Юрiй Сiпко – проза

Спрага

Голгофа захопила мене. Тут дух стає високим. Тут тривоги про нові шкарпетки здаються смішними. Міжнародні бійки за вплив, за нові території виглядають як бої мишей. Крізь туман порожнечі сяє на Голгофі яскраве проміння любовi, яке притягує до себе і наповнює душу світлом та благодаттю. Висловити цей стан я не можу. Смерть людини – видовище важке, незважаючи на те, що життя наше проходить під звуки похоронних маршів та клятвенних запевнень у любові до мертвих. Ми оточені смертю. Катастрофи забирають сотні та тисячі життів. Природня смерть (яким би не було дивним це визначення) – і те, як важка недуга для спостерігача. Бачити, як життя вiдходить, розуміти повну безпорадність – нестерпно. Безнадійність і депресія: і всенародна, i особисто кожного з нас –  накопичений у поколіннях досвід торжества смерті над життям. Іноді, я так думаю, ми за грубістю, лайками та чарками на помин душі ховаємо свої сльози. Вся штучність розкривається перед Розп’ятим. Вся брехливість життя мого виявляється під поглядом розп’ятого Ісуса. Я ховаюсь у натовпі. Але Він на хресті. Я зникаю, усвідомлюючи свою нікчемність. Він піднесений. У мене темрява в очах і ніч у душі. Він – на загальному огляді. Він бачить. Від Нього ллється світло! Він знає. Він розп’ятий. Але Живий. Він молиться Батькові. За мене. За тебе. За нас усіх. Я в паніці шукаю собі виправдання. Який жорстокий Пiлат! Які жорстокі священики! А я? Чи це не я промовчав? Чи не я кричав разом із усіма, щоб Його розiп’яли? Хочеться зникнути. У звичну атмосферу. У коло друзів. Думки, що викривають, заглушити. Заговорити про проблеми віри. Про брехні. Про помилки. Скільки їх, різних лжевчителів, зводять людей зі справжнього шляху. Скільки зла у світі! І раптом Христос ніби глянув на мене. Начебто весь світ зник. Я i Він! Він і я! Хотів утекти. Але ноги вросли в землю. Голос всередині: “Залишся. Не йди…” Напруга душі та духу наростає. Давай, мій друже, постоїмо. Послухаємо. Що ще скаже розп’ятий Ісус. Це так важливо.

“Потім, знавши Ісус, що вже все довершилось, щоб збулося Писання, проказує: Прагну! Тут стояла посудина, повна оцту. Вояки ж, губку оцтом наповнивши, і на тростину її настромивши, піднесли до уст Його” (Ін. 19:28, 29).

Спрага! Однак, Він не захотiв пити: «…дали Йому пити вина, із гіркотою змішаного, та, покуштувавши, Він пити не схотів» (Матв. 27:34). Чому, сказавши: “Прагну”, –  Він не захотів пити? Чи траплялося тобі, мій друже, переживати це невгамовне бажання пити? Думки лише про воду. Ні про що інше. Хоч би губи омочити, у роті трохи оросити. Каменіють вуста. Спрага! Це слово містить уже всі відтінки страждання. Усі відтінки бажання, найсильнішого, нестримного. Бажання, яке хіба що відключає всі інші бажання, яке забирає всю волю, зосереджуючи увагу на одному-єдиному. Крапля води. Хоча б крапля. Крізь будь-який шум – у свiдомостi дзюрчання води. Перед очима роса, блискучі краплі води. Все міраж. Античні греки, описуючи майбутні вічні муки, представляли їх так: там, у пеклі, людина перебуває в оточенні прекрасних плодових дерев. Дерева знаходяться настільки близько, що чудові, стиглі плоди навіть торкаються обличчя. Людина відчуває голод. Вона страждає від голоду. Але скована ланцюгами. І плоди дерев своїм ароматом збуджують голод ще більше. Людина відчуває їх своїми губами, але не може відкусити. Це пекло… Пташки співають. Сяє сонце. Спрага. Людина знаходиться у воді – по саму шию. Її хвилює шепіт хвиль, плескіт від птахів, що сідають на воду і злітають догори, вiд риб. Вона відчуває неймовірну спрагу. Але скована ланцюгами. І всі спроби хоча б лизнути воду, ні до чого не призводять. Це пекло. Коли така спрага доконує людину, вона будь-яку п’є, незважаючи нi на що. Пам’ятаєте розповідь Ісуса про багача i Лазаря? Багатостраждальний Лазар опинився в раю, а багатий – у пеклі. Він благав: «Змилуйся, отче Аврааме, надо мною, і пошли мені Лазаря, нехай умочить у воду кінця свого пальця, і мого язика прохолодить, бо я мучуся в полум’ї цім!..” (Луки 16:24).

