Назад на головну

Юрiй Сiпко – проза

Зміст

Сигнал загрози всьому свiту
Усе зруйнувати?
Зразок вiри та любовi
I крик убитих сягає Небес
Пiлат був бiльш людяний
Влада зробила Росiю ворогом усього свiту
«Мiсiя» палити Бiблiї
“Ода” пiдлостi
В iм’я життя зупинiть вiйну!
Залишмо Україну українцям
Господь завжди з нами
Навiщо росiйськi вiйська знищують Україну?
Молитва синiв України
Це та Росiя, що вбиває себе в Українi
Статус безправ’я – нi совiстi, нi честi
Спрага
Хто ж ми такi, росiяни?
Тепер правда заборонена?
Кому така “операцiя” робить життя кращим?
Почути Бога

Роздуми

Сигнал загрози всьому свiту

Напередодні думав. Біблію читав. Молився.

Нам, святим, не личить вести політичні дебати. Тим бiльше обговорювати військові дії. Це не наша тема. Ми покликані бути святими. Говорити про святе. Думати свято.

Тому я заглибився в читання Біблії. Святе Письмо мою грішну душу освячує. І я стаю кращим, святішим.

А тут – бац! Читаю: війна. Ізраїль повертається додому. Земля, звичайно, зайнята. Але Бог із нами. Перемога забезпечена. Єрихон упав. Без жодного пострілу. Ну, а маленький Гай, селище таке невеличке, там і народу дуже мало, хто там битиметься з нами, ми візьмемо його двома батальйонами.

Пішли. Загинули на полі бою: “І пішли туди з народу коло трьох тисяч люда, та вони повтікали перед айськими людьми. І айські люди повибивали з них коло тридцяти й шости чоловіка, та й гнали їх з-перед брами аж до Шеварім, і розбили їх на узбіччі гори. І охляло серце народу, та й стало як вода” (Iсуса Навина 7:4-5).

Оце так! Спорядили ще пару батальйонів. І вони потерпiли поразку! Iсус Навин у паніцi. Почав Господу претензії висувати. Чому? А Господь каже: “Мародерствуєте, грабуєте, гвалтуєте, брешете! Я таке не благословляю”.

Уявляєте?! Бог Своєму народу забезпечив поразку! За брехню та мародерство, за невиконання Його Закону!

Сиджу тепер. Скубаю голову. Ми Божі Закони давно осміяли! Ми Його заповіді перевернули і викинули. Нам брехати, як дихати. Ми крадемо і пишаємося. Жах огорнув мене.

І думка виникла. Маленька Україна. Стоїть. Захищається. Сміливо. Відчайдушно захищається. Велика Росія б’є невелику Україну. З моря б’є. З неба б’є. Iз землі б’є. Нічого не виходить. Стоїть Україна. Величезна Росія не може перемогти маленьку Україну.

Щось тут не так. Занурююсь у Біблію. До Бога звертаюсь.

У чому справа? Відкрий секрет.

І раптом – відповідь. Неправедні задуми породили неправедні справи. Брехня вразила уми російської влади, і вона, обдуривши себе, пішла війною на Україну. Вчинили зло. І сам Бог заступився за Україну.

Так! Значить, нічого не світить нашим в Україні?

Як не світить? Світить. Ще й як світить!

Ганьба. Поразка. Сором вселенський.

Відповідальність за руйнування світить. За всіх убитих доведеться відповідати. І перед світом, і перед Небом.

Ось тут я зовсім зажурився. Якщо Господь бачить гидоту затіяної операції, знає правду і захищає слабку Україну, то наші справи погані. То що нам робити, Господи?

Каятися треба.

Як каятися? Що це означає?

А те й означає, що треба відкинути брехню.

Відкинути насильство.

Засудити свій наклеп.

Засудити пограбування.

Вчетверо повернути вартість всього накраденого та зруйнованого.

І попросити прощення у народу України.

І у всього світу.

Потім Господь подивиться, що далi робити.

“…та коли не покаєтеся, то загинете всі так!” (Луки 13:3).

А як світові увійти в процес самознищення? Саме так. Один парубок втрачає здоровий глузд. Навколо нього зграя людей, які приймають втрату глузду за якесь нове розуміння світу та своєї ролі у цiй перебудові. Такому процесу сприяє безконтрольність влади. Потік фінансів. Параліч суспільства. І, звичайно, страшна ядерна зброя. Сьогодні ми спостерігаємо другу стадію цього процесу. Першу стадію ми сприймали байдуже, посміюючись. Тепер півсвіту з жахом намагається вмовити тирана. Наївні спроби. У бойову готовність приведено ядерне озброєння. Це пряма загроза не тiльки i не настiльки Україні. Це загрозливий сигнал усьому світовi. Наступний крок близький, як ніколи. Це натиснута кнопка. Божевільному відступати нікуди. Його оточення, купка безвольних маріонеток, виконає будь-який наказ. Навіть якщо він буде пошепки. Вік негативної селекції, що здійснюється комуністами, сформував таких людиноподібних агентів прірви. Це і є робота диявола. І гірко те, що цю руйнівну роботу диявола підтримували і нині благословляють люди, які називають себе християнами.

Господи! Захисти Україну!

28 лютого 2022 р.

Усе зруйнувати?

Ну що сказати? Подивився я пояснення російського інформагентства. Генерал розповідав.

Стало соромно. Армія наша, як виявилося, нічого не розуміє.

Намагається завоювати українські села. І, як сказав генерал, два чи три вже завоювали. Міста завоювати не змогли. Тому вирішили зруйнувати та знищити. Разом із людьми. У Маріуполі вже тисячi убитих. Але роботи ще багато. Живих ще кілька сотень тисяч. Російські люди. Звичайні роботяги. Їх треба звільнити. Так російський світ вирішив. Оскільки вони не згодні, російський світ позбавляє їх життя. Для цього й блокували місто. І безперервно бомбардують з усіх видів гармат. Як Ленінград у облозi. Жах! Уявляєте? Зараз на ваше містечко бомби летять. Уявіть! І будинки – в друзки. І діти – у крові.

Схоже на мародерство. Я б на місці міністра оборони застрелився. Або кудись до Тувинських шаманів подався.

Та й Верховному головнокомандувачу таку ганьбу терпiти негоже. Втім, їм не звикати. Все життя пройшло в такому чаді. Тепер доведеться почути вирок Божого суду.

Україну шкода. Красива країна була. Народ добрий. Мирний. Працьовитий. Гарно жили. Гарно співали. Християни вони. Віруючі. Тому й не злюбили їх чекісти.

Тож Бог за них. Даремно наші хлопці пішли гинути за огидну справу.

14 березня

Зразок вiри та любовi

Неймовірно! Місяць жахливої ​​навали найпотужнішої армії світу витримує Україна! День і ніч безперервні бомбардування міст України! Мільйони жінок та дітей біжать до Європи! Україна стоїть! Міцна! Не здається!

