреста Христового, не роздумуючи, ступають у темряву” (Г.К. Честертон). Мотивом стали події 11 вересня 2001 року, коли терористи підірвали вежі-близнюки в Нью-Йорку. Весь світ був вражений. І тоді місіонери запитали себе: «Що ми можемо зробити в цей час як християни?». Нести світло у темряву. Біблійна зброя у боротьбі зі злом – благовістя, що закликає до перемоги добра над злом. «Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби. Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати» (Ефес. 6:12-13).
Отож, їдуть вони на стареньких «Жигулях». Не машина, а колимага. Дорог ніяких. На всіх купинах трясе. Пил та спека моторошна. Під’їхали до кордону. Перевірка документів. Все минуло благополучно. Продовжують шлях. Залишилося трохи. У тій місцевості кілька років не було дощу, пилюка стояла стовпом. Навіть за невеликої швидкості автомобіля, вона піднімалася як при піщаній бурі. Доводилося зупиняти машину і чекати, доки ця пилюка осяде, а потім знову повільно рухатися. Автомобіль повз, як черепаха.
Нарешті під’їхали до хати господаря. Будинок великий, щоправда, всі умови – умивальник i туалет – у дворі. Так там заведено.
Сонце вже схилилося. Повечеряли. Хазяїн пригощав щедро. На Сході людина здалеку – особливий гість. Потім він повів їх у кімнати на нічліг. Гостей четверо: сім’я Огличi та їхні два учні. Почали вкладатися. Тут господар згадав, що забув щось дуже важливе. Спустившись у підвал, дістав пару автоматів Калашнікова, прихопив набої і прийшов до гостей. Стукає. Нічого не підозрюючи, двері йому відчинили навстіж. Хазяїн, який щойно пригощав їх, обвішаний автоматами, по-діловому запропонував:
– Ось вам по одному на кімнату. Покладіть поруч із подушкою і спiть спокійно.
– Навіщо ви це сюди принесли?
– Як навіщо? Можливо, вночі доведеться вийти…
– З автоматом?
– А інакше тут не можна. У нас все з автоматами, а вночі – особливо. Я зараз вам покажу, як стріляти. Не бійтеся, це не складно: я заряджу вам – тільки на курок натиснете.
– Що? Не встигли приїхати і вже стріляти? Будь-ласка, заберіть це звідси негайно. Бог буде наш захистом, покладемо всі турботи на Нього.
Кажуть, береженого Бог береже. Частково це так, але лише частково. Останнє слово завжди за Богом. У житті неможливо вiд усього вберегтися. Адже недарма кажуть: «Знав би, де впадеш, то й соломку підстелив би». Христос – найкращий Захисник, Він і зберіг їх у тій поїздці.
Це стало початком майбутнього великого благовiстя в тій країні. Подружжя Огличi підготувала до місіонерського служіння кілька молодих сімей, які переїхали жити до країни, де діти бігали з автоматами. Хоча жити там було непросто, а подекуди навіть i страшно. Траплялися вибухи поряд з їхніми будинками, автоматні черги та крики, але Бог допомагав працювати i в цих обставинах. Дiло Боже, незважаючи на багато труднощів, тривало, бо «…Слова Божого не ув’язнити!» (2 Тим. 2:9).
Через війни вся країна опинилася в руїнах та злиднях. Людям було надано допомогу медикаментами та продуктами. Для молоді відкрилися навчальні курси іноземних мов, комп’ютерне служіння, спортивні секції. І тепер діти замість того, щоб бігати вулицями з автоматами та ножами, навчалися грамоти та займалися спортом. Молодь була натхнена новою перспективою, коли можна жити по-іншому, по-людськи, а не в ненависті та помсті. Чимало молодих людей навернулося до віри Христової. Жертовність і посвяченість місіонерів у Божій справі відіграла вирішальну роль.
Посвяченість
У травні 2005 року на філіпінському острові Мінданао місцеві жителi натрапили в лісі на двох старих людей, що напівздичавіли. Це були військовослужбовці японської імператорської армії – 87-річний лейтенант Йосиво Ямакаве та 83-річний єфрейтор Судзукі Накауті. Коли їхню частину перекинули на Мінданао у 1944 році, більшість солдатів загинула під бомбардуванням американської авіації.
Тих, хто залишився живими, евакуювали. Але ці двоє до місця збору запізнилися. Вони залишилися на острові і були впевнені, що командири незабаром повернуться за ними. Минали роки, але допомога так і не надійшла. Два солдати ховалися у джунглях 60 років, не знаючи про закінчення Другої світової війни. Вони воліли залишитися в лісі і не здаватися, щоб співвітчизники не вважали їх дезертирами, бо зганьблена честь гірша, ніж смерть.
Такою має бути вірність Христові. До кінця. Мільйони християн прийняли мученицьку смерть за Христа. Ті командири не повернулися за солдатами, а наш Спаситель не забуде забрати Своїх. «А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я були й ви» (Iвана 14:3).
Місіонери їдуть у найвіддаленіші кінці землі, часом не знаючи, чи повернуться живими. Ще кілька століть тому місіонерська поїздка до Африки вважалася квитком в один кінець. Місіонери масово помирали від хвороб. Сьогодні цьому можна запобігти завдяки вакцині. Кожен місіонер разом з речами брав із собою дерев’яну труну, щоб у разі смерті тіло могли відправити на кораблі на батьківщину.
Сьогодні ризик не такий великий, але й місіонерів рiзко поменшало. Коли Джеймс Калверт вирушив до людоїдів на острів Фіджі як місіонер, перед висадкою на острів капітан корабля попередив його і тих, хто з ним поїхав, що вони загинуть від рук дикунів. На що Калверт відповів: «Ми померли ще до того, як прибули сюди».
Девiд Лівінгстон шістнадцять років був місіонером і дослідником Африки. Він пережив там двадцять сім важких лихоманок. А одного разу його ліву руку серйозно покалічив лев, і вона безсило звисала вздовж тіла. Повернувшись до рідної Шотландії, в університеті Глазго він сказав студентам: «Знаєте, що підтримувало мене у всіх труднощах? Я пам’ятав про обітниці Христа: «Ось Я з вами по всі дні до кінця віку».
Если смерть над тобою скалится,
Если дух замирает в теле,
Вспомни: имя Христово славится,
Если славишь Его на деле.
(Вера Кушнир)
Місіонерові дуже важливо навчитися повністю довіряти своє життя Богові. Якщо ж не так, то, опинившись у труднощах, він може прийняти неправильні рішення. Страх паралізує і може перетворити на лякливу ворону, яка й куща боїться. Але коли ти знаєш, Хто тебе покликав і для чого, тоді служиш із радістю, незважаючи ні на що. А потім, озирнувшись, дивуєшся, як Бог чудово діяв у твоєму житті.
Дякую Богові за дивовижну місіонерську сім’ю Огличiв, яка виконує Велике доручення Христа. «Які гарні на горах ноги благовісника, що звіщає про мир, що добро провіщає, що спасіння звіщає, що говорить Сіонові: Царює твій Бог!» (Iсаї 52:7).
Пусть не гаснет ваше Солнце!
Уходя – оставьте Свет…
Приходя, несите Свет!
Тот, кто светел, тот и вечен!
Путь со Светом бесконечен…
Приходя, несите Свет!..»
(М. Светлова-Скрипка).
(Переклад з росiйської Iрини Кархут)