Спрага – непереборний потяг. І багач, пан, що глумився над Лазарем, вважав його за сміття, бо крихти хліба йому діставалися тільки після того, як собаки пана наситилися, готовий був тепер облизати палець раба. Спрага. Я пам’ятаю, як подібне почуття здолало мене. Цілий день я провів на сонці. Пас корів. Було таке у юності. Набігався за ними до знемоги. Бажання зробити хоча б ковток води було настільки непереборним, що я приклався до калюжі, брудної, каламутної, з якої пили корови. Ісус уже стільки часу під сонцем. Та й до того провiв важку ніч. Побиття. Судилище у первосвященика Анни. Потім – у первосвященика Кайафи. Судилище перед Пілатом. Потім – у Ірода. Знов у Пілата. Бичування. Шлях на Голгофу. Це ж скільки муки, скільки болю Він переніс! І не їв. І не пив. “Прагну!” Покуштувавши, не захотів пити. Що це означає? Прагнув, але пити не став. Очевидно, Він жадав не води, а чогось іншого.

Він жадав виконати Своє призначення! Він жадав здійснити викуплення!

Доведеться нам з тобою знову пройтися пам’ятними місцями. Хотілося б відновити усі тридцять три роки Його життя, але це залишимо до кращих часів. У Його Царстві насолодимося Його власною розповіддю, як насправдi усе було. Однак, деякі особливо яскраві події та слова необхідно згадати саме тепер. Коли Він народився (а було це в непомітному Віфлеємі), в яслах місцевого доброчесного фермера, який дозволив Йосипові та Марії переночувати в його кошарі, сталося неймовірне. Ангели з’явилися місцевим пастухам, пісню незвичайну співали: “Не лякайтесь, бо я ось благовіщу вам радість велику, що станеться людям усім. Бо сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь. А ось вам ознака: Дитину сповиту ви знайдете, що в яслах лежатиме. І ось раптом з’явилася з Анголом сила велика небесного війська, що Бога хвалили й казали: Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!” (Луки 2:10-14).

Його народження було запланованим. Його життя мало чiтку мету. Він – наш мир, -так згодом апостол Павло скаже про Ісуса, Який став примирителем між Богом Отцем і людьми. Ісус прагне виконати волю Батька.

Потім підлітком Ісус, якось, затримавшись у храмі, сказав своїй схвильованій матері: “Чого ж ви шукали Мене? Хіба ви не знали, що повинно Мені бути в тому, що належить Моєму Отцеві?” (Луки 2:49). Дивні слова. Але коли Він уже пiдріс, сказав ще більш дивні слова: “Із того часу Ісус розпочав проповідувати й промовляти: Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!” (Матв. 4:17).

Залишилися в Євангелії і такі дивні слова Ісуса: “Я прийшов огонь кинути на землю, і як Я прагну, щоб він уже запалав! Я ж маю христитися хрищенням, і як Я мучуся, поки те сповниться!” (Луки 12:49, 50). Ще тодi Ісус говорив про спрагу. Він пристрасно бажає виконати Свою справу. Він мучиться – дуже переживає, страждає, відчуває буквально вогненне страждання. Він страждає від сильного бажання виконати Свою місію! “Я мучуся, поки те сповниться!” Спрага!

А ось цікава подія у домi начальника податкової поліції Єрихона Закхея. Ісус зайшов до нього і після короткого спілкування несподівано оголосив, що Його завдання у світі – спасати тих, хто гине! “Став же Закхей та й промовив до Господа: Господи, половину маєтку свого я віддам ось убогим, а коли кого скривдив був чим, верну вчетверо. Ісус же промовив до нього: Сьогодні на дім цей спасіння прийшло, бо й він син Авраамів. Син бо Людський прийшов, щоб знайти та спасти, що загинуло!” (Луки 19:8-10). Того, хто вiдважиться сказати такі слова на вулиці сучасного міста, назвуть божевільним. Однак, Христос сказав, а Закхей зцілився від депресії, звільнився від залежності. До того ж знайшов незвичайну свободу від влади i від грошей. Сталося неймовірне. Начальник податкової поліції заявив, що всім, кого він образив, поверне борги. Все, що він нагромадив, скажу по секрету, – накрав, вирішив роздати жебракам. Спасати загибле — ось прагнення Ісуса.