Захоплююсь вашою стійкістю.

Захоплююсь вашою мужністю!

Ви – зразок віри та любові!

Ви виграли! Перемогли страх! Перемогли погрози! Перемогли брехню! Перемогли силу зброї! Життя перемогло смерть!

Слава Ісусу Христу!

З вами Бог!

21 березня

I крик убитих сягає Небес

Було гарне місто. Квітуче. Назва дивна. Буча. Передмістя Києва.

Прийшли “хірурги”. Провели “операцію”.

Дивна операція.

Страшна операція.

І крик убитих сягає неба….

Об’явл 6:10: “І кликнули вони гучним голосом, кажучи: Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?”

3 квітня

Пiлат був бiльш людяний

Буча спокою не дає. Особливо брехня офіційних осіб. Потоки неправди переконують мене, що справа дегуманiзацiї зайшла так далеко, що відновленню не підлягає.

На факт виявлених злочинів Українська влада говорить. Усе документуємо. Усе розслідуємо. Виявимо винних. Покарання неминуче.

Російська влада також говорить. Усе фейк. Усе постановки. Все це є частиною світової інформаційної атаки проти Росії. Звичайне запирання, властиве дітям.

Який висновок?

Так, висновок очевидний. До приходу російських військових місто було квітуче.

Після відходу – цвинтар.

Я – росіянин. Тому особливо соромно та боляче.

Одна справа, що руйнацію створили ми і влада військова від нашого імені. Інша – що християни стають у чергу, щоб заявити про свою підтримку цього божевілля. Релігійні лідери не соромляться висловлювати ненависть до всього українського народу, закликаючи владу без жалю знищити Україну.

Публічні протоколи про те, що лідери релігійних організацій повністю схвалюють дії влади, роблять їх усіх співучасниками злочину.

І ось я схилився перед Богом! Господь плаче. Заплакав і я.

Великий піст. Наближається Великдень.

І ми вже сорок днів убиваємо Україну. Сорок днів ми розпинаємо Христа!

До якого спустошення дійшли християни, якщо схвалюють таке?

Пiлат був більш людяний.

4 квітня

Влада зробила Росiю ворогом усього свiту

За історію світу ніхто й ніколи не опускав Росію в таку темряву.

Влада примудрилася створити диво, зробивши Росію ворогом усього світу.

Вражає моральне спустошення у вищих ешелонах влади.

Розпалюючи патріотизм, відкидаючи все іноземне, прапором свого глибокого падіння створили знак Z!

Саме неросійський знак, що належить західному алфавіту!

Ще один, у тому ряду, і теж неросійський, західний! V.

Дуже знаменна демонстрація нерозсудливості. Адже це такий ляпас країні, всій культурі, нашій мові та нашій вірі.

Так руйнується народ. Мораль понівечена.

Дикість перемогла.

Швидкість розпаду настільки велика, що зупинити процес здичавіння вже неможливо.

Воістину Вавилон.

Єрем. 51:8: “Несподівано впав Вавилон і зруйнований він! Візьміте бальзаму для болю його, може буде загоєний він!”

5 квітня

«Мiсiя» палити Бiблiї

Звісно, ​​все можна валити на українців.

Проте брехня виявиться. Деяка одразу ж. Інша вимагатиме часу.

Це Ірпінь. Місто поблизу Києва.

Ось розкидані книги Святого Письма. Частину Біблій спалено. До приходу “визволителів” тут була будівля місії “ЄВРАЗІЯ”. Місія цілком офіційно працювала, тут вирувало життя. Разом із духовною літературою тут формувалися й інші цінні та потрібні людям дари. І одяг та продукти харчування були. Але прийшли наші. “Місіонери”. Вони мають спеціальну визвольну місію. Людей вигнали. Будівлю знищили. Книги спалили.

Пам’ятаю, в нашій радянській школі вчителі розповідали, як у темні часи середньовіччя релігійні варвари спалювали книги, письменників та вчених.

Темні часи прийшли до України. Людей убивають. Будинки руйнують. Книги спалюють.

Цікаво, що російські християни схвалюють таку діяльність.

Я бачив, як Христос плакав, спостерігаючи це варварство.

Я теж плачу.

9 квітня

“Ода” пiдлостi

“Ода” підлості

Підлість піднесена на трон.

Підлість є найвищою формою доблесті.

Підлість замінила моральність.

Підлість одягається в любов.

Підлість захопила нашу землю.

Підлість проникла до шкіл і в домiвки.

Підлість проникла до церкви.

Підлість захоплює душі та серця.

Підлість публічно отримує найвищі державні нагороди.

Підлість владна.

Підлість не має совісті.

Підлість брехню оголошує правдою.

Підлість насильство оголошує любов’ю.

Підлість ненависть оголошує добротою.

Підлість – це абсолютне зло.

Підлість – це досконалість заперечення, найвищий рівень руйнування.

Підлість тут і тепер править бал.

Підлість керує світом. Підлість видає себе за благодійника.

Підлість iде в Україну з “благою” метою.

Підлість вбиває дітей, жінок і старих, руйнує житло, руйнує лікарні та школи – і називає це знищення очищенням.

Підлість, яку за всіх часів людство намагається помістити в пекло, нині постала у розкiшних мундирах державної служби.

Засіла у кріслах депутатів.

У суддівських мантіях.

І під охороною незліченних генералів і маршалів перетворює світ на це пекло!

І ми з тріумфом, під оплески, вручаємо підлості мандат на управління.

І стало моторошно. Виходить, це ми і піднесли підлість на трон?

Згадав Пушкіна:

«Паситесь, мирные народы!

Вас не разбудит чести клич.

К чему стадам дары свободы?

Их должно резать или стричь.

Наследство их из рода в роды

Ярмо с гремушками да бич».

13 квітня

В iм’я життя зупинiть вiйну!

Танки у місті. Ракети на марші.

Бойова готовність номер 1.

У чому проблема?

Якщо з такою помпою ми відзначаємо перемогу у Великій Вітчизняній війні, важливо підбити підсумки.

Що ж ми маємо внаслідок такої потужної перемоги?

Радянський Союз зник з карти світу.

Жодної поваги у світі не викликає наша улюблена Батьківщина.

Мільйони біженців з Росії блукають світами.

Втрачено всю Східну Європу як дружній світ.

Немає дружніх країн. Немає ніде. Навіть антигітлерівська коаліція тепер є територією ворожнечі.

За двадцять років наша влада примудрилася розгубити всіх друзів та пересваритися з усім світом.

Але ми перемогли в сорок п’ятому. Однак, правда полягає у тому, що це не ми перемогли. Це перемогли вони, наші діди.

Нині забуті, кинуті на поталу.

Ті, що залишилися на самоті. І лише одного року про них згадує влада. Шукає їх, де ж вони, фронтовики. Треба їх розшукати, посадити на трибуни, одягти на них ордени і на їхньому тлі зобразити своє руйнівне геройство.

Не треба війни! Зупиніть війну!

В ім’я життя зупиніть війну!

Чуєте, плачуть діти сироти. Плачуть матері вдови.

Ви, що сидите в Кремлі, під охороною сотень тисяч усяких гвардійців, чекістів, ви,  що боїтеся свого народу, не нюхали пороху, не копали окопів, не знаєте болю, бо жируєте від багатства і неробства, схаменіться!

Матв. 5:9: “Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть”.

Це я писав рік тому. У той самий день. У те ж свято.

Що змінилося? Росія марширує Україною! Усіма родами військ! Йде неймовірний посів смерті.

Танки у багатьох містах України. Замість урочистого маршу – похоронні колони. Колони біженців. Дим згарищ. Волання поранених. Танець смерті. Переможці збожеволіли. Знищують все живе. Методично знищують будівлю за будівлею. Житлові будинки. Лікарні. Школи. Знищують міста. Залишають руїни. Страшне видовище. Наші браві “хірурги оперують” жорстко та жорстоко. Такого не знав раніше світ. Хіба що в Кампучії Пол Пот комунізм чи то будував, чи то різав.

Гірко. Було колись свято, хоч і зі сльозами на очах, проте День Перемоги.

І на що перетворили? Слів немає. Ганьба і сором.

Розв’язали вiйну з тими, з ким разом тоді, в сорок п’ятому, отримали перемогу. Щось із головою.

День Перемоги став днем ​​ганьби.

8 травня

Залишмо Україну українцям

“Є товариші на розбиття, та є й приятель, більше від брата прив’язаний” (Прит. 18:24).

Давайте, росіяни, зачохлимо гармати.

Заженемо танки у стійла.

Припинимо всю агресивну балаканину.

Стихнемо. Прислухаємось.

Над нами сміється світ. І Африка, i Азія.

У своїй пристрасті довести свою перевагу ми смішні.

Ніхто не женеться за нами. Ніхто не готує нападу на нас.

Нам немає, кого боятися. Окрім самих себе.

Тож давайте одягнемо гарні сорочки.

Сядемо із сім’єю за столом.

Помолимося. Заспіваємо.

Попросимо у Бога прощення!

Залишимо Україну українцям.

Попросимо в українців пробачення.

Відремонтуємо всі дороги та мости.

Відновимо всі заводи та будинки, школи, зруйновані нашими операційними діями.

Покажемо дітям приклад любові, чесності та миролюбства.

І втішимо матерів і дружин.

Коли ми воюємо, плачуть матері, дружини плачуть, діти плачуть.

Ми думаємо, що ми перемогли, а насправді ми вбиваємо любов.

22 травня

Господь завжди з нами

Підлість часу пригнічує.

Тотальна брехня висушує душу.

Військова операція зруйнувала мир з народом України, розділила українське і російське братства. Не лінія фронту, не бомби і не прикордонні блокпости зачинили шлях до сердець українських братів та сестер! Брехня і підлість можновладців руйнує єдність віруючих у Росії. Величезна кількість християн опинилася в полоні російського націоналізму, висловлюючи готовність знищувати Україну та її народ. Подружжя, отруєне брехнею, перегодоване ненавистю, втрачає здатність любити і переходить в опозиційну ворожнечу один з одним. Члени Тіла Христового, напоєні одним Духом, омитi Кров’ю Спасителя, раптом стали один проти одного в бойових позицiях, забувши про мир, про братню любов, про жертовнiсть Христа. Пристрасть догодити бісівській владі опанувала розуми та душi. Віра в Царство Небесне виявилася фікцією. Патріотизм земний понад усе.

Євангельська звістка відходить на запасні колії. Порядок денний заповнений повiдомленнями з фронтів. Влада продовжує нагнітати ненависть до України, до всього світу, розпалюючи в народі спрагу помсти, підкоряючи розум простосердечних людей агресивній риториці зла. Страх похмурою пеленою заповнює простір Росії.

Армія демонів у передсмертній агонії повела своїх адептів у останній бій. Сатанинські воїнства спокусили сотні тисяч людей, полонили їхній розум ненавистю, жагою вбивств, і вони пішли руйнувати українські міста, вбивати людей, руйнувати школи, лікарні, храми. Це справа диявола, який веде давні битви з Богом. Зневіра розквітає. Гасне віра! Мета життя і служіння втрачається в чорному тумані міст України, що горять. Що ж, він перемагає? Брехня і смерть безкарно панують?

Де ж Бог?

А Господь все одно з нами. З нами, хто надіється на Нього в Росії, і з нами, хто надіється на Господа в Україні! Він з нами біля ліжка вмираючого сина. Він з нами у тюремній камері. Він з нами, коли розгубленість від проблем, що поглинають нас, виснажує сили. Господь з нами під руїнами знищених бомбами шкіл, лікарень, будiвель.

Він з нами, коли ми вмираємо від ран. Він з нами, коли ми, тікаючи від смерті, шукаємо притулку у будинках спiвчутливих європейців.

Господь з нами, коли хвилі сумнівів затоплюють наш човен. Господь з нами, коли наші друзі зрадили нас. Господь з нами, коли ми, прогавивши небезпеку, вляпалися. Господь з нами, коли ми на смертному одрі розлучаємось із землею. І така впевненість робить нас щасливими завжди та скрізь! Щастя вам, благословенні мої друзі! Адже Бог любить вас!

Рим. 8:32: “Той же, Хто Сина Свого не пожалів, але видав Його за всіх нас, як же не дав би Він нам із Ним і всього?”

9 червня

Навiщо росiйськi вiйська знищують Україну?

Двадцять років шукали національної ідеї.

Важко. Не знайшли.

Тепер уже незабаром півроку, як шукають відповідь на запитання.

Навіщо ввели війська до України?

Навіщо вони знищують міста та села?

Навіщо вбивають тисячі людей в Україні?

Навіщо гинуть російські люди в Україні?

Влада не знає.

Самі військові не знають.

Президент не знає.

Україна припускає, що їх усіх хочуть вбити.

Навіщо та чому – відповіді немає.

А ви знаєте, мої друзі, навіщо російські війська знищують Україну?

14 червня

Молитва синiв України

Молитва синів України. Плач.

Ті і про тих, кого ракети поховали під уламками будівлі у Вінниці.

І всієї України з ними. І – моя молитва.