Але ж це не все. Допомога у скрутну хвилину – справа свята, проте, як казав герой Чехова: «Пити – вмирати і не пити – вмирати». Смерть позбавляє сенсу будь-яку найвищу справу. А ось, що говорить про це Ісус Христос: “Поправді, поправді кажу Вам: Хто вірує в Мене, життя вічне той має. Я хліб життя!” (Ін. 6:47). “Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той має вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня” (Ін. 6:54). А ось ще: “Промовив до неї Ісус: Я воскресення й життя. Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, повіки не вмре” (Ін. 11:25, 26). Щось починає прояснюватись. Дивися, від пісні Ангелів, від слів про наближення Царства Небесного Ісус з наростаючою певністю говорить про вічне життя, про воскресіння з мертвих, про суд і про спасіння від осуду. Спрага! Він пристрасно бажає принести людям свободу від страху смерті. Він прагне виконати Божий план, виконати доручення Батька. Так звершується пророцтво. “Ото Мій Отрок, що Я вибрав Його, Мій Улюблений, що Його полюбила душа Моя! Вкладу Свого Духа в Нього, і Він суд проголосить поганам. Він не буде змагатися, ані кричати, і на вулицях чути не буде ніхто Його голосу. Він очеретини надломленої не доломить, і ґнота догасаючого не погасить, поки не допровадить присуду до перемоги… І погани надіятись будуть на Ймення Його!” (Матв. 12:18-21). Невидима війна ховається за видимим стражданням. Його рани та муки, брехливі звинувачення, ненависть людей, неправедний суд брали мене у полон і зосереджували свідомість саме на болю, на смерті Ісуса. Розступається видима, трагічна, зла, несправедлива справа рук людських. Відкривається вічне. Відкривається світле. Відкривається ЖИТТЯ. Відкривається ЛЮБОВ. Я бачу світле, радісне, вічне. Прощення. Примирення. Спрага! Це не крик вмираючого. Це переможний вигук! Це рішучий крок назустріч смерті. Це впевненість у святості Своєї справи. Бажання виконати Божий план спасіння людей.

Незадовго до засудження на смерть Христос був із учнями і сказав про те, що Він уже вирушає в дорогу: “А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я були й ви. А куди Я йду дорогу ви знаєте” (Ін. 14:3- 4). Ніхто в історії людства не представлений так цілісно. Від народження до смерті – все життя за планом. Все життя присвячене певній меті. І навіть смерть, якою б вона не була ганебною, жахливою, трагічною, як би не здавалася кінцем усіх надій, але й у смерті Ісус не приречений, і в смерті Він залишається у повнiй свідомості, виконуючи величний план. Адже перед смертним вироком, коли Пiлат висловлював готовність відпустити Ісуса, і, ніби погрожуючи, намагався схилити Його на прохання про помилування, говорив: “І каже до Нього Пiлат: Не говориш до мене? Хіба ж Ти не знаєш, що маю я владу розп’ясти Тебе, і маю владу Тебе відпустити?” (Ін. 19:10). Ось як. Tут все-таки щось незвичайне проховане. Я бував у таких обставинах, коли шукаєш вихід, і, звичайно, загрожує далеко не смертний вирок, але так, скажімо, публічнa ганьбa, втратa коштів або навіть свободи змушує метатися, шукати тих, хто здатний допомогти, нехай величезнoю ціною, але коли на терезах життя, то справді «за життя людина віддасть все, що має». А Ісус спокійний. Пiлат метушиться. Пілат торгується. Пiлат вмиває руки. Пiлат оголошує: «Я не знаходжу в ньому провини». Потім, після всіх суперечок: «Тоді, нарешті, він віддав Його їм на розп’яття». Мене в явленні життя і смерті Ісуса особливо торкаються слова Христа: “Затривожена зараз душа Моя. І що Я повім? Заступи Мене, Отче, від цієї години! Та на те Я й прийшов на годину оцю…” (Ін. 12:27). Яка незвичайна ясність життєвої мети. Не можу пригадати нічого подібного з iсторiї людських доль. Спрага! Ось воно що! Все життя присвячене місії спасіння людини. Хочу виконати своє призначення! Так, якою б не була трагічна смерть, якою б не була для нас страшною тема смерті, проте нікому з людей уникнути цього вироку Божого не вдавалося. Ми i дотепер боїмося цієї теми. Тут з’являється думка. Чи не тому ми боїмося смерті, що життя наше безцільне? Смерть страшна, бо життя порожнє. Невідомість, звичайно, найстрашніша. Та ще й при цьому совість, ні-ні – та й спалахне вогнем осуду. Гріхи, брате мій, у лазні не змиєш.

Тут я завмер у глибоких роздумах. Я живу, бо Христос помер за мене. Я живу, тому що Він жадав мого життя! Жадав настiльки, що віддав Своє життя: “Бо Христос, коли ми були ще недужі, своєї пори помер за нечестивих. Бо навряд чи помре хто за праведника, ще бо за доброго може хто й відважиться вмерти. А Бог доводить Свою любов до нас тим, що Христос умер за нас, коли ми були ще грішниками” (Рим. 5:6-8).

Він жадав мого спасіння. Він прагне спасти i тебе.

27 липня