«Господи, Боже спасіння мого, вдень я кличу й вночі я перед Тобою: хай молитва моя дійде перед обличчя Твоє, нахили Своє ухо до зойку мого, душа бо моя наситилась нещастями, а життя моє зблизилося до шеолу! Я до тих прирахований став, що в могилу відходять, я став, немов муж той безсилий…

Я кинений серед померлих, немов оті трупи, що в гробі лежать, що про них Ти не згадуєш більш, і потяті вони від Твоєї руки…Умістив Ти мене в глибочезну могилу, до пітьми в глибинах. На мене лягла Твоя лють, і Ти всіма Своїми ламаннями мучив мене…
Віддалив Ти від мене знайомих моїх, учинив Ти мене за огиду для них…
Я замкнений і не виходжу, стемніло з біди моє око…
Я кожного дня Тебе кличу, о Господи, простягаю до Тебе руки свої!.. Чи Ти чудо вчиниш померлим? Чи трупи встануть і будуть хвалити Тебе?
Хіба милість Твоя буде в гробі звіщатись, а вірність Твоя в аввадоні?

Чи познається в темряві чудо Твоє, а в краю забуття справедливість Твоя?

Та я кличу до Тебе, о Господи, і вранці молитва моя Тебе випереджує…

Для чого, о Господи, кидаєш душу мою, ховаєш від мене обличчя Своє?

Нужденний я та помираю відмалку, переношу страхіття Твої, я ослаблений став…

Перейшли надо мною Твої пересердя, страхіття Твої зруйнували мене, вони оточають мене, як вода, увесь день, вони разом мене облягають… друга й приятеля віддалив Ти від мене, знайомі мої як та темрява!..” (Пс. 87:2-19).

28 червня

Це та Росiя, що вбиває себе в Українi

Багато бруду довелося бачити. Брехня і насильство виростали і влітку, і взимку. Врожаї прикрощiв небачені збирала радянська влада. Бачив, як святих, які вірили в Ісуса Христа, радянський суд робив злочинцями і відправляв у зону на «виправлення та перевиховання». Декого відправляли на каторгу. Багатьох за віру в Бога позбавляли роботи і виганяли з інститутів. Так працювала радянська демократія. Бачив, як радянські війська увійшли до Праги і розчавили танками людей, які захотіли свободи. Жах!

Бачив, як радянські війська в Афганістан увійшли. Десять років громили країну, убили безліч людей, ніхто не знає, навіщо.

Чечня була особливою м’ясорубкою. Там завзяття радянських воїнів було явлене ​​у всій красі. Смертоносні проекти творила Русь православна. Усього не описати. І моторошний ланцюг нескінченних військових мирних руйнівних згубних операцій начебто став звичним і навіть невідворотним. Однак! Про вторгнення в Україну не міг і думки припустити. Така акція – безумство! Це не тільки Каїн, який вбиває Авеля, але це Росія, яка вбиває себе в Україні. І ось трапилося. Вбивство масове. З особливою жорстокістю. Руйнування тотальні. І лікарень, i шкіл, i житла. Вбивства мирних людей подають як неймовірний подвиг. Нагороди сипляться, як із рогу достатку! Очевидно, ковзанка смерті запущена кремлем, не передбачає зупинки. Що робити у такій трагічній реальності?

Україні стояти і чинити опір. Тут немає сумнівів. Росії слід зупинитися. Одуматися. Покаятися. Залишити Україну. А потім зайнятися її відновленням.

Християнам слід чітко розуміти, де злочинець, а де – жертва. І, звісно, захищати жертву. І не виправдовувати вбивць.

Бог є любов! Вбивці, які вбивають Україну, сьогодні вбивають Христа!

Але попереду Божий суд. І кожен із нас за себе дасть звіт за все, що робив, живучи в тілі.

«Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (Iн. 3:16).

14 липня

Статус безправ’я – нi совiстi, нi честi

У наш час ми навіть не уявляємо можливості жити сумлiнно. «Цар» регламентував усі миттєвостi життя. Матеріальні, політичні, економічні, релігійні, духовні. Мистецтво, територія, пересування, думки, слова i прагнення, освіта і праця, спілкування і відпочинок, дитинство і старість, дружба і ворожнеча, дух і душа, мир і війна, життя і смерть, віра і все – абсолютно все – підпорядковане тотальному владному контролю “царя”. Цар став богом. Про особисту свободу немає i мови. Особиста свобода сприймається як бунт, як непокірність, як заколот. Цей статус безправ’я закладається змалечку, вселяється, якщо треба й різкою, у дитинстві та юності так, що до зрілого життя ми входимо без сумнівів, без честі, без совісті, без прав, без переконань, без позицій, без відповідальності. «Серце порожнє, святий розум…», – як зізнавався великий поет. Коли ще зазначив Ключевський: «Нас переконували: віруй, але не мудруй. Ми стали боятися думки, як гріха, допитливого розуму, як спокусника, раніше, аніж зуміли мислити, анiж прокинулася у нас допитливість». Про яку свободу можна говорити за таких умов?

“Тож промовив Ісус до юдеїв, що в Нього ввірували: Як у слові Моїм позостанетеся, тоді справді Моїми учнями будете, і пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!” (Ін. 8:31–32).

20 липня

Спрага

Голгофа захопила мене. Тут дух стає високим. Тут тривоги про нові шкарпетки здаються смішними. Міжнародні бійки за вплив, за нові території виглядають як бої мишей. Крізь туман порожнечі сяє на Голгофі яскраве проміння любовi, яке притягує до себе і наповнює душу світлом та благодаттю. Висловити цей стан я не можу. Смерть людини – видовище важке, незважаючи на те, що життя наше проходить під звуки похоронних маршів та клятвенних запевнень у любові до мертвих. Ми оточені смертю. Катастрофи забирають сотні та тисячі життів. Природня смерть (яким би не було дивним це визначення) – і те, як важка недуга для спостерігача. Бачити, як життя вiдходить, розуміти повну безпорадність – нестерпно. Безнадійність і депресія: і всенародна, i особисто кожного з нас –  накопичений у поколіннях досвід торжества смерті над життям. Іноді, я так думаю, ми за грубістю, лайками та чарками на помин душі ховаємо свої сльози. Вся штучність розкривається перед Розп’ятим. Вся брехливість життя мого виявляється під поглядом розп’ятого Ісуса. Я ховаюсь у натовпі. Але Він на хресті. Я зникаю, усвідомлюючи свою нікчемність. Він піднесений. У мене темрява в очах і ніч у душі. Він – на загальному огляді. Він бачить. Від Нього ллється світло! Він знає. Він розп’ятий. Але Живий. Він молиться Батькові. За мене. За тебе. За нас усіх. Я в паніці шукаю собі виправдання. Який жорстокий Пiлат! Які жорстокі священики! А я? Чи це не я промовчав? Чи не я кричав разом із усіма, щоб Його розiп’яли? Хочеться зникнути. У звичну атмосферу. У коло друзів. Думки, що викривають, заглушити. Заговорити про проблеми віри. Про брехні. Про помилки. Скільки їх, різних лжевчителів, зводять людей зі справжнього шляху. Скільки зла у світі! І раптом Христос ніби глянув на мене. Начебто весь світ зник. Я i Він! Він і я! Хотів утекти. Але ноги вросли в землю. Голос всередині: “Залишся. Не йди…” Напруга душі та духу наростає. Давай, мій друже, постоїмо. Послухаємо. Що ще скаже розп’ятий Ісус. Це так важливо.

“Потім, знавши Ісус, що вже все довершилось, щоб збулося Писання, проказує: Прагну! Тут стояла посудина, повна оцту. Вояки ж, губку оцтом наповнивши, і на тростину її настромивши, піднесли до уст Його” (Ін. 19:28, 29).

Спрага! Однак, Він не захотiв пити: «…дали Йому пити вина, із гіркотою змішаного, та, покуштувавши, Він пити не схотів» (Матв. 27:34). Чому, сказавши: “Прагну”, –  Він не захотів пити? Чи траплялося тобі, мій друже, переживати це невгамовне бажання пити? Думки лише про воду. Ні про що інше. Хоч би губи омочити, у роті трохи оросити. Каменіють вуста. Спрага! Це слово містить уже всі відтінки страждання. Усі відтінки бажання, найсильнішого, нестримного. Бажання, яке хіба що відключає всі інші бажання, яке забирає всю волю, зосереджуючи увагу на одному-єдиному. Крапля води. Хоча б крапля. Крізь будь-який шум – у свiдомостi дзюрчання води. Перед очима роса, блискучі краплі води. Все міраж. Античні греки, описуючи майбутні вічні муки, представляли їх так: там, у пеклі, людина перебуває в оточенні прекрасних плодових дерев. Дерева знаходяться настільки близько, що чудові, стиглі плоди навіть торкаються обличчя. Людина відчуває голод. Вона страждає від голоду. Але скована ланцюгами. І плоди дерев своїм ароматом збуджують голод ще більше. Людина відчуває їх своїми губами, але не може відкусити. Це пекло… Пташки співають. Сяє сонце. Спрага. Людина знаходиться у воді – по саму шию. Її хвилює шепіт хвиль, плескіт від птахів, що сідають на воду і злітають догори, вiд риб. Вона відчуває неймовірну спрагу. Але скована ланцюгами. І всі спроби хоча б лизнути воду, ні до чого не призводять. Це пекло. Коли така спрага доконує людину, вона будь-яку п’є, незважаючи нi на що. Пам’ятаєте розповідь Ісуса про багача i Лазаря? Багатостраждальний Лазар опинився в раю, а багатий – у пеклі. Він благав: «Змилуйся, отче Аврааме, надо мною, і пошли мені Лазаря, нехай умочить у воду кінця свого пальця, і мого язика прохолодить, бо я мучуся в полум’ї цім!..” (Луки 16:24).

Спрага – непереборний потяг. І багач, пан, що глумився над Лазарем, вважав його за сміття, бо крихти хліба йому діставалися тільки після того, як собаки пана наситилися, готовий був тепер облизати палець раба. Спрага. Я пам’ятаю, як подібне почуття здолало мене. Цілий день я провів на сонці. Пас корів. Було таке у юності. Набігався за ними до знемоги. Бажання зробити хоча б ковток води було настільки непереборним, що я приклався до калюжі, брудної, каламутної, з якої пили корови. Ісус уже стільки часу під сонцем. Та й до того провiв важку ніч. Побиття. Судилище у первосвященика Анни. Потім – у первосвященика Кайафи. Судилище перед Пілатом. Потім – у Ірода. Знов у Пілата. Бичування. Шлях на Голгофу. Це ж скільки муки, скільки болю Він переніс! І не їв. І не пив. “Прагну!” Покуштувавши, не захотів пити. Що це означає? Прагнув, але пити не став. Очевидно, Він жадав не води, а чогось іншого.

Він жадав виконати Своє призначення! Він жадав здійснити викуплення!

Доведеться нам з тобою знову пройтися пам’ятними місцями. Хотілося б відновити усі тридцять три роки Його життя, але це залишимо до кращих часів. У Його Царстві насолодимося Його власною розповіддю, як насправдi усе було. Однак, деякі особливо яскраві події та слова необхідно згадати саме тепер. Коли Він народився (а було це в непомітному Віфлеємі), в яслах місцевого доброчесного фермера, який дозволив Йосипові та Марії переночувати в його кошарі, сталося неймовірне. Ангели з’явилися місцевим пастухам, пісню незвичайну співали: “Не лякайтесь, бо я ось благовіщу вам радість велику, що станеться людям усім. Бо сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь. А ось вам ознака: Дитину сповиту ви знайдете, що в яслах лежатиме. І ось раптом з’явилася з Анголом сила велика небесного війська, що Бога хвалили й казали: Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!” (Луки 2:10-14).

Його народження було запланованим. Його життя мало чiтку мету. Він – наш мир, -так згодом апостол Павло скаже про Ісуса, Який став примирителем між Богом Отцем і людьми. Ісус прагне виконати волю Батька.

Потім підлітком Ісус, якось, затримавшись у храмі, сказав своїй схвильованій матері: “Чого ж ви шукали Мене? Хіба ви не знали, що повинно Мені бути в тому, що належить Моєму Отцеві?” (Луки 2:49). Дивні слова. Але коли Він уже пiдріс, сказав ще більш дивні слова: “Із того часу Ісус розпочав проповідувати й промовляти: Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!” (Матв. 4:17).

Залишилися в Євангелії і такі дивні слова Ісуса: “Я прийшов огонь кинути на землю, і як Я прагну, щоб він уже запалав! Я ж маю христитися хрищенням, і як Я мучуся, поки те сповниться!” (Луки 12:49, 50). Ще тодi Ісус говорив про спрагу. Він пристрасно бажає виконати Свою справу. Він мучиться – дуже переживає, страждає, відчуває буквально вогненне страждання. Він страждає від сильного бажання виконати Свою місію! “Я мучуся, поки те сповниться!” Спрага!

А ось цікава подія у домi начальника податкової поліції Єрихона Закхея. Ісус зайшов до нього і після короткого спілкування несподівано оголосив, що Його завдання у світі – спасати тих, хто гине! “Став же Закхей та й промовив до Господа: Господи, половину маєтку свого я віддам ось убогим, а коли кого скривдив був чим, верну вчетверо. Ісус же промовив до нього: Сьогодні на дім цей спасіння прийшло, бо й він син Авраамів. Син бо Людський прийшов, щоб знайти та спасти, що загинуло!” (Луки 19:8-10). Того, хто вiдважиться сказати такі слова на вулиці сучасного міста, назвуть божевільним. Однак, Христос сказав, а Закхей зцілився від депресії, звільнився від залежності. До того ж знайшов незвичайну свободу від влади i від грошей. Сталося неймовірне. Начальник податкової поліції заявив, що всім, кого він образив, поверне борги. Все, що він нагромадив, скажу по секрету, – накрав, вирішив роздати жебракам. Спасати загибле — ось прагнення Ісуса.

Але ж це не все. Допомога у скрутну хвилину – справа свята, проте, як казав герой Чехова: «Пити – вмирати і не пити – вмирати». Смерть позбавляє сенсу будь-яку найвищу справу. А ось, що говорить про це Ісус Христос: “Поправді, поправді кажу Вам: Хто вірує в Мене, життя вічне той має. Я хліб життя!” (Ін. 6:47). “Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той має вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня” (Ін. 6:54). А ось ще: “Промовив до неї Ісус: Я воскресення й життя. Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, повіки не вмре” (Ін. 11:25, 26). Щось починає прояснюватись. Дивися, від пісні Ангелів, від слів про наближення Царства Небесного Ісус з наростаючою певністю говорить про вічне життя, про воскресіння з мертвих, про суд і про спасіння від осуду. Спрага! Він пристрасно бажає принести людям свободу від страху смерті. Він прагне виконати Божий план, виконати доручення Батька. Так звершується пророцтво. “Ото Мій Отрок, що Я вибрав Його, Мій Улюблений, що Його полюбила душа Моя! Вкладу Свого Духа в Нього, і Він суд проголосить поганам. Він не буде змагатися, ані кричати, і на вулицях чути не буде ніхто Його голосу. Він очеретини надломленої не доломить, і ґнота догасаючого не погасить, поки не допровадить присуду до перемоги… І погани надіятись будуть на Ймення Його!” (Матв. 12:18-21). Невидима війна ховається за видимим стражданням. Його рани та муки, брехливі звинувачення, ненависть людей, неправедний суд брали мене у полон і зосереджували свідомість саме на болю, на смерті Ісуса. Розступається видима, трагічна, зла, несправедлива справа рук людських. Відкривається вічне. Відкривається світле. Відкривається ЖИТТЯ. Відкривається ЛЮБОВ. Я бачу світле, радісне, вічне. Прощення. Примирення. Спрага! Це не крик вмираючого. Це переможний вигук! Це рішучий крок назустріч смерті. Це впевненість у святості Своєї справи. Бажання виконати Божий план спасіння людей.

Незадовго до засудження на смерть Христос був із учнями і сказав про те, що Він уже вирушає в дорогу: “А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я були й ви. А куди Я йду дорогу ви знаєте” (Ін. 14:3- 4). Ніхто в історії людства не представлений так цілісно. Від народження до смерті – все життя за планом. Все життя присвячене певній меті. І навіть смерть, якою б вона не була ганебною, жахливою, трагічною, як би не здавалася кінцем усіх надій, але й у смерті Ісус не приречений, і в смерті Він залишається у повнiй свідомості, виконуючи величний план. Адже перед смертним вироком, коли Пiлат висловлював готовність відпустити Ісуса, і, ніби погрожуючи, намагався схилити Його на прохання про помилування, говорив: “І каже до Нього Пiлат: Не говориш до мене? Хіба ж Ти не знаєш, що маю я владу розп’ясти Тебе, і маю владу Тебе відпустити?” (Ін. 19:10). Ось як. Tут все-таки щось незвичайне проховане. Я бував у таких обставинах, коли шукаєш вихід, і, звичайно, загрожує далеко не смертний вирок, але так, скажімо, публічнa ганьбa, втратa коштів або навіть свободи змушує метатися, шукати тих, хто здатний допомогти, нехай величезнoю ціною, але коли на терезах життя, то справді «за життя людина віддасть все, що має». А Ісус спокійний. Пiлат метушиться. Пілат торгується. Пiлат вмиває руки. Пiлат оголошує: «Я не знаходжу в ньому провини». Потім, після всіх суперечок: «Тоді, нарешті, він віддав Його їм на розп’яття». Мене в явленні життя і смерті Ісуса особливо торкаються слова Христа: “Затривожена зараз душа Моя. І що Я повім? Заступи Мене, Отче, від цієї години! Та на те Я й прийшов на годину оцю…” (Ін. 12:27). Яка незвичайна ясність життєвої мети. Не можу пригадати нічого подібного з iсторiї людських доль. Спрага! Ось воно що! Все життя присвячене місії спасіння людини. Хочу виконати своє призначення! Так, якою б не була трагічна смерть, якою б не була для нас страшною тема смерті, проте нікому з людей уникнути цього вироку Божого не вдавалося. Ми i дотепер боїмося цієї теми. Тут з’являється думка. Чи не тому ми боїмося смерті, що життя наше безцільне? Смерть страшна, бо життя порожнє. Невідомість, звичайно, найстрашніша. Та ще й при цьому совість, ні-ні – та й спалахне вогнем осуду. Гріхи, брате мій, у лазні не змиєш.

Тут я завмер у глибоких роздумах. Я живу, бо Христос помер за мене. Я живу, тому що Він жадав мого життя! Жадав настiльки, що віддав Своє життя: “Бо Христос, коли ми були ще недужі, своєї пори помер за нечестивих. Бо навряд чи помре хто за праведника, ще бо за доброго може хто й відважиться вмерти. А Бог доводить Свою любов до нас тим, що Христос умер за нас, коли ми були ще грішниками” (Рим. 5:6-8).

Він жадав мого спасіння. Він прагне спасти i тебе.

27 липня

Хто ж ми такi, росiяни?

Питання непокоїть. Півроку бомбардують Харків. Маріуполь уже доконали.

Миколаїв намагаються прикінчити. Дніпро та Одесу бомбардують. Бiльше 10 000 000 українців розбiглося по всьому світу. Лавров сказав, що ми не нападали на Україну. Схоже, він не бреше, тиждень тому його бачили в Африці. Однак, на вулицях Москви висять портрети всяких військових, і вони, виявляється, герої. З яких фронтів i яких битв?

Але сьогодні вранці наші ЗМІ повідомили, що російські війська на два кілометри просунулися. І збивали літаків кілька штук та безпілотників півтора десятки. Ну, а вбитих українців вони сотнями рахують? Сиджу ось, плачу, адже це люди. Нічого нам поганого не вчинили. Чого ми шукаємо? Навіщо Україну знищуємо? Людей життя позбавляємо. Навіщо?

А серед болю і страждань сверлить душу погана думка. Вже коли ми насолоджуємось кілометрами руйнувань та тисячами убитих українців, хто ж ми в такому разі?

“Господи”, – молився я в розпачі, – що ж з нами відбувається?” Хто ж це такий і що за сила втягла нас у цю безодню брехні та ненависті?

Господь відповів, тихо, ледь чутно: “Ваш батько диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете. Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім. Як говорить неправду, то говорить зо свого, бо він неправдомовець і батько неправді” (Ін. 8:44).

10 серпня

Тепер правда заборонена?

Тут генерал російський розповів, що знову п’ятсот українців убили наші воїни. Ну, там ще танки всякі і гармати розбомбили.

Знову ж таки міста та села на руїни успішно перетворюють. Ріллю начиняють мінами. Щоб вони людей убивали. Він про це радісно говорив, ніби вбивство людей – це доблесть.

Я раніше думав, що Росія допомагає нужденним людям. Ділиться хлібом. Слабких захищає. А тут щось сталося. Як таке могло статися? Православ’я начебто розквітло. Хрести та золото куполів храмів раніше були осередками прощення, миру та доброти. А тепер навпаки.

Щось я зніяковів від таких стратегій. Ймовірно, постарів і мозок вже не працює. Допоможіть мені, мої друзі.

Що це правда, що тепер все навпаки? Тепер вбивати та руйнувати треба? Тепер правда заборонена? Тільки брехати можна?

Любити заборонено? Тільки ненавидіти дозволяється?

Коли та як трапилася ця революція?

Читаю Біблію. Господь у Святому Письмi закликає мене любити правду і творити добро та милість: “Було тобі виявлено, о людино, що добре, і чого пожадає від тебе Господь, нічого, а тільки чинити правосуддя, і милосердя любити, і з твоїм Богом ходити сумирно” (Мих. 6:8).

2 вересня

Кому така “операцiя” робить життя кращим?

Трохи статистики у наше сіре життя.

“Бомби, які коштують 100 000 доларів, кидають із літака, який коштує 100 000 000 доларів, який літає зі швидкістю 40 000 доларів на годину, щоб вбивати людей, які живуть менш, ніж на 1 долар на день”.

Це лайно, яке називають спеціальною військовою операцією.

І вся операція, як кажуть ініціатори операції та її виконавці, задумана і відбувається для того, щоб зробити життя кращим!

Кому така операція робить життя кращим?

5 вересня

Почути Бога

Запитання: – Чи розмовляє Бог зі Своїми дітьми і сьогодні? Чи Бог говорить особисто з вами?

Відповідь: – Звісно! Бог говорить зі Своїми дітьми і зі мною говорить. А як інакше? Він не просто Бог, Він – мій Батько. Така відповідь буквально зірвалася з уст, а потім уже довелося й поміркувати. Адже потрібне й деяке пояснення, бо запитання виникає не на порожньому місці.

Дуже важливо мати чіткiсть у тому, кого ми називаємо Богом. Бог. Творець. Бог, Якого нам відкриває Біблія, Слово Боже. “…Цар над царями та Пан над панами, Єдиний, що має безсмертя, і живе в неприступному світлі, Якого не бачив ніхто із людей, ані бачити не може” (1 Тим. 6:15-16).

Якщо цей Бог заговорить із нами – що від нас залишиться? Сам Бог попереджає нас: “Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно” (Вих. 20:7). Вважаю важливим відзначити, що БОГ, відкритий у цьому тексті, не приходить нi до мене, нi до iнших для розмови. Бог, відкритий у цьому тексті, викликає в мені трепет, благоговіння, напружує мій слух, мобілізуючи все моє єство в бажанні пізнати Його волю.

Що означає говорити? Це означає передавати інформацію, яку ми здатні почути, осмислити, відреагувати. Однак подібна реакція може бути викликана не лише прямим мовним зверненням, а й непрямим впливом.

«Чи розмовляв з вами директор»? Відповідь буде очевидною, як і змiст того, що ми називаємо розмовою. Наприклад: “Так. Буквально вчора він розмовляв зі мною”. Це означає, що директор прийшов до мене або запросив мене до себе, навіть, скажімо, зателефонував і попередив мене, що я зобов’язаний до понеділка завершити роботу і представити її на нарадi. Його нагадування мобілізувало мене на активне виконання справи. Це і є розмова директора зі мною.

Буває й так: кур’єр приносить пакет. У пакеті лист розпорядника майбутньої наради: «Шановний! Нагадую вам, що наближається понеділок і вам необхiдно пiдготувати доповідь. Додаємо і розклад»! Чи скажемо ми в такому разі, що директор розмовляв зі мною? Швидше всього – ні. Однак цей лист також змусить мене виконати наказ директора!

Ситуація інша. Щось не спиться. Раптом думка: «У понеділок нарада. Це мене до чогось зобов’язує». Згадав, що у мене робота підвисла, я маю в понеділок подати її на нарадi! Все вiдкладаю. За роботу! Чи розмовляв у цьому випадку директор зі мною? Впевнений, ви зовсім інакше поясните вплив директора. Але ж ваші дії і в цьому випадку ті ж самі. Якщо простежити весь ланцюжок думки, слів та вчинків, ми побачимо просту картину: директор ухвалив рішення і оголосив його вам. Потім він нагадав вам особисто про своє рішення. Потім – через лист організатора. Потім він надіслав вам тривожний сигнал, позбавивши сну.

Ілюстрація примітивна, проте, допомагає нам визначити, що маємо на увазі, розмірковуючи, чи Бог говорить з нами. Ми розуміємо цей світ як Боже творіння, в якому Бог – Абсолют. Без Нього нічого не відбувається, тому причина усього – ВІН. Він — джерело життя, Він — джерело думки, Він — причина руху. Тому що: “Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово.

Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього” (Ін. 1:1-3).

І тому, сприймаючи слово від пророка, ми сприймаємо його як від Бога, тому що на початку воно було в Бога! Читаючи Святе Письмо, ми сприймаємо його як слово від Бога! Заохочування духу нашого до певних роздумів і дій ми сприймаємо як голос Духа Святого.

Людина духовна, народжена від Духа, отримує духовний розум, здатність розуміти духовний світ, а також духовний слух, здатність чути голос Духа Святого: “Один раз Бог сказав, а двічі я чув, що сила у Бога!” (Пс. 61:12).

Зауважу, що ці найвищі дари Бога Своїм дітям часто залишаються незатребуваними і тому нерозпізнаними. Віруючі нерідко зупиняються на півдороги, задовольняючись розмовами з проповідником або пресвітером, або з наставником душеопiкуном, так і не досягаючи духовної досконалості, особистої розмови в спілкуванні з Господом. Бог кличе нас до досконалості, і така досконалість неможлива без прямого спілкування з Ним. Для цього необхідно, щоб ми подолали хаос мислення, вирвалися з полону тваринних пристрастей, щоб ми розібралися в хитросплетіннях світоглядних філософських систем. Ми, віруючи у Живого Бога Творця, вступаємо у пряме особисте спілкування з Ним! Ми, християни, називаємо Бога Батьком. Основне свідчення нашої істинної спорідненості з Богом полягає саме в тому, що ми з Ним розмовляємо! Він говорить нам про Себе і про Свою волю, а ми Йому говоримо про свої радощі у пізнанні Його! Так має бути!

Однак, запитання поставлене, і воно свідчить про те, що у християнському світі існує різноманітність думок. Дивуватися не варто. Всі ми, як i світ, що iснував до нашого народження, швидше захоплюємося хибними пропозиціями, нас приманюють хибні голоси, ідеї та цілі. На поверхні вода буває упереміж зі сміттям. На глибині вона холодна, чиста, цілюща. Тільки наковтавшись гіркоти, ми починаємо озиратися у пошуках ІСТИНИ.

І природно постає запитання: “Чи говорить Бог нині?” З гіркотою зізнаюся, що у відповідь, принаймні, у нашій напівп’яній матеріалістичній дійсності, ми швидше зустрінемо здивування чи глузування.

Чому у християнській російській цивілізації немає голосу Бога?

Таке ставлення походить не лише від безбожників, для яких Бог невідомий, але нерідко й від віруючих. Причини тут різні. Одна з очевидних – це наше православне коріння та православне оточення. Тисячоліттями народ наш не мав уявлення про Бога. Замість Бога в народі існує культ священиків, які ніби щось знають про Бога. Храми із золотими куполами замінюють Бога. Священики розповідають народу, що Бог недоступний для розуміння простих людей. Біблія, мовляв, настiльки закрита Книга, що читати її простим людям небезпечно і навіть гріх. Тому не можна російською мовою творити молитву і Божу Книгу читати не можна. Все гріх. Молитись Богу небезпечно. Можна молитися іконам, намальованим особам людей, які померли давно, які вже більше не живуть і тому трохи святіші за живих. Особливо ефективнi кістки померлих, їх називають мощами. Замість того, щоб вернути порох в землю, тобто, поховати людину, останки трупів стають предметами поклоніння (що порушує Боже розпорядження). Найжахливіше ідолопоклонство! У трупах немає святості. У трупах немає жодної сили. У трупах лише смерть. Просто їх не поховали, як наказує Господь: “Бо ти порох, і до пороху вернешся” (Бут. 3:19). Поклоніння мощам – це злочин проти святості Бога.

У такій картині взагалі немає місця для Бога. Це наймерзенніший гріх, гріх ідолопоклонства. Після розмов з останками, жодна розмова з Богом неможлива.

У цьому ряду і дуже поширена релігійна практика поклоніння зіркам. Астрологічні прогнози в нашій Росії мають сильний вплив. Шарлатани з армії сатани просувають свою астрологічну релігію настирливо і, треба сказати, успішно. А шанувальники астрології, не соромлячись, використовують у своїх оманах такий мовний зворот: “ЗІРКИ КАЖУТЬ!” І це відбувається, незважаючи на те, що у Святому Письмі ми читаємо: “А Дух ясно говорить, що від віри відступляться дехто в останні часи, ті, хто слухає духів підступних і наук демонів…”

(1 Тим 4:1). Дух ясно говорить, а ми не чуємо?

Дивно, що віруючі в Живого Бога не чують Його голосу! І навіть сумніваються, що Бог говорив і говорить з людьми. Бог говорив з Адамом, говорив з Авраамом, Мойсеєм, Павлом… І з кожною людиною Бог говорить.

Ось, що стверджує Святе Письмо: “Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина, що Його настановив за Наслідника всього, що Ним і віки Він створив” (Євр. 1:1-2).

Що це означає? Бог здавна говорив! Бог говорить нині! У Бога безліч ангелів, архангелів, через яких Він, недосяжний, говорив людям. Бог закликав людей, яким вручав Своє Слово, і вони говорили від Його Імені. І нарешті Христос – Бог, що прийшов у тілі, говорив Сам, будучи на землі, і нині говорить завдяки Своєму Слову, закарбованому у Писанні: “І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Однородженого від Отця” (Ін. 1:14). Ми віримо, що Біблія – це Слово Боже, достатнє, непогрішиме одкровення від Бога і про Бога: “Бо пророцтва ніколи не було з волі людської, а звіщали його святі Божі мужі, проваджені Духом Святим” (2 Пет. 1:21).

“Усе Писання Богом надхнене, і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова” (2 Тим. 3:16-17). Усе сказано Богом у Писанні аби досягти досконалості. Ось, про що цей текст. Бог говорить у СЛОВІ СВОЄМУ.

Кілька слів про історичні події, описані в Діях святих апостолів.

“Як служили ж вони Господеві та постили, прорік Святий Дух: Відділіть Варнаву та Савла для Мене на справу, до якої покликав Я їх!” (Дiї 13:2).

“Дійшовши ж до Мізії, хотіли піти до Вітінії, та їм не дозволив Дух Ісусів” (Дiї 16:7).

Ці тексти говорять про певний вплив Святого Духа, Який давав людям ясність у тому, як діяти. Люди приймають цей вплив так само, як і вплив від почутих слів. Тому Дух сказав! Люди, сповнені Духом Святим, які мають дар мудрості, приймають рішення, що походять від Духа Святого. Воля людей, яка віддана у розпорядження Бога, слухняна Йому, і тому рішення приймається як те, що походить від Бога. Ось приклад: “Бо зволилось Духові Святому і нам, тягару вже ніякого не накладати на вас, окрім цього необхідного…” (Дiї 15:28). Як вони дізналися про волю Святого Духа? Вони почули серцем Його голос.

“А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди, бо не буде казати Сам від Себе, а що тільки почує, казатиме, і що має настати, звістить вам. Він прославить Мене, бо Він візьме з Мого та й вам сповістить” (Ін. 16:13-14). Як ми отримуємо настанови від Духа Святого? Через Його голос, який чуємо нашим духовним вухом!

Як бачимо, Дух Святий надприродним чином дає нам здатність розуміти Писання, те слово, яке Ісус Христос уже сказав, розуміти те, що Він уже зробив. Потрібно діяти. До дії спонукає Святий Дух – і Писання називає це розмовою.

Отже, насамкінець я абсолютно впевнено стверджую: Бог говорив із людиною від початку творіння. Бог говорить із людиною й донині. І особисто зі мною Бог також говорив i продовжує говорити.

  1. Говорить через розгляд Його творіння (Рим. 1:19-20).
  2. Говорить завдяки Святому Писанню (Євр. 1:1-2).
  3. Говорить у Дусi Святому (Ін. 16:13-14).

“Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі; бо не взяли ви духа неволі знов на страх, але взяли ви Духа синівства, що через Нього кличемо: Авва, Отче! Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі” (Рим. 8:14-16).

Ще одна деталь у нашій християнській практиці, що підтверджує реальність нашої розмови з Богом. Наші молитви – природна практика віруючої людини – абсолютно не мають змiсту, якщо ми не віримо в те, що Бог говорить з нами. Це Бог Святий Дух спонукає нас розмовляти з Отцем Небесним. І Він не тільки слухає наші молитовні сповіді, але й вiдкриває нашому серцю Свою Батьківську волю.

Щоб почути Його голос, потрібно приглушити свій, і, висловивши своє безмiрне захоплення Його любов’ю та благодаттю, змовкнути у благоговійному трепеті…

І ви почуєте у своєму серці ніжне слово Отця: “Не бійся, Я з тобою!

Я тебе не залишу i не покину тебе! Я люблю тебе!”

(Переклад з російської Ірини Кархут)

Поділіться цією публікацією в соціальних мережах